38Розвиток соціології в Росії й Україні

З огляду на недостатню висвітленість у навчальній літературі проблем становлення і розвитку вітчизняної соціології, необхідно хоча б коротко зупинитися на цьому питанні. Адже в нашій країні соціологія має свої особливості, свої етапи становлення і розвитку.

Звертаючись до історичних джерел соціологічної думки в Україні, варто згадати роботи митрополита Іларіона, Клима Смолятича, Володимира Мономаха, Ю. Рогатинця, І. Вишневського і Ф. Прокоповича, а також соціально-філософські здобутки Г. Сковороди. Усе це, а також подальші роботи українських етнографів-фольклористів, публіцистів і істориків, заклали основи духовної традиції, особливості якої проявилися й у розвитку української соціологічної думки: у ній велике значення приділялося внутрішньому світові людини, її самосвідомості, різним проявам суб´єктивної історії народу.

Крім того, безпосередні передумови розвитку соціологічної думки були закладені соціально-філософськими уявленнями українських філософів Юркевича, Федоровича, Лесевича, Строніна й ін. Зокрема, П. Юркевича (1827-1874) по праву вважають основоположником (поряд з Г. Шпетом) екзистенціоналізму, широко розповсюдженої в наш час філософської течії. Основна тема "метафізики любові і філософії серця", яку він розробляв, пов´язана з ідеями Г. Сковороди. Соціально-філософські погляди П. Юркевича, у свою чергу, вплинули на погляди російських філософів кінця XIX — початку XX століття і, перш за все, В. Соловйова. Коли в 1861 році П. Юркевича запросили працювати до Московського університету, він, за свідченням сучасників, був єдиним достатньо підготовленим філософом, що без попереднього закордонного стажування міг посісти філософську кафедру Московського університету.

Ще одна фігура, на характеристиці якої варто зупинитися окремо, коли йдеться про "протосоціологію" в Україні, — український правознавець і соціології.Кистяківський (1868-1920). Його погляди вже більшою мірою (особливо останній період його творчості) стосуються безпосередньо соціології, а точніше — соціології права. У 1918-1920 роках Б. Кистяківський очолював кафедру соціології в соціально-економічному відділі Всеукраїнської Академії наук (ВУАН). Саме з діяльністю цієї кафедри в період роботи там Б. Кистяківського в 20-ті роки XX століття пов´язані основні досягнення соціологічної думки в Україні.

Значний внесок у розвиток історико-соціологічної думки в Україні внесла також діяльність М. Грушевського. Його творчість, з одного боку, являла собою розвиток історико-соціологічного напряму західної суспільної думки (Е. Дюркгейм, М. Вебер, Л. Леві-Брюль), а з іншого боку — безпосередньо пов´язана з духовними національними традиціями народознавства і фольклористики. М. Грушевський відомий також як засновник (у 1921 році) Українського соціологічного інституту. У цьому ж році ним була опублікована лекція з генетичної соціології. В останні роки життя М. Грушевський тісно співпрацював з "Асоціацією культурно-історичного досвіду", в рамках якої велася робота в галузі соціології, етнології і фольклору.

Крім того, на розвиток вітчизняної соціологічної думки вплинули не тільки західноєвропейська й американська соціологія, ідеалістична російська філософія, але й ідеї народництва, револю

ційного демократизму в Україні, традиції національно-визвольного руху.

У результаті вже на початку 20-х років XX ст. соціологічна наука в Росії (до складу якої входила й Україна) була повною мірою оформлена в національну соціологічну школу. Соціологія в Росії, що розвивалася, з одного боку, під впливом західноєвропейських соціологічних теорій, ще тривалий час залишалася на рівні механічного переносу наукових концепцій у національне соціокультурне середовище. З іншого боку, інституціалізація російської соціологічної школи відбувалася значною мірою і за рахунок розробок оригінальних наукових ідей вітчизняними вченими.

Серед них найбільш пріоритетними у світовій соціологічній науці прийнято вважати наступні: 1) обгрунтування психологізму як методологічної основи аналізу суспільних явищ (наприклад, механізм наслідування був досліджений М. Михайловським раніше, ніж Г. Тардом); 2) розробка типології культур (запропонована М. Данилевським і здійснена ним набагато раніше, ніж аналогічні ідеї, описані О. Шпенглером); 3) конструктивна наукова критика соціал-дарвінізму й органіцизму в рамках суб´єктивної російської соціологічної школи; 4) спроба обґрунтування дихотомії суспільного прогресу (була почата П. Струве і М. Туган-Барановським); 5) розробка концепції соціального біхевіоризму (була проведена Г. Зеленим і В. Бехтєрєвим); 6) створення теорії соціальної стратифікації і соціальної мобільності (була здійснена П. Сорокіним).

Становлення держави (колишнього СРСР) збіглося з періодом прискореного процесу інституціалізації вітчизняної соціологічної науки. Якийсь час цей процес за інерцією продовжувався. Створювалися соціологічні наукові і навчальні заклади, проводилися теоретичні і прикладні дослідження, тематика яких визначалася новими потребами, породженими змінами в країні.

Однак цей період продовжувався порівняно недовго. Вже з кінця 20-х — початку 30-х років XX ст. термін "соціологія" починає вживатися з надмірними ідеологічними штампами переважно в негативному аспекті. Соціологія стала розглядатися як буржуазна наука. Ніхто вже не зважувався говорити, що історичний матеріалізм є соціологією марксизму. Викладання соціології було заборонено. Кращі підручники марксистської соціології 20-х років XX ст. (М. Бухаріна, С. Оранського й ін.) були вилучені з обігу. До кінця 30-х років минулого століття розгром соціологічної науки був завершений, а кращі вчені були змушені залишити країну. Тому протягом майже п´яти десятиліть соціологія в нашій країні могла розвиватися лише в рамках інших галузей знання (філософії, історії, економіки, права). Усе це підкреслює необхідність вичлено-вування соціологічного знання з інших наук, а також об´єднання його в рамках однієї науки — соціології.

Часткове відродження соціології стало можливим лише з початком демократичних процесів кінця 50-х років XX ст. Однак непослідовність політичних змін наклала істотний відбиток і на розвиток соціологічної науки, її предмет трактувався занадто звужено, стверджувалося, що вона займається тільки конкретними соціологічними дослідженнями. На озброєння було взято концепцію 30-х років, відповідно до якої історичний матеріалізм ототожнювався із соціологією, а конкретні соціологічні дослідження, як несумісні з філософською методологією, взагалі виводилися за рамки соціологічного знання.

Ідеологічні догми того часу призвели до того, що конкретні соціологічні дослідження давали в основному однобоку характеристику соціальних процесів, виділяючи лише їхню позитивну сторону. Це підтверджує той факт, що соціологічна наука була орієнтована на створення ідеологічного камуфляжу, коректування тих чи інших кроків політичного керівництва колишнього СРСР. Разом з тим, незважаючи на ідеологічну "зашореність", формувалися наукові колективи, які проводили об´єктивні дослідження, шукали шляхи вирішення різних соціальних проблем суспільства. Найбільш помітними в цьому сенсі були дослідження соціально-економічного розвитку села, трудової й управлінської діяльності у сфері промисловості, проблем освіти і виховання, родини і шлюбу, бюджетів вільного часу і багато інших.

Стали з´являтися перші значні соціологічні праці радянських авторів. Серед них — роботи А. Здравомислова, Т. Заславської, М. Іовчука, Г. Осипова, Б. Паригіна, М. Руткевича, А. Харчева, В. Ядова і багатьох інших учених, які намагалися своєю науковою діяльністю і конкретними дослідженнями довести необхідність утвердження соціології як самостійної галузі людського знання. Завдяки цим зусиллям відбувався процес інституціалізації соціології як науки, а пізніше і як навчальної дисципліни у провідних університетах країни (Москві, Києві і Ленінграді). У 1962 році була утворена Радянська соціологічна асоціація, а в 1969 році — Інститут конкретних соціальних досліджень, що у 1972 році був перетворений в Інститут соціологічних досліджень, а в 1988 році — в Інститут соціології Академії наук СРСР. З 1974 року почав видаватися спеціалізований журнал "Соціологічні дослідження".

В Україні починаючи з 60-х років XX ст. соціологічна думка розвивалася в рамках Інституту філософії АН УРСР, де були створені три соціологічних відділи. Соціологічні дослідження проводилися в Києві, Харкові, Дніпропетровську, Одесі (переважно на базі різних вузівських кафедр). Соціологічний відділ Львівського відділення Інституту економіки АН УРСР був загальновизнаним у колишньому СРСР науковим підрозділом, у рамках якого (разом з київськими соціологами) були створені методики соціального планування на промислових підприємствах. Ці методики і зв´язані з ними концепції, як і розробки Донецького та Одеського відділень Інституту економіки АН УРСР, зробили значний внесок у розвиток промислової соціології і соціології праці в Україні.

Разом з тим процес організаційної інституціалізації соціології в цей період був неповним. Він не торкнувся сфери освіти, — жоден навчальний заклад не готував професійних соціологів. Негативним було також і те, що вітчизняна соціологія розвивалася практично в умовах ізоляції, методологічного монізму, оскільки інші теоретичні орієнтації, крім марксизму, були фактично заборонені.

Однак у середині 80-х років минулого століття відбулися істотні і докорінні зміни в суспільстві, що сприяли створенню принципово нових умов для розвитку соціологічної науки. По-перше, виникло соціальне замовлення на об´єктивну соціологічну інформацію. Органи влади взяли орієнтацію на пошук нових підходів до вирішення реальних проблем суспільного розвитку, що, природно, було неможливо здійснити без соціальної діагностики, накопичення й аналізу соціологічної інформації. По-друге, в ідейно-теоретичному плані були створені необхідні умови для методологічного плюралізму різних підходів, поглядів і орієнтацій у соціологічних дослідженнях. По-третє, суспільні науки стали "відкритими" для широкого взаємообміну зі світовою науковою думкою.

Унаслідок створення таких умов склалася нова ситуація й у самій соціологічній науці. Почався активний процес її інституціалізації як галузі загальнолюдського гуманітарного знання. Такий процес характерний майже для всіх республік і регіонів колишнього СРСР.

В Україні, у зв´язку з утвердженням державного суверенітету, цей процес супроводжується хоча і повільним, але досить очевидним відродженням соціологічної науки, набуттям нею своїх національних рис. У 1990 р. створено Інститут соціології НАН України, починає виходити журнал "Філософська і соціологічна думка" (українською і російською мовами), засновується Соціологічна асоціація України. З 1998 року виходить щомісячний журнал "Соціологія, теорія, методи, маркетинг" (українською і російською мовами), який представляє інтереси Соціологічної асоціації України. Утворено соціологічні служби в Адміністрації Президента України, Верховній Раді, Кабінеті Міністрів України, а також в інших центральних та регіональних органах державної виконавчої влади та місцевого самоврядування.

При Київському, Харківському, Дніпропетровському, Львівському, Одеському та інших університетах почали працювати факультети соціології, а в багатьох інших вищих навчальних закладах — відповідні соціологічні відділення, що розпочали підготовку професійних соціологічних кадрів. Соціологія як обов´язкова навчальна дисципліна введена у всіх вищих навчальних закладах України.

З кожним роком росте число незалежних і державних соціологічних центрів, лабораторій і служб, що здійснюють прикладні соціологічні дослідження, проводять опитування громадської думки у сферах політики, економіки, культури, освіти, фізичної культури і спорту, інших сферах життєдіяльності українського суспільства. На разі їх нараховується понад сто. Незважаючи на певні економічні труднощі, діяльність соціологічних осередків в Україні стає все більш ефективною, привертаючи до себе увагу керівників державних органів, суспільних і комерційних організацій, політиків, вчених і широкої громадськості.

Значних успіхів українські соціологи досягли у сфері дослідження різноманітних соціальних і суспільних проблем. Зокрема, в дослідженні концептуальних засад загальносоціологічної теорії (В. Танчер, В. Тара-сенко, В. Судаков), соціальної структури і соціальної стратифікації, професійній орієнтації молоді (С. Макеєв, О. Куценко, В. Черноволенко), впливу засобів масової інформації на самовизначення молодого покоління (Є. Головаха, Н. Костенко, В. Оссовський), застосування математичного апарату у соціологічних дослідженнях і вдосконалення методичних засобів соціологічного аналізу (А. Горбачик, В. Максименко, Н. Паніна, В. Паніотто, Ю. Яковенко), соціології освіти та вивчення проблем вищої школи (В. Андрущенко, В. Астахова, В. Волович, І. Гавриленко, М. Лукашевич, О. Якуба), соціології культури та закономірностей ціннісної самосвідомості (А. Ручка, В. Панюков, В. Піча, І. Попова, Н. Победа, О. Семашко), електоральної соціології та вивчення громадської думки (І. Бекешкіна, О. Вишняк, В. Полторак, В. Хмелько, М. Чурилов), соціології політики та політичної свідомості (М. Головатий, В. Матвієн-ко, М. Михальченко), етносоціології та соціології міграцій (Л. Аза, В. Євтух, М. Шульга), соціології права та злочинності (О. Бандурка, І. Рущенко, В. Соболев), соціології організацій та управління (Ю. Бурега, Є. Суїменко, Ю. Сурмін, М. Туленков), економічної соціології та соціології праці (В. Ворона, В. Пилипенко, Ю. Саєнко, М. Сакада), соціології особистості та способу життя (В. Бакіров, Л. Сохань), соціальної інженерії та соціальних технологій (В. Патрушев, В. Подшивалкіна, О. Скідін) та ін.

Таким чином, історія соціологічної думки в Україні, як і історія світової соціологічної науки взагалі, свідчить про те, що для успішного розвитку соціології необхідні певні зовнішні умови, що значною мірою стають внутрішніми чинниками її розвитку. До них варто насамперед віднести те, що називають "відкритістю" суспільства, — ступінь його демократичності, здатність критично ставитись до того, що відбувається, реально оцінювати переваги і недоліки.

У цьому зв´язку сучасний історик соціології, французький дослідник Раймонд Арон у книзі "Етапи розвитку соціологічної думки", простежуючи самобутність, національні джерела й особливості соціології класиків, підкреслює, що це не означає, що соціологія національна. Як і кожна наука, вона зазнає впливу різних чинників, але це не змінює її інтернаціональної природи.

43 Соціáльна грýпа — сукупність осіб, об'єднаних спільною метою, ідеєю, працею; сукупність індивідів, що взаємодіють певним чином на основі сподівань кожного члена групи, що розділяються, відносно інших.

Структура групи

Відмітною рисою соціальної групи другого виду є наявність програми і плану діяльності, до якої залучено кожного члена групи (напр., виробничий колектив). У структурі соціальної групи виділяються ядро - склад постійних учасників, що виступають від імені групи й периферія - ті, хто займаючи дану групову позицію, час від часу представляють себе на ній і погоджуються для того, щоб їх визначали як дану групу.

В умовах соціалізму розвивається однорідність осн. Г. с, хоч це не виключає соціально-групових відмінностей і неантагоністичних суперечностей, що їх долають у процесі розвитку соціалістичні суспільства.

[ред.]Основні ознаки соціальної групи

До основних ознак соціальної групи психологи відносять:

• включення їх у широкий соціальний контекст;

• наявність загальної особистісно значущої основи для перебування індивідів у межах групи;

• достатня тривалість існування, що є передумовою створення предметів і феноменів групової культури, історії;

• зовнішня та внутрішня організація;

• певні типи впливу і відносин між індивідами, загальноприйняті норми та цінності;

• усвідомлення індивідами своєї належності до групи та виникнення на цій основі «ми-почуття»;

• наявність групових атрибутів (назва, символи тощо).

Соціальна організація суспільства (від пізньолат. Organizio - формую, повідомляю стрункий вигляд <лат. Organum - знаряддя, інструмент) - встановлений у суспільстві нормативний соціальний порядок, а також діяльність, спрямована на його підтримку або приведення до нього.

Під організацією часто розуміється 1) властивість суспільства в цілому або будь-якого соціального об'єкта мати впорядковану структуру, а також 2) діяльність, пов'язана з чітким розподілом функцій і делегуванням повноважень, регулюванням і координацією дій, управлінням.

У першому випадку термін "організація" означає встановлений соціальний порядок у системі в цілому або окремих її підсистемах. Наприклад, організація державної влади за адміністративно-територіальним принципом, або організація праці і заробітної плати на підприємстві через систему норм виробітку і кваліфікації робіт.

У другому випадку - термін "організація" характеризує момент діяльності, пов'язаний з управлінням. Наприклад, керівник організовує виробничий процес - це значить, що він повинен розставити людей по робочих місцях таким чином, щоб забезпечувалася його безперервність і безперебійність.

Таким чином, під організацією розуміється якийсь нормативний порядок, який забезпечується всією сукупністю регулятивних механізмів і зроблених дій по його підтримці і приведення до нього.

Однак є ще й третє, більш спеціальне значення цього терміна в суспільстві: «соціальна організація» - це специфічна соціальна одиниця, яка об'єднує індивідів у групу, спільно і скоординовано реалізовує загальну мету (Н.Смелзер). Соціальна організація, - пише Н.Смелзер, - це вторинна соціальна група, сформована для досягнення певних цілей. [1]. У "Філософському енциклопедичному словнику" (М., 1983) розрізняється широкий і вузький смисли соціальної організації. У широкому сенсі - це поняття "характеризує способи упорядкування і регулювання дії окремих індивідів і соціальних груп ...". У більш вузькому сенсі, "соціальна організація - це відносно автономна група людей, орієнтована на досягнення деякої заздалегідь фіксованої мети, реалізація якої вимагає спільних і координованих дій" [2]. Але в кожному разі, організації властиві ієрархічність і керованість, На думку А.И.Пригожин, "організації виникають, - пише він, - тоді, коли досягнення яких-небудь загальних цілей здійснюється через досягнення індивідуальних цілей; або ж коли досягнення індивідуальних цілей здійснюється через висунення і досягнення загальних цілей "[3].

44. Інститути соціалізації особистості

На перших щаблях соціалізації провідна роль належить родині. Вона є головним чинником соціальної адаптації людини і саме з неї і варто починати розглядати, як впливають інститути соціалізації на його розвиток.

На якість проживання всіх членів сім'ї, взаємовідносини між ними, на дитяче розвиток впливають наступні параметри кожної окремо взятої родини:

1. Параметр демографічний - наявність і батька і матері, а також наявність дітей і родичів, їх кількість.

2. Параметр соціально-культурний - рівень освіти всіх членів сім'ї, їх активна чи пасивна життєва позиція.

3. Параметр соціально-економічний - матеріальний стан сім'ї, зайнятість членів родини на робочих місцях.

4. Параметр техніко-гігієнічний - облаштованість побуту родини, умови життя. 

Становище сім'ї в соціумі, психологічна атмосфера, норми і цінності, що превалюють у ній, - всі ці фактори регулюють відносини між її членами,

на підсвідомому рівні формують у дітей сприйняття традицій, шаблонів поведінки, сприяють самореалізації або, навпаки, нав'язують свої пріоритети.

Наслідки впливу таких функцій сім'ї, як забезпечення розвитку дитини (інтелектуального, емоційного, фізичного,); формування цінностей; формування поняття про статеву приналежність і поведінки, відповідного підлозі; вплив на вибір пари і поведінку в сімейному житті; вироблення рівня самооцінки настільки значущі, що проявляються все життя.

Інститути соціалізації, що стоять за впливом на соціалізацію людини на другому місці після родини, це навчальні заклади. Соціальне виховання, яке відбувається в освітніх інститутах, створює умови, що допомагають розвивати здібності людини, його можливості, що формують цінності, що дають знання, приклади поведінки, відносин, що дуже важливо для суспільства, в якому живе людина. 

Освітні інститути соціалізації здійснюють соціальний досвід через:

- Організацію побутових умов у колективі, умов життєдіяльності;

- Навчання взаємодії в колективі;

- Сприяння самодіяльності в колективі.

У процес утворення входить:

- Навчання систематичне;

- Культурна агітація (це стосується неформальної освіти);

- Мотивація самоосвіти.

Організація освіти і соціального досвіду, їх інтенсивність, зміст, систематичність і форми залежать від приналежності учнів до певного

етносу і соціальної групи. Необхідні духовні, емоційні і соціальні цінності виховувані набувають в процесі взаємодії з учителем.

Також сприятливі умови, створювані в навчальних закладах, сприяють пристосуванню учнів до соціуму, яке супроводжується позитивними

змінами їх особистості.

Наступні інститути соціалізації, що впливають на адаптацію людини в соціумі, - це сусіди, сусідські відносини. Сусіди - це група людей, яка проживає на дуже близькій території. Вплив сусідства на соціалізацію людини залежить від рівня його освіти, віку, професії, положення в суспільстві і навіть від розмірів поселення, в якому він проживає. Більше з сусідами спілкуються діти, починаючи з дошкільного віку і закінчуючи підлітковим. На прикладі такого спілкування вони набувають соціальний досвід, освоюють соціальні ролі, і взагалі вчаться пристосовуватися до соціуму. Крім того, діти як губка вбирають певні стереотипи, норми поведінки, лексику, дозволу і заборони, що існують у цьому середовищі. Характер социализирующей ролі сусідства може бути як позитивним, так і негативним. Сусідські зв'язки між дорослими людьми більш тісні в селах, ніж у містах і вже не несуть такої соціального навантаження, не мають такого впливу, як у дитячому віці.

Інститути соціалізації особистості часто представлені об'єднаннями однолітків. У групу однолітків можуть входити люди на кілька років молодший або старший за один одного, але вони обов'язково пов'язані спільними ідеями, цінностями, інтересами. Соціалізація груп однолітків полягає в залученні до нормам даного суспільства, до його культури, навчанні поводженню, відповідному характером групи, створенні умов для самореалізації особистості.

Всі інститути соціалізації особистості в комплексі впливають на побудову соціальної сторони світу в людській свідомості.

У взаємодії з різними агентами і факторами механізми та інститути соціалізації сприяють соціальній адаптації особистості у суспільстві.