2. Політична думка Античності

Стародавня Греція

У ХІІІ-VІ стт. до н.е. розпочинається відхід від традиційних релігійно-міфілогічних уявлень на державу. Особливо значні успіхи цей процес мав в античній Греції та Римі.

Періодом розквіту Греції вважають V – першу половину ІV ст. до н.е. В цей час в Афінах формується школа софістів (грец. – мудрий). Представники – Протагор, Горгій, Гіппій та ін. вони ставили людину на перше місце як міру всіх речей і керувалися в своїй діяльності не поняттям добра і правди, а тільки взаємними інтересами.

З різкою критикою софістів виступив Сократ(449-399 рр. до н.е.), який вважав, що природне право і позитивний закон йдуть від розумного початку. Загальним вічним принципом є доброчесність. Найкращими державами є ті, в яких правлять добрі закони. Згідно його розуміння прикладом може виступити аристократична Спарта й Кріт. Він виступав проти тогочасної крайньої демократії в Афінах, що і стало однією з причин його смерті.

Найвищого рівня розвитку старогрецька думка досягла у вченнях політичної філософії Платона і Арістотеля.

Учень Сократа – Платон (427-347 рр. до н.е.). Його вчення викладені в діалогах «Держава», «Політик», «Закон» та ін. В «Державі» він твердить, що людська душа має три початки: розумний, лютий і бажання. Такі початки властиві і самій державі – порадницькі, захисні та ділові. Їм відповідають три прошарки у державі – правителі, воїни та виробничники (ремісники та землероби).

Платон вірить у побудову ідеальної держави, але разом з тим твердить, що через псування людської натури вона не буде вічною. Сама ж держава розвивається циклічно.

Платон виокремлю 5 видів держави: аристократія, тимократія, олігархія, демократія та тиранія.

Аристократія – ідеал, це держава де панують «кращі» – мудрі.

Тимократія – панування сильних і хоробрих (військові).

Олігархія – влада небагатьох багатих.

Демократія – правління народу.

Найгірша – тиранія.

Кожна форма держави гине через внутрішні проблеми (тимократія – військові успіхи, олігархія – багатство, демократія – свобода).

Політика у Платона – це мистецтво, яке вимагає вміння управляти людьми.

Подальший розвиток політичної думки Античності пов'язаний з учнем та критиком Платона – Арістотелем (384-322 рр. до н.е.). Політичні погляди Арістотеля викладені в працях «Політика», «Афінська політія», «Етика». Політика у Арістотеля тісно пов’язана з етикою, розуміння політики за ним це розвинуті уявлення про моральність, знання етики.

Головне завдання політичної теорії Арістотель бачив в тому, щоб відшукати досконале державне утворення. У трактаті «Політика» він класифікує форми держави за двома ознаками:

1. За кількістю правлячих осіб;

2. Згідно мети держави.

За 1-им критерієм він виокремив держави де – править один; править кілька і де править більшість. За другим держави правильні де державна влада покликана вирішувати проблеми загального блага і неправильні – де правителі керують інтересами власної вигоди.

	Править один	Править кілька	Править більшість
Правильні	монархія	аристократія	політія
Неправильні	тиранія	олігархія	демократія

Політична теорія Арістотеля підсумовує розвиток поглядів землевласницької аристократії в Ст. Греції. Арістотель вважав, що для аристократії, в котрій спостерігається надлишок моралі та чеснот закони не потрібні , а отже це і є ідеал державного устрою.

Стародавній Рим

Політико-правові вчення Ст. Риму формувались на основі філософських напрямків, які були перенесені з Ст. Греції. У своїх поглядах римські філософи найчастіше виводили грецькі концепції, адаптуючи їх до римських умов.

Найвідомішим ідеологом римської аристократії був відомий оратор Марк Тулій Цицерон. Своє вчення він виклав в діалогах «Про державу», «Про закон».

Згідно Цицерона держава має природне походження. Метою держави є охорона майнових інтересів громадян. Цицерон визначає державу терміном «республіка» (що означає «справа народу»). Він вважав, що закон виникає раніше об’єднання людей і тому його не можна змінити голосуванням народу.

Ідеалом для Цицерона є аристократична синатська республіка. Загалом він розрізняв 3 форми держави:

А) царську владу – монархію;

Б) владу оптиматів – аристократію;

В) владу народу – демократію.

Християнство

В І ст. н.е. в Римській імперії почала швидко розповсюджуватись нова релігія – християнство. Еволюція церковної організації супроводжувалась змінами в політико-правовій ідеології християн. Ранньохристиянська церква намагалася стати союзницею імператорської влади. З ІV ст. н.е. вже всі імператори були змушені рахуватися з думкою церкви і шукати її підтримки. У 313 р. при імператорі Константині християнство було визнано рівноправною релігіє разом з іншими, а в 324 р. пануючою релігією.

Політичною віхою в розвитку політичної ідеології християнської церкви було вчення гіпонського єпископа (Пн. Африка) – Аврелія Августина (Блаженного) (354-430 рр.). У своїх творах, зокрема «Про град Божий» Августин писав, що в світі існують дві держави – град божий (церква) і град земний (держава). Церква існує на землі маючи мету на небі. Церква це царство небесне на землі. Щодо держави, то оскільки це утворення людське, то її мета тимчасова, держава створена насиллям і тримається на примусі.

Августин один із перших церковників котрий закликав до насильницького залучення до християнської віри. Він закликав викорін.вати єресі збройним шляхом.

Характеризуючи християнську державу, як приклад земного граду, Блаженний стверджував, що найдовше проіснує та держава в якій всі пов’язані однією вірою та загальним благом. Найвищим благом є Бог.