Тема 1. Релігієзнавство як наука і навчальна дисципліна

Релігієзнавство – комплексна наука та навчальна дисципліна, предметом якої є вивчення релігії, її сутності, виникнення, розвитку і функцій.

У релігієзнавстві виокремлюють два важливі напрями, або розділи, – теоретичний та історичний. Теоретичне релігієзнавство складається з філософських, соціологічних і психологічних аспектів дослідження релігії. Головними серед них є філософія релігії, яка розкриває онтологію (теорію буття) і гносеологію (теорію пізнання) релігії, а також основні релігійно-філософські ідеї в їх історичному розвитку, вплив релігії на людину, суспільство, державу, політику тощо.

Історичне релігієзнавство вивчає історію виникнення і еволюції окремих релігій та релігійних вірувань в їхньому взаємозв’язку, історію церков, релігійних рухів, акцентує увагу на послідовності розвитку релігійних культів.

Обидва напрями творять цілісну систему наукового дослідження релігії. Однак теоретичні й історичні питання релігієзнавства мають власну специфіку і повністю не зливаються, не ототожнюються. Такий погляд відображає об’єктивні процеси інтеграції та диференціації наукових знань про сутність релігії та її функції.

Релігієзнавство посідає чільне місце серед гуманітарних і соціальних дисциплін, які вивчають різноманітні аспекти суспільства. Виокремлюють також академічне та богословське (теологічне) релігієзнавство. Перше з них має давню історію, яку започатковано виникненням і розвитком філософії як науки і спирається на раціональне пізнання, емпіричний матеріал, фактичні дані досліджень світоглядних уявлень тих, чи інших народів, їх вірувань, звичаїв, організацій життя, визнаючи критерієм істини – практику. Історично першою формою релігієзнавства було богословіє, яке стоїть на позиціях об’єктивно-ідеалістичного світогляду і багато своїх положень, концепцій пропонує прийняти на віру, не відкидаючи раціонального пізнання.

Завдання дисципліни – підвищити рівень гуманітарної освіти, особливо морального виховання молоді через розкриття сутності релігії, її історії, місця та ролі в системі духовної культури, житті суспільства, окремої людини загалом; дати характеристику життя суспільства, людини; дати характеристику релігій, які поширені на території України і сприяти досягненню міжцерковної, міжконфесійної громадянської злагоди в суспільстві; допомогти краще зрозуміти таємницю життя людини, її покликання та призначення, духовний світ і повсякденну діяльність; формувати в студентів вміння і навички спілкування з людьми різних релігійних поглядів; вміння враховувати релігійний чинник у підготовці виступів в аудиторіях з віруючими людьми; вміння вести дискусії, ставити запитання та давати відповіді у ситуаціях, коли переважає релігійна тематика; вести ефективні ділові переговори з людьми, релігійні погляди яких можуть впливати на характер майбутніх угод; вміння використовувати свої знання з релігійних проблем, щоб поліпшити ділове спілкування.

Релігієзнавство має велике культурологічне значення, оскільки дає змогу з’ясовувати сутність релігії як культурно-історичного феномена, роль сучасних релігій у розвитку цивілізації, відродженні національно-духовних традицій, розумінні мистецтва, музики, співу, літератури й архітектури. Адже церковні музика і співи, література та образотворче мистецтво часто опираються на біблійні сюжети й образи. А краще з того, що створено архітекторами є храми Божі, які стали центральною віссю формування численних міст і сіл, надаючи їм зовнішнього християнського вигляду.

Дуже вагомим є значення релігієзнавства для розуміння економіки, права, психології. На початку III тисячоліття в усьому світі ускладнилися економічні процеси, що зумовило особливий інтерес до економічних проблем. Актуальними вони є і в сучасній Україні, яка розбудовує національну економіку на нових теоретичних і морально-етичних засадах. Священне Писання містить чимало законів, які громадяни зобов’язані виконувати і керуватися ними упродовж усього життя – особистого, родинного, громадського, державного та церковного зокрема. Усе, що стосується дочасного майна, промисловості, сільського господарства, торгівлі, довкілля, матеріального стану (зокрема одягу, харчування, побуту, праці) – має забезпечувати існування та життя кожної людини, родини, громади, держави й Церкви.

Біблія навчає нас бути не пасивними заручниками економічних негараздів, які провокують бідність, невпевненість у завтрашньому дні, а закликає до ділової активності, працьовитості, наполегливості й справедливості. І сьогодні, і завтра вона відіграватиме важливу роль у впорядкуванні економічного життя, вказуючи на засоби, завдяки яким можна протистояти занепадові сучасної економіки та водночас задовольнити потреби знедолених людей, убогих і скривджених, що чекають на позитивні зміни в суспільстві, дає чіткі економічні орієнтири на майбутнє. Вже в першій книзі Біблії помічаємо таку закономірність: де панує багатство, там зароджується безбожництво й неморальність. У містах Содом і Гомора не знайшлося жодної праведної родини (крім Лота). Міста були спалені вогнем і сіркою, і їх жителі повтікали (пор.: Бут. 19). Содом і Гомора були покарані не за те, що були багаті, але тому, що заможні люди в тих містах знущалися з бідних.

У Новому Завіті Ісус Христос закликає: “Не збирайте собі скарбів на землі, де міль і хробацтво нівечить, і де підкопують злодії і викрадають. Збирайте собі скарби на небі, де ні міль, ані хробацтво не нівечить і де злодії не пробивають стін і не викрадають. Бо де твій скарб, там буде і твоє серце” (Мт. 6,21). Також Спаситель наголошував на тому, що не можна служити Богові й мамоні (пор.: Мт. 6,24).

Корупція, “прихватизація”, злочинність, розпуста, зневага до людини – саме це є наслідком бездуховного виховання і причиною загального зубожіння й економічної кризи в Україні, а це веде до зростання злочинності в суспільстві.

Абсолютизація економіки, ринку, інтенсивна психологія збагачення, шалений доларовий марафон, який охоплює весь життєвий простір України, ставить матеріальні блага вище від людини.

Ця глибока криза найціннішого й найсвятішого – любові до Бога і ближнього – охопила державний, політичний та побутовий рівні. Адже політичні, соціальні та виробничі відносини – це, насамперед моральні, людські взаємини. Людина щодня перебуває в центрі моральних стосунків. Тому прогрес може бути справжнім тільки тоді, коли він служить людині, і коли вона сама зростає, коли зростають не тільки її технічні можливості, а й моральний потенціал. Вважаємо, справжньою проблемою в нашій історичній ситуації є брак рівноваги між надзвичайно стрімким ростом нашого технічного потенціалу і ростом моральних можливостей, які розвиваються не пропорційно. Тому виховання людини – це справжній рецепт, так би мовити, ключ до всього. І це також наш шлях. Пам’ятаймо, що людина походить від Бога і створена на образ і подобу Божу, співпрацює в особливий спосіб зі Своїм Сотворителем, їй належить пошана, незнищенність та непорушність від самого зачаття аж до смерті. Тому ідея Бога має бути панівною в людській свідомості, в її душі. “Бог – любов” (1 Ів. 4,8). Любов'ю усе збудоване, а без любові усе розпадається, руйнується. Саме в християнській вірі, в поєднанні з Богом як вищою реальністю, формується світоглядна основа кожного з нас, бо тільки людина, яка вірить в Бога, яка у своєму особистому житті керується Божими заповідями і саме на них будує свої стосунки з іншими людьми та свою працю – спроможна на жертву. Тільки релігійна людина, вихована на Євангельських цінностях, служить Богові, отже, буде служити і ближньому. Люди, далекі від морально-етичних засад життя, ніколи не зможуть бути добрими представниками спільноти, суспільства чи народу. Як переконливо свідчить досвід багатьох країн світу релігія і нині залишається найважливішим фактором світової економіки. Так, економісти Гарвардського університету Роберт Баро й Рейчел Макклірі у 2003 році опублікували результати дослідження, присвяченого пошуку взаємозв’язку між ступенем релігійності суспільства й рівнем розвитку економіки (уперше цю ідею висловив знаменитий німецький соціолог Макс Вебер 1930 року). Як критерії були використані дані про відвідування храмів, а також про кількість людей, що вірять у пекло і рай.

Дослідники прийшли до висновку, що чим частіше люди відвідують церкву, тим швидше розвивається економіка. На розвиток економіки вкрай негативно впливає існування ”державної релігії” в тій, або іншій країні. Чим більше релігійного плюралізму, тим краще це позначається на економічному розвитку. Ось чому, щоб подолати духовний вакуум у країні, треба поспішати забезпечити розвиток релігійної, моральної і національно-культурної освіти молоді через систему державної освіти. Якщо у Конституції України йдеться про відповідальність перед Богом, то очевидно слід, реалізувати цю відповідальність на практиці. Ми повинні відкрити Бога і не якогось абстрактного Бога, а Бога з людським обличчям: коли бачимо Ісуса Христа, то бачимо Бога. Нажаль, людство збудувало собі свій світ і знайти у ньому Бога стає щораз важче. Це характерно не тільки для України. Вражає байдужість світу супроти Бога, його розвиток не відповідає Господній волі. Світ потребує нашого прагнення допомогти, нашої участі. Нинішній світ перебуває в драматичному русі: сьогодні він може розпоряджатися життям з усіма непередбаченими наслідками для майбутнього. Ще Папа Пій XI в енцикліці “Ubi arcano” наголошував: “Людство потрапило в ціле море нещасть, бо відпало від Бога та Ісуса Христа. Бог та Ісус Христос усунені із законодавства і державного життя, влада не виводиться від Бога, лише від людей, – а наслідки? Отже, самі основи влади підкопані, підстави права ослаблені. Через те захитаний увесь суспільний устрій, бо він виставлений на борню партій, що більше дбають про власний інтерес, ніж про добро Батьківщини… З виховання молоді усунено також Бога та Ісуса Христа. Є краї, в яких немає науки релігії, а в школах не тільки не говориться про релігію, але й скрито або явно нападається на Бога й релігію. Молодь виходить з таких шкіл переконана, що релігія в житті є непотрібна. А як же можна виховати молодь без Бога і Його Заповідей? Як її заохотити, щоб бридилася злом, а мала замилуваня до чесного життя? Звідки опісля знайдуться в родині й державі люди добре виховані, замилувані в ладі й в порядку для загального добра”.

Заняття з релігієзнавства мають мати загально богословський і освітньо-виховний характер. В лекціях, у синтетичній формі потрібно подавати наукові знання про існуючі релігії в Україні та світі, формули найголовніших суттєвих правд християнської віри й засад моралі, заснованих на біблійних, літургійних текстах. Також треба наголошувати на цінностях релігії, її здатності задовольняти духовно-моральні потреби людини, стимулювати дотримання національних, сімейно-побутових традицій.

Основа релігійної освіти – християнська педагогіка, яка ґрунтується і на загальнопедагогічних, і на релігійних принципах, має національне спрямування, пропагує рівність усіх перед Богом, осуджує насильство, жорстокість.

Релігієзнавство дає такі відомості, які не дає і не може дати в такому обсязі жодна інша галузь знань. З його допомогою людина усвідомлює своє “Я”, задумається над своєю долею, сенсом історії людства, його майбутнім, перспективами у Всесвіті, краще розуміє духовний світ релігійної й нерелігійної людини. Предмет релігієзнавства – критичне роздумування над релігією.

Релігієзнавство займається також описом, порівнянням, класифікацією й інтерпретацією релігійних фактів минулих і теперішніх у всіх об'явлених формах. Предмет релігієзнавства – релігійне дослідження і загалом, і в конкретних історичних релігійних з’явленнях в усіх формах зовнішніх та внутрішніх, і підтвердження в їх правдивості.

Крім підтвердження правдивості релігійних з’явлень, елементів цієї релігії, встановлення функцій, сенсу і значення релігійних фактів, їх описів, релігієзнавство ще займається дослідженням того, що є спільним і загальним у всіх релігіях, пізнанням правдивості даних релігій не осуджуючи їх, і відноситься до всіх релігій однаково.

До досліджень релігієзнавства належать:

1. Всі релігії, які були та “вимерли”, і які тепер постають.

2. Різні елементи цієї релігії, наприклад, віра у духовне преображення, духи, поняття про життя після смерті, ритуал, етика.

3. Спільні історичні й географічні умови, які допомагали виникненню, розвитку чи занепаду цієї релігії.

4. Обґрунтування (а не тільки збирання матеріалу й проведення його аналізу) наскільки ця релігія є релігією живою, наскільки віруючі живуть нею.

5. Стикування різних релігій, проблеми діалогу (розмови й порозуміння між собою).

Релігієзнавство має власну методологію дослідження релігії, основою якої є принцип об’єктивізму. Першооснова релігієзнавчих досліджень – метод індукції, який відкидає апріоризм і всілякі спекуляції. На першому місці треба ставити й вивчати релігійні явища в їх найрізноманітніших виявах. Тільки на підставі фактів можна довіряти деяким узагальненням і ствердженням теорії.

Важливою рисою в релігієзнавчих дослідженнях повинно бути вивчення текстів Вед, Авести, Старого і Нового Завіту, праць і листів святих Отців Сходу та Заходу, які є Отцями нашої християнської віри, розмірковують над Особою Христа і передають те, що отримали від апостолів, стверджують єдність Старого та Нового Завіту в Особі Ісуса Христа, стоять на початках теології, є авторами текстів Вселенських Соборів Церкви, доказують віру Христову, вчать, що і сьогодні Ісус народився, і сьогодні Він був виданий на хрест, є свідками однієї христової віри. Тому й нині ми маємо повернутися до витоків християнства, коли була єдність.

У листах усіх Отців Церкви наголошено, що смерть та воскресіння Ісуса Христа – перший доказ християнської віри. Вони опираються на пасхальну керигму (оповідання про добру новину): “Мужі ізраїльські! Послухайте оці слова: Ісуса Назарянина, якого Бог засвідчив серед вас силою, чудами і знаками, що їх Бог зробив між вами через нього, як ви самі знаєте, – отого (Ісуса), згідно з визначеною постановою і передбаченням Божим, ви видали і вбили руками беззаконних, прибивши до хреста; його Бог воскресив, порвавши пута смерті, бо неможливо було, щоб вона держала його у своїй владі” (Ді. 2,22–23).

Церква – це місце, де можна зустріти воскреслого Ісуса. І про це говорять нам Отці Церкви, які передають нам віру. Церква – як спільнота вірних у всьому світі, закладена через Ісуса Христа, щоб продовжувати Його апостольську й спасительську діяльність між народами, як Він повелів апостолам перед Своїм Вознесінням: “Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: христячи їх в ім’я Отця й Сина і Святого Духа; навчаючи їх берегти все, що Я вам заповідав. Отож Я з вами по всі дні аж до кінця віку” (Мт. 28,19–20). Єство Церкви просякнуло цим Христовим посланням. Він її уповноважив силою своїх слів, і це послання Церкви є для неї фундаментальним та настановчим імперативом. Церкву називають Матір'ю християн, бо вона під час святого хрещення дає душі справжнє життя - освячуючу благодать, яка дає право людині до неба і як духовна Матір виховує своїх вірних. Вона поширює Христове вчення за допомогою проповідей, пастирських листів і навчання релігії, уділяє встановлені Христом засоби благодаті – за допомогою жертви Святої Літургії, Святих Тайн, благословення, освячення та відправи Богослужінь і керує членами Церкви, видаючи церковні заповіді та заборони.

Церквою керує Ісус Христос з неба. Тому називаємо Його Главою Церкви. Не має меж повноважень Церкви, ані географічних, ані етнічних. Вона послана всюди і до всіх, готова до діалогу з кожним та готова служити кожному, і кожен своїм наверненням через віру в Ісуса Христа стає членом Церкви. Отже, Церква – ніша віри, добре місце віри для людини. Там людина розквітає як дитина Божа.

Історія Церкви є історією діяння Святого Духа і дає пояснення світської історії через призму Його діяння, бо Абсолютна Істина це – Бог. Святий Дух провадить Церкву до її кінцевої мети – надприродної обителі – Бога Отця, допомагає їй дотримуватися правдивої віри і чистоти моралі, щоб здійснити плани Божого Провидіння. У конкретно визначеному моменті історії людства Святий Дух уділяє Церкві Свою надприродну благодать та спонукає проводити Вселенські та Помісні Собори, які визначають непомильність тих чи інших світоглядних систем і аналізують розвиток різних суспільних тенденцій.

Без Церкви люди відчужуються, стають ворогами, руйнуються родини. В історії людства, та й в історії України були періоди, коли саме релігія, Церква відігравала організуючу, інтегруючу, націотворчу роль.

Мусимо визнати, що історія Церкви не вільна від злочинів проти людяності, а, отже, і проти вчення Христа. Досить згадати інквізицію, відьмоборство, індульгенції, хрестоносні походи, релігійні війни, боротьбу з наукою аж до публічного спалення великих учених. Хоч і з драматичним запізненням, але Католицька Церква все-таки визнала ці гріхи і принесла покаяння, яке оздоровляє не тільки взаємини між людьми, а й між Церквами. Воно очищає душу людини і змушує забути давні образи, допомагає будувати майбутнє. Настав час публічного покаяння Російської Православної Церкви (РПЦ) за участь у сталінських репресіях проти греко-католиків. Тільки в цьому разі можливе взаєморозуміння і примирення між християнами. Головне, щоб між нашими Церквами щораз більше поширювалася атмосфера діалогу.

За РПЦ ще один гріх перед Україною – величезний внесок у справу русифікації. Упродовж XVIII – XIX ст. казенна РПЦ помітно знизила якість традиційного релігійного життя українського народу.

В історії РПЦ був постійний гріх згоди або й потурання тиранії царів, вона мирилася навіть з блюзнірськими діями царя Петра І, який публічно глумився з релігійних обрядів, благословляла кріпацтво та загарбницькі війни (це останнє вона чинить і сьогодні в Чечні); жорстоко насильницькими методами насаджувала православ'я серед десятків народів Поволжя, Північного Кавказу, Уралу, Сибіру, Далекого Сходу і Півночі.

Утім це можна адресувати і тим Західним Церквам, які вільно чи невільно сприяли винищенню автохтонних народів та культур в обох Північній та Південній Америках і чия місіонерська діяльність в Африці й Азії теж не завжди була бездоганною.

Отже, сьогодні християнським Церквам в Україні не обійтися без глибокої та суворої самокритики, якщо вони хочуть бути на висоті тієї місії, якої чекає Україна. Як не обійтися і без активного долучення до пошуків відповідей на питання, які ставить перед людством III тисячоліття.

Роль Церкви від часів Христа та до наших днів полягала (і полягає) у проповідуванні Доброї Новини. І цю Добру Новину мають за обов'язок проповідувати не тільки священики, ієрархи, монахи, тобто клір, а й звичайні християни, викладачі релігієзнавства також. Ми собі уявляємо, що вони зроблять це найкраще прикладом свого життя (парадоксально, але такий спосіб водночас є і найпростішим, бо далеко не кожен може пізнати глибину теологічних тонкощів, та найповнішим, бо відповідає духові Євангелія: “Будьте досконалі, як Отець ваш небесний...” (Мт. 5, 48).

Бог створив Церкву для остаточного звільнення людини від влади гріха, насамперед від брехні: “Коли ви перебуватимете в Моїм слові, ви дійсно будете учнями Моїми і спізнаєте правду, і правда визволить вас” (Ів. 8,31-32). Та й сам Ісус Христос прийняв страшні муки і хресну смерть заради нашого спасіння від влади сатани, батька неправди.

У часи гонінь та переслідувань Церкви лише незначна частина вірних мала перед своїми очима приклад життя найближчих наших попередників, які властиво передавали нам живу віру. Від більшості з нас забрали цю сторінку, вона перед нами не була явною. Тепер же - дивлячись на їх життя, на подвиг їхньої віри, ми маємо чудовий приклад до наслідування. І це повинно окрилювати нас та студентську молодь.

Як, у який спосіб маємо жити та трудитися в нашій країні, Церкві окреслюють навчання блаженної пам’яті Святішого Отця Івана Павла II, його візит та звернення до вірних, усіх людей доброї волі, до молоді України також і всього світу. Ця подія не могла залишитися лише історією, приємним ностальгічним спомином – вона дала поштовх до ду­ховного розвитку впровадження принципів духовного життя, які багато років проповідував людям Папа. Ці червневі дні 2001 року, попри плин часу, залишатимуться для нас спогадом великого значення, славною історією, що надихатиме нащадків на духовний прогрес.

Утім залежуються в книгарнях безцінні праці Отців та істориків Церкви, відомих богословів. Тому вивчаючи їх з Біблією насторожі, практикуючий християнин, рілігієзнавець, отримує безкоштовний дарунок неба – Мудрість Божу. Зусиллями Отців та істориків Церкви terra incognita глибин Божої Премудрості достеменно досліджена в багатьох евристичних працях. Мудрий Соломон у молитві просив Сущого не слави й почестей, не “ставив свічки” за добро тілесних забаганок, а просив Мудрості. Отримав прохач і мудрість, та й те, чого не просив. І стало його царство прообразом небесного, яке чекає тих, хто любов'ю виконав Закон Божих заповідей.

Отож, мудрість вибору: “пісок” або “камінь”. На камені збудує той, хто побільшує знання: “Погине народ Мій, за те, що немає знання: тому, що знання ти відкинув, відкину й тебе”, – говорить Господь Вседержитель.

Натомість розчаровує і тривожить духовне реноме вихователів нашої молоді, зокрема деяких викладачів релігієзнавства, їх необізнаність з основами християнства, духовний блуд (цьому сприяє державний дажбожоперунівський радіо- і телеефір, наповнений нападами на Церкву, на священиків, на Тайну Сповіді тощо). Багатьох із них дратує посилання співрозмовника, чи опонента на Книгу книг – Святе Письмо. Чому так? Видно, як болісне відбувається процес духовного оновлення України: як багато ще людей із атеїстичною психологією. Коли, де, на яких дорогах вони розгубили небесні перли? Чимало українців, освітян, науковців, також віддалилися від власного духовного джерела і стали сектантами, прихильниками поганства, підтримуючи штучні, придумані нашвидкуруч, релігійні вчення. “Зодягнувшись у білі одежі” стали новоявленими пророками, які з дня на день очікують – вкотре! – Армагедону. Розплодилися екстрасенси, ворожбити. Все це є результатом безбожницького виховання.

Чому в державі з тисячолітньою християнською історією після здобуття незалежності дітей, студентів, вчать чого завгодно, тільки не традиційної християнської духовності? Чому в усіх школах, середніх спеціальних закладах та вищих навчальних закладах не вивчають християнської етики? Кажуть, що це непередбачено навчальними планами, що немає, так званого шкільного, вузівського компонентів і дають цей предмет факультативом. Однак це є проти волі своєї совісті. Бо нагально потрібно, щоб наші учні, студенти були свідомі, що за зло треба буде колись відповідати, щоб вони мали любов, вміли поважати інших людей, іншу думку. Замість того в школах України вводили "Валеологію" (наука про здоров'я), яка зумовлювала дуже гостру, негативну реакцію у вчителів України і по суті є еклектикою різних релігій, вірувань, повір'їв, що мають шаманський, чародійний, заговорний характер і все те, проти чого різко протестували ще пророки й апостоли. Правда, цей предмет дуже гарно називається. Але, там всього три перших розділи про оздоровлення, а решту – про різні чакри, аури. Автори підручника християнство трактують дуже й дуже відособлено, надмірно концентрують увагу дитини на своєму тілі, звертаються до запозичених чужинських і невластивих нашій психології вчень. Сповнюється написане: “ Були в народі й пророки неправдиві, як і між вами будуть учителі ложні, які введуть погубні єресі й, відрікшися Владики, що відкупив їх, наведуть на себе скору погибель. Сила людей піде слідом за їхньою розбещеністю, і через них дорога правди буде зневажатися. У зажерливості, оманними словами торгуватимуть вони вами; засуд на них уже здавна не бариться, і погибель не дрімає” (2 Пт. 2, 1-3).

На нашу думку, школи, середні-спеціальні та ВНЗ повинні, насамперед, старатися виховати таких людей, які б уміли жити за Божими законами, тобто усвідомлювали, що духовність – це Альфа і Омега. Бо Бог – вічне життя. Він має в собі вічний закон із якого випливають природний та моральний закони, згідно з якими Господь створив Всесвіт (Бут. І). Отже, із природного закону випливають фізичний, хімічний, біологічний закони, за якими розвивається рослинний і тваринний світ. Людина ж, яку створив Бог на образ і подобу свою (Бут.1,27) розвивається не тільки за природними законами, але й за моральними, оскільки має розум та волю. Моральний закон Господь Бог вкладає у совість людини і подає його в Заповідях Божих. Створивши Адама та Єву, Бог дає їм першу заповідь, порушивши яку вони помруть (Бут.2,17) і прародичі переступили цю заповідь – моральний закон, що спричинило їх смерть. Отже, порушення морального закону людиною призводить її до смерті.

У наш час в навчальних закладах здебільшого звертається увага на вивчення тільки природного закону – фізики, хімії, біології тощо, а вивчення морального закону ігнорують. Нехтування ним призводить до духовної, моральної, а послідовно й до фізичної руїни, як це ми тепер щоденно й щокроку спостерігаємо. Внаслідок чого людина розриває зв'язок зі своїм Творцем, Господом Богом – джерелом вічного життя, і втрачає можливість спасіння безсмертної душі. Тому розуміння конечності знання, виконання та донесення до відома учнів, студентів морального закону зобов'язує нас викладачів, як вихователів молоді, під гріхом супроти Бога та людства, жити Божою правдою і того навчати їх. Усвідомлювати погрозу, котра виходить з уст Божих, як читаємо: “Сину чоловічий! Я поставив тебе на варті дому Ізраїля: як почуєш з моїх уст якесь слово, то попередиш їх від мене. Як я скажу безбожникові: Ти помреш! - і ти його не попередиш і не говоритимеш, остерігаючи безбожника від лихої його дороги, щоб він жив, - то безбожник той умре в своїм грісі, я ж домагатись буду з твоїх рук його крові. Коли ж ти попередиш безбожника, і він не навернеться від своєї безбожності й від лихої дороги, то він умре в своїм грісі, а ти врятуєш твою душу” (Єзек. 3, 17-19). Зберігаймо Закон Божий, а Бог збереже нас. Як вода є конечною для життя рослини, так само Божа благодать – конечна для спасіння людини. А Бог хоче, щоб ми всі були спасенні.

Отже, навернення людини – це завжди благодать Божа. Але Божа благодать – це делікатна матерія, і в закам'яніле серце вона не проникне. І якщо у давні віки бідність та й ті страждання, які випливали зі стану злиденності, часто могли бути спусковим гачком, що запускав механізм метанойї (тобто внутрішньої зміни), то у наш час людина потрапила у вихор швидкоплинних матеріальних спокус і бажань. Вони поглинають усі її сили, енергію, час. Додамо до цього ще одну обтяжливу обставину – пострадянське походження сучасної людини. А народ, який позбавлений справжньої релігійності, позбавлений морального стрижня, сформований матеріалістично у повній зневазі до Декалогу. І як пояснити цьому народові, що наша мета – небо, а не Канари? Це повинна пояснювати Церква. А Церква – це ми.

Передусім також треба зауважити, що нині ми переживаємо болючий процес дехристиянізації. Для багатьох Бог перестав існувати, а водночас зникла належна пошана до життя і безумовної його гідності. Утративши основу якою є Бог, важко, ґрунтуючись на власну систему вартостей, визначити, що є добром, а що - злом. Тому хто не дозволяє освітити себе Слову Божому, той може дійти до втрати сенсу, а навіть і до погорди життям. І в такий спосіб нищить самого себе власними руками.

Щоденний досвід також стверджує: коли людина живе в розріз із Божим законом, то вона не може бути здорова і не може мати в разі потреби надії на одужання, бо не зважає на Бога, бо ні Бога, ні природи людини, що її Бог так влаштував ніхто не обдурить.

Те, що безбожники не мають спокою, бачимо щодня. Чому? Бо ці люди мають сильний крик, а навіть репетування совісті, яка нагадує їм про Декалог і те, що є інший, духовний світ, світ благодаті, миру Христового, а не гній та багно сексу, наркотику, чарки та тютюну.

Гріх, як корінь усякого зла передує хворобам, особливо важким, невиліковним. Здійснюючись у глибині людського духу, він збуджує пристрасті, дезорганізовує волю, позбавляє контролю свідомості, емоції й уяву. Тому святитель Феофан Затворник вказував на те, що “внутрішній світ людини-грішника сповнений самоуправства, безпорядку й руйнування”. Святитель Феофан вказує і на те, що “природні відносини складових частин людини повинні бути за законами підкорення нижчого вищому, слабшого сильнішому: тіло мусить підкорятись душі, душа – духові, а дух за властивістю своєю повинен бути занурений у Бозі. У Господі людина покликана перебувати усією своєю істотою і свідомістю. При цьому сила духу над душею залежить від спорідненості з Божеством, сила душі над тілом – від духу, що нею володіє. Після відпадання від Бога стався, і повинен був статися, розлад усього складу людини: дух, відділившись від Бога, втратив свою силу і підкорився душі; душа, яку не підносить дух, підкорилася тілові. Людина всією своєю істотою та свідомістю ув'язла в чуттєвості”.

Святі Отці Церкви особливо звертали увагу на збереження миру в душі за будь-яких життєвих обставин. Ось, для прикладу, що писав у листі до одного мирянина о. Олексій Зосімовський: “Я вам не бажаю ні багатства, ні слави, ні успіху, ні навіть здоров’я, а лише миру душевного. Це найголовніше. Якщо у вас буде мир – будете щасливі”.

Ось чому те, що не раз молоді люди негативно реагують на появу священика, або монахині це ще півбіди, бо це – знак, що сумління в них ще цілком не завмерло. Куди гірше, коли ці молоді люди повністю здорові фізично, закінчують життя самогубством, заявляючи, що вони “змучені життям”. Отже, одержимість гріховними пристрастями являє собою буття поза Христом, а часом і явне антихристиянство, яке призводить до втрати душевного та фізичного здоров'я, а часто й до самознищення. Тому найкращий лік – це християнський спосіб життя з терпеливим несенням свого хреста, вдячністю Богові за все, смирення.

Утім, понад 70 років безбожницького існування, сатанинського, войовничого атеїзму та викорінення гуманістичних принципів християнства, плюндрування духовності українського народу, призвело до втрати духовних цінностей, а, отже, до суспільної апатії, особистісного егоїзму, економічного хаосу і занепаду нації, збезчещення особи, зганьблення духу сім'ї, родини, відкинення християнської, Бо­жої моралі, яку сам Господь заклав у людині та за якою вона повинна жити; моралі, яка плекає не тільки певні норми поведінки, але й виховує людину в любові до Бога, Батьківщини, до своєї землі і родини.

На жаль, я не прикро про це говорити, за роки незалежності України, державним інститутам, Церкві, громадсько-політичним формуванням, не вдалося відчутно змінити ситуацію на краще. Навпаки, моральний стан влади і суспільства за останні роки погіршився. За спостереженнями Глави УГКЦ Блаженнішого Любомира Кардинала Гузара, нині лише 2 % членів українського суспільства по-справжньому живе за християнськими законами. Це досить складний стан на шістнадцятому році державної незалежності, над виходом з якого, поряд зі світськими діячами мають працювати також і вчені релігієзнавці. Бо, що ліпше суспільство буде обізнане з питаннями релігії, то більше виграє від того держава. Добре вихована й освічена людина повинна знати про: Бога, Богородицю, Заповіді, Святі Тайни, Церкву, душу. Справжня духовність ґрунтується на здорових розумових началах та міцних підвалинах віри. Без них годі навіть думати чи говорити про таку делікатну справу, як духовність. Щоб виробити ґрунтовні, зрозумілі та чіткі поняття, треба мати свіжість думки, пильне читання та поважне роздумування над Божими теоремами. Вони у вченні Церкви, в усних переданнях та у Святому Письмі.

Тому духовність покладена в основу реформування освіти за державною національною програмою "Освіта" (Україна – XXI ст.). Духовність має відродити шляхетність, допомогти кожній людині стати людиною, а нації – нацією.

Осторонь такої важливої справи не можуть бути викладачі релігієзнавства. Нині перед студентською молоддю стають проблеми, які спільні для всіх. Враховуючи потреби України у відродженні зруйнованої економіки, духовності народу, усвідомленні своєї національної належності та вихованні почуття національної гордості, примноженні духовних і матеріальних надбань етносу вони повинні забезпечити наповнення всіх ланок навчально-виховного процесу змістом християнської моралі та національної духовності, який би допомагав формувати свідомих українців, для яких первинними є Бог і Україна, виховувати їх душі, чесні та сильні характери, сумління і громадянські та Божі чесноти, спонукав би студентів у співпраці з Богом вирости корисними своєму народові. Слово Боже, віра в Бога, в святу Христову Церкву плекатимуть здоровий дух нації на вічних християнських цінностях, бо високі моральні засади закладаються на все людське життя саме в дитячому та юнацькому віці. Нам необхідно зростити нову еліту – чесну, патріотичну і, найперше, богобоязливу, змінити її психологію, як і психологію кожного з нас. Саме сюди необхідно спрямувати всі зусилля: родини, педагогічного колективу, Церкви, держави. Адже по великому рахунку напевно три чверті сучасного населення України є продуктом виховання комуністичної системи, котра люто ненавиділа Бога і переслідувала Церкву. Будучи фальшивою в своїй суті ця система не могла проповідувати інших цінностей – вона на генетичному рівні намагалася вкоренити облуду в людську істоту. На превеликий жаль, їй це вдалося. Про це свідчить невідрадний стан нашого “хворого” суспільства і сукупність цінностей, котрі сьогодні проголошуються. Ось чому пусті слова й обіцянки завжди пустими й залишаться, якщо їх не наповнити Божим духом. Адже недаремно застерігає наш Спаситель: “Без Мене ж ви нічого чинити не можете” (Ів. 15, 5). Якщо з боку кожної молодої людини не буде переосмислення цієї тези, якщо вона не буде впроваджене в її життя, не можемо очікувати якісних змін у нашому суспільстві. Багато хто помилково вважає, що зможе самотужки щось поправити, або що щось поправиться само по собі. Так не буває. Апостол Павло таким наголошував: “Коли хто думає, що він є щось, бувши нічим, – обманює себе самого” (Гал. 6,3), а далі писав: “Не обманюйте себе самих: з Богом жартувати не можна. Що хто посіє, те й жатиме” (Гал. 6,7).

З урахуванням особливої ролі релігієзнавства у вихованні молоді на загальнолюдських цінностях зростає його значення у пробудженні інтересу до вивчення рідної матері – мови, яка виконує велику неоціненну місію – є посередником між Богом і людиною. Святий обов'язок кожного християнина дати своїй душі можливість повсякчас хвалити Боже ім'я чистим, рідним словом. І на релігієзнавцях лежить також відповідальність за залучення студентів до вказаної діяльності на заняттях з релігієзнавства, прищеплення любові до рідної мови, необхідність і бажання спілкуватися нею не лише на заняттях, а й повсякчас, усвідомлення своєї національної належності і виховання почуття національної гордості.

Отже, між сучасним релігієзнавством і мовою є тісний взаємозв'язок, бо релігії та мові належить панівна роль у становленні та розвитку духовної культури, моральності суспільства, які є запорукою процвітання будь-якої нації.

Господь Бог обдарував розумну істоту – людину дуже дорогоцінним даром –мовою. Мова служить людині передусім для прославлення свого Творця і Спаса, а також для виявлення своїх почуттів та для спілкування з ближніми. Мова зберігає дух народу. Її називають домом людського духу. Без мови немає народу, немає держави. Якою є наша мова, таким народом ми себе почуваємо у світі. І мають рацію ті, хто стверджує, що мову потрібно вивчати протягом всього життя. Без належного рівня мовного розвитку неможлива еволюція суспільства, адже вона відбиває досягнення творчої думки і є сполучним елементом усіх поколінь. Для будь-якого спеціаліста мовна культура –важливий складник його особистості.

На сторожі цнотливості аристократії духу стоїть неписаний Кодекс сумління, який Бог дав Мойсеєві на горі Синай у формі Декалогу, який не в певною, а повною мірою передбачає пошану і любов і до Господа, і до всього, що зветься рідним, і не в останню чергу до батьківської мови як синтезу досвіду десятків поколінь, як генетичного коду нації.

Отже, кристалізація мови пролягає через дотримання, для початку, Заповіді Божої: “Шануй батька свого і матір свою, і буде тобі добре і довго проживеш на землі”. Бо нехтування українською мовою в Україні урядовцями, парламентаріями спричинює стреси та психічні розлади в багатьох українців, що порушує, як мінімум дві заповіді: “Не вбивай” та “Не взивай намарне ім'я Господа Бога твого”.

Отже, від належного і справедливого трактування української державної мови залежить здоров'я багатьох жителів України. І в міру, того, наскільки людина дбає про “очищення від скверни” рідної мови, настільки стає їй доступним вищий щабель драбинки, якою особистість піднімається до Неба.

Пам’ятаймо, що із Божої волі виникло багато мов, які мають свою красу і колорит. Кожна мова рівна з іншими, тому немає мов нижчих чи вищих, таких, які належать до першого чи другого класу (рангу).

Щоб мова належно розвивалася, вона повинна мати не лише користувачів, але й територію панування – етнографічну територію народу.

Зі Святого Письма дізнаємося, що в давніх імперіях шанували кожну мову (пор.: Ест. 8,9).

Та не всі можновладці шанували мову народів. Зокрема, у Святому Письмі (І книга Макавеїв) йде мова про намір гелленістичної держави Селевків знищити всі місцеві мови і культури підвладних народів: “Тоді цар написав до всього царства, щоб усі стали одним народом та щоб кожен покинув свої звичаї, і щоб усі народи прийняли царський приказ” (пор.: І Мак. 1,41-42). Семеро братів Макавейських відважно боролися проти такого нищення мови і релігії, за що були жорстоко замучені на очах рідної матері.

Подібна зневага до інших мов повторилася на Сході Європи. Пригадаймо Емський, Валуєвський укази царської Росії, сталінські заборони української мови в радянській імперії. Відбувалося творення єдиного радянського народу з єдиною мовою – російською. Та й нині в Україні занедбують і зневажають рідну мову – мову батьків, дідів, прадідів, розмовляючи чужою мовою не тільки в сім’ях, а й в державних установах.

Кожна мова відкриває дорогу до пізнання духовних скарбів інших народів, їх релігій, підвищує якість традиційного релігійного життя, розуміння богослужінь. Труднощі розуміння богослужінь не в останню чергу пов'язані з їх мовою. Не випадково протягом історії християнства більшість Церков переходила на рідні мови народів, а Біблію перекладено на понад 300 мов світу. Слід наголосити, що це цілком відповідає і Христовому навчанню апостолам та науковим уявленням про те, що в мові концентрується сутність буття людини та історичного буття нації, що мова – основа їхньої самоідентифікації. До речі, сучасна філософія і культурологія підтвердили, те, що наприкінці ХVІІІ ст. висловив Йоганн Гердер: “Чи має нація щось дорожче, ніж мова її батьків? У мові втілені всі надбання її думки, її традиції, її історія, релігія, основа її життя, все її серце і душа. Позбавити народ мови – значить позбавити його єдиного вічного добра”. А позбавити вічного добра, додамо від себе, означає позбавити Бога. Ось чому таку гіркоту та й біль викликає у багатьох українців позиція тих Церков, які під різними приводами відмовляються від української мови Богослужіння, спілкування з Богом українською мовою на нашій споконвічній території, кажучи, що українською мовою не можна хвалити Господа, бо це “сатанинська мова”. Дар, який нам дав Бог, не сміємо закопувати та й ним погорджувати задля ненаситності і шовінізму колонізаторів. Це робить їх ще гіршими, нахабними та допомагає їм грішити. Цього наше сумління аж ніяк дозволити не може без кари Божої та докорів совісті. Тому, коли хочемо мати духовно здорову націю плекаймо, шануймо, вживаймо, належно і справедливо трактуймо в усіх сферах громадського та релігійного життя українську мову. Вживаймо її в Богослужіннях і прославляймо Бога у своєму рідному обряді.

Любімо нашу мову, як рідну неньку.

“О, мово рідна! Хто без тебе я?” (Дмитро Павличко)

Своє завдання релігієзнавці повинні вбачають у тому, щоб берегти, як скарб, рідну мову, поглиблювати знання студентів з основ української мови, вчити їх свідомо ставитися до власного мовлення, постійно відчувати відповідальність за рідне слово. Бо, як писав К. Паустовський: “Людина, байдужа до рідної мови – дикун... байдужість до мови пояснюється цілковитою байдужістю до минулого, теперішнього і майбутнього народу”.

Людина не пасивний споглядач світу. Вона творить, змінює, вдосконалює. Завдяки мові людина отримала високе “Homo sapiens”. А це означає, що людський і державний розум (розум – це один з елементів душі, а без душі людина у своїй мові ніколи не стала б вище понад рев і блеяння звірів) повинен дбати про захист та розвиток того крихкого і вразливого організму, яким є мова.

Висока культура мовлення – це не інтелігентська забаганка, а життєва необхідність. Мовлення спеціаліста з вищою освітою, на нашу думку, має свідчити про його високу культуру, освіченість. То ж плекання культури мовлення студентів – обов'язок кожного релігієзнавця. 3асновником релігієзнавства, до прикладу, був філолог Макс Мюллер. Багато релігієзнавців XX ст. теж були філологами.

Релігієзнавство не тільки має спиратися на Святе Письмо, праці, листи святих Отців Церкви, але й навчати людей та суспільство правдивої релігії (бо основним елементом релігії є правда про Бога, а вона походить тільки від Бога), засадам християнської моралі, щоб вони в них повірили і прийняли всім серцем як життєву необхідність, проводити регіональні наукові дослідження релігійності та вірувань людей, їх навернення.

Як лікар не може дати заключення медичного огляду хворого спираючися тільки на книжки, так і релігієзнавець мусить мати контакт з очевидністю святих, яка приходить у святинях в часі Богослужінь, релігійних урочистостей.

Для того, щоб гідно виконати свою місію на славу Божу, викладач­-релігієзнавець має бути підготовленим у двох напрямах: інтелектуальному та релігійному. Щодо інтелектуальної підготовки, то він повинен мати певні наукові знання, щоб об'єктивно представляти потреби і думки суспільства, пам'ятаючи, що особливістю катастроф XX (та вже й початку XXI ст.) було та й є те, що вони були спричинені не стільки проблемами, скільки способами їх розв’язання, не так природними катаклізмами поза людським контролем, як людськими ідеями перебудови світу.

Дві тисячі літ християнства неспростовно довели: Слово Ісуса Христа рятує людей від деградації, тобто остаточного морального падіння, від планетарного зодноріднення на засадах ненависті як норми життя і наживи як, панівної ідеології. Чого варті тепер слова після жахливої, безглуздої катастрофи на Скнилівському летовищі, “показового” вбивства львів’ян, яка винесла вирок усій нинішній державній системі – системі загальної безвідповідальності, злочинної халатності, байдужості до людей та їхніх проблем. І навіть неозброєним оком видно, що коріння її сягає в глибини аморальності, бездуховності, нелюбові до рідної нації, мови й культури, які панують у нашій – ненашій Україні на всіх, починаючи з найвищого, рівнях. Така держава довго не встоїть, мусить, як не прикро це писати, розвалитися або змінитися (чого хотілося б найбільше). Змінитися, втім, має не тільки наша держава, наша армія – змінитися маємо – обов'язково – ми всі. До влади мають прийти люди, для яких найвищим добром буде не власний добробут, а доля кожної людини, нації, культури й прогрес держави. У найвищих ешелонах влади, а відтак і в низах має запанувати відповідальність, вимогливість, точність, чесність, справедливість, моральність, тобто християнські цінності. Будь-який інший шлях розвитку нашої держави – безперспективний, бо породжуватиме нові та нові катастрофи. Осторонь такої важливої справи не можуть стояти викладачі релігієзнавства.

Лекція з релігієзнавства має бути посередником зустрічі між Богом і людиною. Вона не є звичайним заняттям, а виходить поза межі буденності. Знаку рівності між нею та звичайною світською лекцією немає.

Яка ж різниця між ними? Самою суттю викладу інформації. Звідки ця суть походить? Лекція з математики, наприклад, показує інтелігентність людини, вчить логіці, описує конкретику. А лекція з релігієзнавства походить від Бога. Він об'явив нам правди віри. Об'явлення Боже – фундамент лекції з релігієзнавства. Ми настільки пізнаємо Бога, наскільки Він нам дозволяє Себе пізнати. Тому лекція з релігієзнавства навчає того, що походить від самого Бога. В інших науках – людський розум сам відкриває суть речей. А в релігієзнавстві – сам Бог розкриває їх. Тому викладачі релігієзнавці – це не звичайні викладачі, а слуги Божі. Дозволяймо, щоб Господь керував нами. Даваймо Йому шанс, щоб Він діяв у навчанні. Не забуваймо, що лекція має бути Словом Божим, скерованим як до викладача, так і до студентів. Студент має зустрітися на занятті з релігієзнавства саме з Богом, з Його наукою про Царство Небесне і з тим, якими повинні бути християни тут, на землі, і у вічності.

Слово Боже має бути скероване до студентів. Завдання викладача навчити їх прийняти Його, роздумувати над Ним, дати свою відповідь на Нього і жити Ним. Студент, повинен вийти із заняття іншим, бо лекція з релігієзнавства – це зустріч з небесними силами добра, які змінюють світ. Тобто, викладач зобов'язаний роз'яснити студентам християнську правду: про створення світу та людини, як образу і подоби Божої, про Відкуплення, про благодать Божу, про безсмертність душі, про останні речі (смерть, суд Божий, небо, пекло), щоб вони були поворотом в їх житті. Студент же зобов'язаний до прийняття цих правд, зрозуміння їх і до дії у межах, даних Мойсеєві Богом на горі Синай.

І треба бути свідомим цього. Викладач не тільки повинен вчити, а й переживати те, про що вчить. Я навчаю і сам навчений через Ісуса Христа. Голошу Добру Новину, бо сьогодні є багато і злих новин, яких стає все більше і більше. І листи Святого апостола Павла до Тимотея – його найвірнішого супутника та учня – заповіт нам викладачам релігієзнавства: ”Я заклинаю тебе перед Богом і Христом Ісусом, який має судити живих і мертвих, на його появу та його Царство: Проповідуй слово, наполягай вчасно і невчасно, картай, погрожуй, напоумлюй із усією терпеливістю та наукою. Бо буде час, коли люди не знесуть здорової науки, але за своїми пожаданнями зберуть навколо себе вчителів, щоб уприємнювати собі слух, і від правди відвернуть вухо, а повернуться до байок. Ти ж будь тверезим у всьому, знось напасті, виконуй працю євангелиста, виконуй твою службу” (II Тим. 4, 1-4).

В Ісусі Христі людина, навіть якщо впала у грісі, є дитиною Бога. Викладач має прагнути, щоб студент бачив, що він провадить його до Бога, до Ісуса Христа, а не до священика тої чи іншої конфесії, який є звичайною людиною, але має покликання і право голосити Слово Боже. Кожний має особисто зустрітись з Христом, дати свою відповідь Йому, і змінити своє життя, щоб Icyс прийшов до кожної людини. Тому викладач релігієзнавства повинен дивитися на студентів очима Христа, тобто з любов'ю. Бо до кого приходив Ісус Христос у Святому Письмі? До простих грішників, митарів, тобто до тих, які відкинуті, погорджені суспільством. І сьогодні Христос діє через нас, викладачів, як діяв понад 2000 років тому.

Викладач має знайти і заторкнути щось живе у душі студентів. І тоді вже не випускати з уваги цю струну. Якими є ми – викладачі, такими студенти уявлятимуть Ісуса Христа. Тому заповідь викладача релігієзнавства: вірність Богові і студенту. Лише тоді ми справді зможемо бути правдивими християнами, правдивими свідками Христа.

У часи Ісуса Христа, хто хотів учитися, приходив до Нього і жив з Ним. І Вчитель вчив словами, але більше своїм прикладом. Викладач релігієзнавець же, це насамперед християнин, той учень Христа, який наслідує Його життя. Це робить викладачів релігієзнавства дуже відповідальними особами, оскільки вони вчать своїм прикладом, переконують студентів своїм власним життям. Стримане, виважене, правдиве слово викладачів релігієзнавців, які сповідують моральний спосіб життя, є словом – ділом, словом – важелем, словом – рушієм, словом – вчителем. Їхнє слово, як найдосконаліша саморепрезентація, має бути високої проби. Нині слово, відірване від духовності, культури, стає страшним знаряддям боротьби людини проти людини, нації проти нації, стає перепусткою для зла і зрештою торує дорогу до пекла. Згадаймо, що сказав Ісус: “Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи” (Мт. 28,19). Це нам викладачам даний наказ. Це наше завдання, і ми повинні його виконувати. Усі ми є покликані до священичого уряду, а тому повинні виховувати зразки благочестя, бути окрасою Христової Церкви перед усім світом і славою всього нашого народу. Бо говорить Господь через пророка Єремію: “Перш, ніж Я уклав тебе в утробі, Я знав тебе; і перш ніж ти вийшов з лона, освятив Я тебе; пророком для народів Я тебе призначив”(Єр. 1,4-5). “Не ви Мене вибрали, – наголошує Христос, а Я вас вибрав і призначив, щоб ви йшли і плід принесли, та щоб тривав ваш плід...”( Ів.15,16).

Не менш важливою є релігійний вишкіл викладачів релігієзнавства. Вони повинні з християнської позиції бачити ці планетарного масштабу виклики історії, на які сукупна свідомість людства шукає якісь відповіді, грізні глобальні проблеми пов'язані з характером цивілізаційних процесів, ламанням традиційних установок, банкрутством багатьох світоглядів і багатьох гуманістичних ілюзій, величезними масштабами ротації людських мас, ідей, культурних та антикультурних цінностей, стереотипів поведінки; зі страхітливими технологічними проривами у сліпі кути людського розвитку, з цілісним нігілізмом, що набуває симптому соціальної патології, і зробивши іспит сумління, запитати самого себе: “Як я виконував Божу волю стосовно себе і ближнього? Яка моя вина в тому, що діється у світі зло? Що в моєму житті, чи навіть у нашому суспільстві не так, як повинно бути?” Кожний викладач має очищати свою душу, причащатися Божественною благодаттю, беручи участь у Святих Таїнствах Сповіді та Євхаристії, щоб приходити на заняття із чистим серцем, відкритим на Боже Слово, на дію Святого Духа, з почуттям відповідальності за загальне добро суспільства, Церкви.

Отже, від викладачів релігієзнавців очікують не тільки високої наукової майстерності, але й особистого свідчення духовного життя. Бо кожний із них у свій неповторний спосіб впливає на внутрішні змагання, на осягнення таємниць духовного зростання студентів. Лекції та семінари з релігієзнавства не повинні відбуватися без запитань та дискусій, заглиблених розмов. Після таких занять, розмов повинна суттєво змінюватися думка студента, його життя, погляди на світ, ставлення до людей. Такі заняття навертають до Господа, допомагають зрозуміти сенс життя і його призначення. Та й викладачі повинні переживати внутрішні зміни. Для кожного з нас важливо пізнати процес внутрішнього навернення – динаміку падінь і сходжень. Не раз, а багато разів Ісус Христос кличе нас до нового, вищого навернення, до глибшої молитви, до духа убожества. Тільки ми не вміємо Його слухати, у нас недорозвинені “духовні вуха”. Ми можемо покинути багато речей і далі залишатися егоїстичними. Правдиве дозріле навернення не в емоціях та не в помноженні побожності, і навіть не у збільшенні добрих справ, а в тому, щоб дозволити Ісусові Христові провадити нас аж на Голготу, щоб разом з Ним вмерти та воскреснути для нового життя. Тому заняття з релігієзнавства можна порівняти з живинкою духовності, яку сьогодні все більше шукає молодь.

Апостолят викладачів релігієзнавства має нагадувати жертвенні дороги Христових учнів. Господь покликав нас до нелегкої праці – наситити духовно зголоднілих і спраглих правди молодих людей різних за фахом, за віком, за місцем проживання та за рівнем наверненості. Молодих людей, які вступили, за словами св. Григорія Ниського, у “божественні перегони”, тобто змагаються зі собою за духовне очищення і досконале життя, а тому хочуть пізнати все про Бога та все про себе стосовно Божественного.

Отже, викладачі релігієзнавці можуть багато зробити для духовного зцілення молоді, суспільних хвороб сучасності. Для цього вони повинні пронизувати вірою в Бога усі сфери життя, взявши за принцип слова Папи Івана Павла II: “Ні один хрещений не може бути бездіяльний ...”.

Віру в Бога і релігійну практику не можна сприймати як ілюзії, забобони. Бог, Об'явлення, вічне життя – це реалії для віруючої людини, а також для викладачів релігієзнавства. Великі релігієзнавці, та й усі великі вчені – це люди віри. Вірили в Об'явлення Бога у всіх релігіях. Лютеранський єпископ Натан Содербьом, наприклад при смерті сказав: “Бог живе, можу це доказати з історії релігії”. Німецький астроном Кеплер стільки разів схиляв голову, скільки разів говорив слово Бог. А великий французький мікробіолог Пастер, коли вмирав, то просив щоб прийшов священик зі Святими Тайнами.

Вірити – отже, уважати щось, що стверджує достойний віри свідок за правду. Св. апостол Павло називає віру сильним переконанням у чомусь, чого не бачимо (Євр. 11,1). Багато світських наук опираються лише на віру: географія, історія, природничі науки. На вірі ґрунтуються і судові вироки. Студенти вірять викладачеві, суддя – свідкам. Так є із правдами християнської релігії. Тут віра є конечною для спасіння, і віру цю називаємо християнською вірою.

Християнська віра – це за допомогою Божої благодаті, сильне переконання в тому, що все, що навчав Христос і чого з Його наказу навчає Церква є правдою. Ми не можемо сприйняти християнську віру органами чуття, або сягнути розумом. Наша віра мила Богові, тому що віримо в те, чого не бачимо і не можемо зрозуміти. Ісус Христос говорив апостолу Томі: “Щасливі ті, які не бачивши, увірували” (Ів.20,29).

Християнська віра не вилучає власного, самостійного мислення, бо вона опирається не лише на розум, але й на волю. “Ніхто не може вірити, як не хоче” (св. Августин).

Без віри немає спасіння. Ще Мойсей не міг без віри ступити на обіцяну землю. Ісус Христос казав: “Хто не увірує, буде осуджений”(Мр. 16,16). Хто тут не має віри, не доступить оглядання другого світу (св. Августин). Без віри не можна подобатися Богові (Євр. 11,6). Як апостол Петро став потопати, коли вступив у нього сумнів (Мт. 14,30), так потопає у вічній смерті той, хто втратив віру.

Без віри немає заслугуючих діл. Як дерево без коріння не може видати плоду, так людина без віри не може робити добрих діл, не може праведно жити. Тому немудрою є думка того, хто каже, що байдуже, у що вірити, аби лише праведно жити.

Віра приводить нас до спасіння, бо спонукає до добрих діл. Як маяк показує морякові підводні скелі, так віра робить нас чуйними щодо замислів злого духа. Святий апостол Павло каже, що щитом віри можемо відбити усі вогненні стріли злого духа (Еф. 6,16). “Віра твоя спасла тебе”, – сказав Христос до недужої жінки, яка діткнулася Його одежі (Мт. 9,22).

Християнська віра – це дар Божий, бо здатність до віри отримуємо лише за допомогою благодаті Божої. “Ніхто не спроможен прийти до Мене, коли йому того не буде дано Отцем” (Ів. 6,65). Бог дає нам віру вже під час хрещення, тому хрещення називається “Тайною віри”. Під час хрещення Бог дає нам, разом з освячуючою благодаттю, здатність до віри, або чесноту віри. Але новоохрещений не може з тієї здатності користати, доказувати свою віру ділами доти, доки не прийде до вживання розуму. Грішник отримує здатність віри через покаяння. Але для цього йому треба належно приготуватися, бо Бог не уділяє дорослим благодатей без їх співдії з Ним.

Бог насамперед уділяє благодать християнської віри тим, хто щиро прагне правди; тим, хто веде бажаний Богові спосіб життя; тим, хто просить Бога правдивої віри.

Хто щиро прямує до правди, той напевне отримає віру, бо Христос каже: “Блаженні голодні та спраглі справедливості, бо вони наситяться” (Мт.5,6).

Божу благодать, світло розуму отримуємо завдяки добрим справам. Тому Ісус Христос говорив: “Хто буде сповняти Божу волю, той пізнає, що його наука є від Бога” (Ів. 7,17).

Віра є даниною, яку ми віддаємо Богові. Віра є зайвою і не дає нам жодних заслуг, коли ми щось бачимо власними очима, або проникаємо розумом. Ось чому християнська віра відрізняється від сприйняття органами чуттів чи розумом. Вона є певнішою від одного і другого, бо наші органи чуттів, наш розум можуть помилитися, Бог – ніколи. Ось чому “вірити” – знати напевно, бо це сказав Бог.

Тобто, ми не можемо сприйняти християнську віру органами чуття, або осягнути розумом. До віри нас спонукає насамперед правдомовність Божа. Ми віримо у правди, об'явлені Богом, бо знаємо, що Бог є правдивим та правдомовним. Він ніколи не помиляється і не говорить неправди. Події, якими Бог підтверджує те, що Він справді говорив є для кожної розумної людини найважливішим спонуканням до віри.

Бог, уділяючи людям благодать християнської віри, послуговується або звичайним засобом (проповіддю), або надзвичайним (чудом). Вони спонукають нас до віри. Завдяки їм переконуємося, що ця або інша правда справді об'явлена Богом. Апостоли, які власними очима бачили стільки чудодійств Христа і були свідками сповнення пророцтв Христа та пророків, без вагання сприйняли як правду слова Спасителя, сказані під час Тайної вечері: “Це є Тіло Моє”, “Це є Кров Моя”. Дар говорити різними мовами, отриманий Апостолами в день Зелених Свят (П’ятдесятниці), спонукав 3000 людей до прийняття христової віри, а чудо при брамі святині навернуло 2000 людей. Численні чуда Апостолів, якими Бог підтверджував їх слова (Мр. 16,20), спонукали поган до прийняття християнської релігії. Апостола Павла спонукало до прийняття віри чудо в дорозі до Дамаску, а імператора Константина – сяючий на небі Хрест.

До віри нас спонукають також велика кількість мучеників за віру, їх стійкість, чудесне поширення й утвердження християнської релігії, поширення й розквіт Церкви, незважаючи на найбільші переслідування.

Бог часто використовував надзвичайні засоби на початку християнства, але часом чинить це і тепер.

Деякі люди ніколи не доходять до християнської віри, бо грішать гордістю і браком доброї волі. Самі втікають від спливаючого на них світла віри; не хочуть вірити, бо мусили б змінити своє грішне життя. Вони більше люблять темноту, ніж світло (Ів. 3,19), отже, грішать проти Святого Духа, “Бо кожен, хто чинить зло, ненавидить світло, тож і не йде до світла, щоб не виявились діла його. А хто правду чинить – іде до світла, щоб виявилися діла його, сподіяні бо вони в Бозі” (Ів. 3,20-21).

Не дійде до віри теж горда людина, тому що Бог бажаючи привести когось до віри, застосовує певні засоби, а це якраз відлякує гордих людей. Ісус Христос прийшов на світ в нужді і убожестві, вибрав собі батьківщиною мале і зневажене містечко Назарет (тому й говорили євреї: “А що доброго може бути з Назарету?” (Ів.1,46) і зневажали слова Христа. До володарів світу (римлян) – послав Бог їх підданих – євреїв, простих людей, як проповідників Слова Божого. Так робить Бог і нині. Він допускає, що Його Церкву, яка голосить правду, переслідують і принижують. Отже, скарб Божого Слова спочиває справді в убогій ріллі (Мт.13,14), на яку зверхньо дивляться горді люди. Перед мудрими і проворними ховає Бог Свої тайни (Мт.11,25). Бог противиться гордим (І Пт.5,5).

Однак, однієї віри для спасіння не достатньо, треба ще жити згідно з вірою і визнавати її не тільки внутрішньо, а й зовні. Наша віра мусить бути живою, тобто мусить породжувати добрі діла. Христос каже: “Не кожний, хто промовляє до мене: Господи, Господи! – ввійде в Царство Небесне, лише той, хто чинить волю Отця Мого, що на небі” (Мт. 7,21). Хто не здійсняє справ милосердя, буде осуджений на страшному суді (Мт. 25,41).

Свою віру необхідно також виявляти назовні, “бо серцем вірується на оправдання, а устами визнається на спасіння” (Рим. 10,10). Тим, хто не виявляє своєї віри, скаже колись Господь в день суду: “Істинно кажу вам: Я вас не знаю” (Мт. 25,12).

Тому абсурдною є думка, що релігія суперечить висновкам науки. Як пояснити те, що абсолютна більшість найзнаменитіших вчених, яким людство завдячує найважливішими відкриттями: Ньютон, Лінней, Копернік були людьми побожними та віруючими? Чи вірили б ці знамениті мужі та були б побожними, якщо б переконалися, що наука релігії суперечить світській науці. Крім цього, не слід забувати, що світська наука часто задовольняється гіпотезами (здогадками), які змінюються, як мода, залежно від результатів наступних дослідів, а на їх місце приходять нові здогади. Якщо між релігією та наукою і є конфлікт, то тому, що наука, не розуміючи вчення Церкви, вважає, що Церква вчить чогось, чого вона насправді не вчить. Або наука показує як факт теорію, яка існує або може не існувати. Відкриті Богом істини містяться в Біблії і їх представляє Церква. Ми чинимо розумно, коли віримо словам Ісуса Христа, бо Христос – це Син Божий, Який не може ні помилятися, ні говорити неправди, а також тому, що Ісус Христос підтвердив правду Своїх слів Своїм воскресінням і численними чудами.

Отже, християнська віра є дорогою до неба. Та, на жаль, не всі, зокрема, викладачі та студенти, ідуть цією дорогою, багато блукає манівцями.

Не мають християнської віри невірні, тобто ті, що пізнали об’явлену науку, але відкидають її. Вони вірять лише в те, що бачать, відкидаючи надприродне. Такі люди кривдять і ображають Бога, відмовляючи Йому навіть такої віри, з якою ставляться до будь-якої людини.

Не вірять найчастіше ті, кому не вистачає досвіду, хто є надто гордим, а також ті, хто веде грішне життя.

Не мають християнської віри лжевірці, тобто ті, хто вперто відкидає окремі об'явлені правди, хто навмисне сумнівається у правдах віри, що не дбають про правду та науку релігії.

Люди, що з власної вини вмирають без християнської віри, не отримають спасіння. Того, хто безстрашно визнає свою віру перед людьми, Бог відзначає і на землі, і після смерті.

Бог підносить тих, хто безстрашно визнає свою віру. Святий верховний апостол Петро першим серед усіх Апостолів визнав Божество Ісуса Христа, і за те, назвав його Спаситель блаженним та зробив головою Апостолів (Мт. 16,18).

Той може сподіватися найбільшої нагороди в небі, кого переслідують або страчують за віру.

Тих, хто відрікається своєї віри зі страху або сорому чи навіть зовсім відступає від неї, Ісус Христос застерігає: “Хто ж Мене зречеться перед людьми, того й Я зречусь перед Отцем моїм небесним” (Мт. 10,33). Він обіцяє: “Хто б соромився Мене та Моєї науки, того й Син Чоловічий буде соромитися, коли прийде у славі своїй і Отця, і святих ангелів” (Лк. 9,26).

Отже, віра є джерелом та осередком всього релігійного життя. Людина повинна відповідати на задум, що здійснюється Богом у часі. Першим батьком всіх віруючих був Авраам (Рим. 4,11). Вершителем віри став Ісус Христос, Який вимагає від нас цей дар Божий якнайпильніше зберігати і захищати.

З іншого боку, релігієзнавство вивчає всі релігії нашої планети однаково, і ті, які зникли, також висвітлює світові релігійні традиції минулого та теперішнього з позицій рівноповажаючого відношення до них, самобутніх ритуалів і обрядів різних народів, храмів та святилищ, які і нині не втратили свою життєвість, допомагає краще пізнати дивовижний і загадковий світ релігій, що існує поряд з нами. Слова молитви та звернення до Бога зноситься із Землі до Небес у всіх куточках земної кулі.

Історія людства подає вражаючу кількість всіляких релігій і кожна з них неповторна та своєрідна. Тільки в Африці, наприклад, налічується майже 6 тисяч. Панорама різних вір, конфесій, напрямів, рухів та груп безмежно широка. Відомо декілька десятків тисяч різних релігійних традицій і вірувань. Немає ні однієї країни, ні однієї цивілізації, де б релігія не залишила свої видимі і прекрасні сліди впливу всюди та на все.

На “релігійному глобусі” особливо виділяються релігії, які мають чисельних послідовників у різних регіонах світу: християнство, іслам і буддизм. Але не менш помітні й інші релігії, які сповідують багато людей – індуїзм, зороастризм, юдаїзм, конфуціанство. В середині 90-х рр. ХХ ст. кількість послідовників цих найбільш показних релігій становили: 1 млрд.800 млн. – християни, майже 900 млн. – мусульмани, майже 600 млн. – індуїсти, майже 300 млн. – буддисти і ще майже 250 млн. – зороастрійці. І це при тому, що населення Землі тоді налічувало майже 6 млрд. осіб. А це далеко не все з числа відомих і достатньо поширених релігій. Крім них існують сотні інших, не стільки популярних релігій, які інколи не виходять за межі свого племені чи села, культів та релігій.

За підрахунками професора Роберто Чіпріано, загальна кількість прибічників тих чи інших вірувань ще на 1992 р. становила 5 млрд. 87 млн. чол., тоді як населення Землі на той рік рівнялось 5 млрд. 240 млн. Отже, релігії – невід’ємна і важлива частина життя суспільства.

Прагнення, потяг до осягнення невидимого, таємного іншого світу, який лежить в основі всього існуючого, постійно простежується у всіх релігіях і віруваннях під різними іменами та в різноманітних формах. “... і якщо ми будемо уважними, – доволі точно зазначає один із засновників сучасного релігієзнавства Макс Мюллер, – ми зможемо відчути у всіх релігіях тугу, прагнення осягнути недосягнене, виразити невимовне, спрагу Безкінечного, любов до Бога”. Тому програма релігієзнавства не має бути однобічною і тенденційною. Не можна бачити тільки свою релігію. Треба вивчати й інші релігії. Але мусимо бути переконаними, що християнська релігія – найправдивіша. І не тому, що ми християни, а тому, що вона об'явлена Богом. Отже, релігієзнавець повинен бути універсальним, тобто відкритим до інших релігій, бо треба мати завжди можливість до чогось порівнювати. “Хто знає тільки одну релігію, – говорив Макс Мюллер, – не знає ні одної”.

Релігієзнавець мусить мати глибоку пошану до кожної релігії, люблячи свою. Не вигадувати щось на інші релігії – бо це помилка і гріх, це питання життя та смерті для віруючого. Немає, не було та й не буде на землі народу, представники якого б не ставили б собі запитання про те, як і для чого створений Всесвіт, яке місце людини у ньому. Відповідь на ці запитання дають релігії. Людині самій доводиться вирішувати на скільки ці відповіді повні та переконливі.

Отже, глибока повага до кожної релігії – важлива риса релігієзнавства, бо релігія не є чимось банальним, а важливою справою – життя та смерті кожної людини, її ціль і призначення. Перестереження Бога сказане до Мойсея стосується і релігієзнавця: “Не наближайся сюди! Скинь взуття з твоїх ніг: місце бо, що на ньому стоїш – земля свята” (Вих.3,6). Отже, релігія – це святе для всіх.

Релігієзнавець також мусить мати особистий досвід трансцендентності. Бо не може сліпий говорити про кольори. Не можна бути ворогом релігії і її вивчати. Це відштовхує людину. “Річ настільки пізнаємо, наскільки її любимо” (св. Августин).

Запитання для самоконтролю

1. Які завдання релігієзнавства?

2. Що досліджує релігієзнавство?

3. Яке культурологічне значення релігієзнавства?

4. Яке значення релігієзнавства для розуміння економіки?

5. Як пов’язана мова і релігійність?

6. Яка роль віри у житі людини?

7. Які проблеми вивчає релігієзнавець?