Відповіді на питання

з курсу “Соціальні проблеми девіантної поведінки”

включені до програми державного екзамену

для студентів гр. СП-59

(спеціальності 7.010105 – Соціальна педагогіка)

1. Визначте поняття “девіантна поведінка”, перелічте причини її формування, розкрийте сутність теорій девіацій.

Девіантна поведінка — система вчинків або окремі вчинки, що суперечать прийнятим у суспільстві правовим чи моральним нормам. Основними видами девіантної поведінки є злочини і аморальна поведінка, а також поведінка, спрямована на саморуйнацію особистості (наркоманія, суїцид тощо).

Девіантна поведінка як соціальне явище особливої гостроти набуває у кризові періоди розвитку суспільств, а і саме діяльність установ соціальної роботи є одним із механізмів, що дозволяють підтримувати суспільство дієздатним.

Порушення соціальних норм є реакцією індивіда за умов соціальної дезадаптації, коли він не бачить або не вважає доцільним використовувати інші можливості для задоволення власних потреб.

Проблема відхилень від соціальної норми почала турбувати людство дуже давно. В результаті аналізу сутності та причин девіантної поведінки утворилося кілька теорій, що з різних позицій підходять до пояснення цього явища.

Аналіз теорій соціальних відхилень доводить, що визначальними факторами відхилень від певних норм є: рівень свідомості, моральності, розвинутість у суспільстві системи соціальних регуляторів поведінки людини і сформоване відношення суспільства до людей, що порушують норми моралі та права.

Для того, щоб визначити типи девіантної поведінки, необхідно з’ясувати від яких саме норм суспільства вони можуть відхилятися. Норма — це явище групової свідомості у вигляді уявлень, що розділяє група, та найбільш частих суджень членів групи про вимоги до поведінки з урахуванням їх соціальних ролей, що створюють оптимальні умови буття, з якими ці норми взаємодіють та відображають, формують його. Виділяють такі норми, як правові, моральні, етичны, вікові,етичні, етнічні, конфесійні тощо.

Девіантна поведінка є засобом задоволення потреб індивіда у тих випадках, коли він не усвідомлює суспільних норм, не бачить суперечностей між ними і своєю поведінкою, не знаходить можливостей задовольнити свої потреби відповідно до суспільних норм або свідомо не бажає їх наслідувати.

У походженні девіантної поведінки окремого індивіда значну роль відіграють дефекти правової і моральної свідомості, зміст потреб особистості, особливості її характеру, емоційно-вольової сфери.

В теорії девіантної поведінки виокремлюють кілька підходів до оцінки поведінкової норми і девіацій. Соціальний підхід базується на уявленні про суспільну небезпеку чи безпеку поведінки людини. У відповідності з цим до девіантної поведінки відносять поведінку, яка може бути потенційно небезпечною для суспільства чи оточуючих людей.

Психологічний підхід, на відміну від соціального, розглядає девіантну поведінку у зв'язку з конфліктом, деструкцією та саморуйнівною поведінкою особистості. Девіант, у відповідності з цим підходом, свідомо чи неусвідомлено прагне зруйнувати власну самоцінність, не дозволити собі реалізувати свої нахили.

В межах психіатричного підходу девіантні форми поведінки розглядаються як дохворобливі особливості особистості, що сприяють формуванню психічних розладів та захворювань. Під девіацією в цьому підході розуміють психічні розлади, які не в повній мірі досягли психопатологічних якостей.

Етнокультурний підхід визначає, що девіації доцільно розглядати з урахуванням традицій певного суспільства. Вважається, що норми поведінки, прийняті в одному соціокультурному середовищі, можуть значно відрізнятися від норм інших груп людей. Тому дуже важливим є врахування етнічних, національних, расових, конфесійних характеристик людини.

Віковий підхід розглядає девіації поведінки з позиції вікових особливостей та норм. Поведінка, що не відповідає віковим стандартам, може бути визнана як девіантн

Серед вітчизняних та зарубіжних дослідників не існує єдиної точки зору на термін “девіантна поведінка”. Одні вважають, що мова має йти про всі відхилення від схвалених суспільством соціальних норм, інші пропонують включати в це поняття тільки порушення правових норм, треті — різні види соціальної патології (алкоголізм, наркотизм, вбивства).

Соціальні і психологічні чинники, що сприяють формуванню девіантної поведінки

До психологічних передумов девіантної поведінки належать такі особливості психіки як нервовість, дратівливість, брак уваги й інтелекту, вольових якостей, надмірна імпульсивність, тривожність. Вони роблять дитину чутливою до психотравмуючих ситуацій, зменшують її здатність опиратися негативним соціальним впливам. Проте, до девіантної поведінки вони можуть призвести внаслідок дії негативних чинників соціального оточення.

Головним мікросоціальним чинником розвитку дитини, особливо на ранніх етапах розвитку, є сім’я. Традиційно саме сім’ю вважають головним джерелом негативного впливу на дитину. Основними чинниками сімейного виховання, що сприяють формуванню девіантної поведінки дітей, є виховання в аморальній і конфліктній атмосфері, недостатній і некоректний педагогічний вплив, емоційна відчуженість дитини та жорстоке ставлення до неї. Можна виділити 4 типи сімей, виховання в яких сприяє формуванню девіантної поведінки дитини:

1. Кримінальні і аморальні сім’ї (сім’ї, в яких батьки схильні до кримінальної й аморальної поведінки).

2. Конфліктні сім’ї (сім’ї, взаємини між подружжям, родичами в яких характеризуються постійними конфліктами).

3. Сім’ї з недостатніми виховними ресурсами (неповні сім’ї, багатодітні тощо).

4. Педагогічно некомпетентні сім’ї (сім’ї, де батьки займають неправильну педагогічну позицію або використовують неприпустимі методи виховання).

Теорії девіації

Головними теоріями девіації є: біологічна теорія, психологічна, соціологічна.

Представниками біологічної теорії девіації розглядають відхилення поведінки від прийнятої у суспільстві соціальної норми у зв’язку з біологічним складом індивіда. В ХІХ ст. італьянський лікар Ч. Ломброзо виявив зв’язок між кримінальною поведінкою людини та певною фізіологічною будовою його організму.

Відомий американський психолог і лікар У. Х. Шелдон визначив фізіологічний тип людини, який схильний до девіації. На його думку, таким являється “мезоморфний тип з наступними епітетами будови організму: “важкий”, “м’язистий”, “атлетичний”.

У. Пірс вважав, що наявність зайвої ігрек-хромосоми у чоловіків обумовлює схильність до кримінальної поведінки.

В психологічних та психіатричних теоріях акцент робиться на особистісні фактори людини. Дослідження показали, що сутність девіації неможливо пояснити тільки лише на основі однієї психологічної риси чи комплексу. У 1950 році Шуесслер і Кресслер намагалися довести, що злочинцям притаманні особливі психологічні риси, які непритаманні законослухняним громадянам, однак їх спроби потерпіли невдачу. З цього був зроблений висновок, що, напевно, девіація виникла в результаті поєднання психологічних та соціальних факторів.

Важливим елементом соціальних відхилень є стпавлення самої особистості до порушень. Соціальними психологами доведено, що підліткам з відхиленнями у поведінці притаманна спрямованість до самоствердження психологічних потреб у виправданні своїх вчинків та дій, якими б небезпечними вони не були. Причому внаслідок прогресуючої деградації особистості мотивація вчинків знижується і втрачається, що призводить до повної втрати притаманній людині цілеспрямованості до признання та успішності. Первинна девіація (первинне порушення соціальних норм) переходить в вторинну, а потім в будову девіантної кар’єри — процесу переходу від слабких форм девіації до сильних, наприклад: від побутового алкоголізму до скоєння кримінального вчинку.

Прийняття на себе ролі девіантна може привести дитину до соціальної ізоляції, потім слідує етап формування девіантної структури особистості, яка визначається девіантним самопізнанням, не дозволяючим (або обмежуючим) дитину оволодіти позитивними соціальними ролями та корисними видами діяльності.

Соціологічні теорії намагаються враховувати в девіації соціологічні та культурні фактори, які впливають та визначають поведінку людини в суспільстві. Вперше соціологічне пояснення сутності девіації було запропоновано Е. Дюркгеймом, який розробив теорію аномії (від греч. аномос — беззаконний, безнормний, некерований). Під аномією він розумів такий стан суспільства, при якому відсутня чітка регуляція поведінки людини внаслідок відсутності в суспільстві деяких норм і цінностей (старі себе вижили, а нові ще не прийняті). В таких умовах спостерігається байдужість, недовіра людей один до одного, втрачається стабільність інституту сім’ї, виражається повна байдужість до діяльності держави. Люди, в яких немає цілей та сутності життя, найбільш підвергаються стресу та тривожності, що призводить до різних форм відхиляючої поведінки. Головна думка Е. Дюркгейм зводиться до того, що в основі стабільного функціонування суспільства полягає феномен соціальної солідарності, а всякі відхилення від нього є соціальна дезорганізація, яка являється причиною девіантної поведінки. Зібравши широкий фактичний матеріал, він доказав, що кількість самогубств в різних соціальних групах неоднаковий: у католиків їх менше, чим у протестантів. Пояснення цьому явищу було дано таке: чим вище рівень згуртованості, солідарності соціальної групи, тим нижче рівень самогубств.

Р. Мертон в 1938 році вніс деякі зміни в теорію Е. Дюркгейм. За його думкою, виникнення девіації відбувається в результаті розриву між культурними цілями суспільства і соціальними засобами досягнення таких цілей, наприклад як: не всі люди в силу визначених соціально-економічних причин можуть отримати вищу освіту чи престижну роботу, а рівень розвитку суспільства потребує висококваліфікованих спеціалістів. Та частина населення, яка не може отримати певний рівень освіти, починає задовольняти свої освітні потреби, але вже, наприклад, в кримінальній сфері.

Так, структура індивідуального відхиляючої поведінки складається з вчинків, мотивів та цілей. Початковою ланкою девіантної поведінки є зміна ціннісних орієнтацій в різних верствах населення та соціальних групах, що обумовлено реальними соціально-економічними умовами функціонування суспільства. Якщо у нашому суспільстві ще недавно було головними такі цінності, як праця на благо суспільству, дружба, взаємодопомога, сім’я, патріотизм тощо, то тепер їм на зміну прийшов культ грошей, розгульний стиль життя, егоцентризм. Таким чином, в суспільстві мають місце розходження між виголошеними цінностями і реально існуючими; між наміченими цілями і тими можливостями, які снують для їх реалізації.

Викривлення у системі цінностей більшою частиною ведуть до розпаду соціальних інститутів. Наприклад: порушення у роботі інститутів юстиції — суду, прокуратури, пенітенціарної системи — ведуть до розпаду апарату влади, породжують аморалізм, безвіру в правосуддя, апатію та агресивність. Виникає “двійна мораль”, при якій протиріччя норми використовується одним і тим же лицем або соціальною групою для різних цілей і в різних протилежних ситуаціях. Це виявляється в діяльності деяких представників влади, політиків, бізнесменів. Суспільні норми наголошують “не вкради”, а держава обмежує можливості використовувати законні шляхи для отримання засобів до існування, що змушує певну частину населення порушувати соціальні норми, допускати соціальні відхилення. Виникає своєрідна “мораль кримінального світу”. З цього витікає явне протиріччя між потребами суб’єкта у виході з конфліктної ситуації і неможливістю зробити це соціально приємливим, легальним шляхом.

Культурологічні теорії (Селлін, Міллер, Сутер-Ленд) вважали, що причина девіації — в конфліктах між нормами господуючої культури, яка складається в тій чи іншій соціальній групі.

Теорія стигматизації (клейміння), представниками якої були Ч. Беккер, І. Гофман, Ф. Таненбаум вважали, що девіація — це “клеймо”, яке групи, володіючи владою, ставлять на поведінці менш захищених груп чи окремої людини.

Радикальна кримінологія (Турк, Квінні, Янг, Тейлор) відстоювали позицію, що девіація — це результат протидіям норм капіталістичного суспільства.

Новітні теорії девіації роблять акцент на характері суспільства і намагаються виявити, в якій мірі воно зацікавлене в створенні ті збереженні девіації, роблячи акцент на корекції не якої-небудь конкретної людини, а всього суспільства.

Вивчення механізмів соціальних відхилень показує, що фактори, які виявляють відхилення від соціальних норм являються: рівень свідомості, розвиненості в суспільстві системи соціальних регуляторів поведінки людини і сформоване відношення суспільства до людей, порушуючи норми моралі і права.