5. Головні ідеї Сорбонської декларації (Париж, 1998).

25 травня 1998 року чотири європейські міністри підписали в Парижі (Сорбонна) спільну декларацію, спрямовану на гармонізацію національних систем вищої освіти. 

Головні положення цієї декларації такі: 

• формування відкритого європейського простору у сфері вищої школи; 

• міжнародне визнання та міжнародний потенціал систем вищої освіти, безпосередньо пов'язаний з прозорістю і легкістю для розуміння дипломів, ступенів і кваліфікацій; 

• орієнтація переважно на двоступеневу структуру вищої освіти (бакалавр, магістр) як умова підвищення конкурентоспроможності європейської освіти і визнання; 

• використання системи кредитів (ECTS); 

• міжнародне визнання першого ступеня вищої освіти (бакалавр); 

• надання випускникам першого ступеня права вибору подальшого навчання, щоб отримати диплом магістра (коротший шлях) або доктора (довший шлях) у послідовному режимі; 

• підготовленість магістрів і докторів до науково-дослідницької діяльності; 

• підтвердження Ліссабонської конвенції; 

• пошук шляхів ратифікації набутих знань і оптимальних можливостей для визнання дипломів і вчених ступенів; 

• стимулювання процесу вироблення єдиних рекомендацій для досягнення зовнішніх визнань дипломів і кваліфікацій та працевлаштування випускників; 

• формування Європейського простору вищої освіти; 

• зближення спільних структур виданих дипломів і циклів (ступенів, етапів, рівнів, ярусів) навчання;

• консолідація позиції, яку займає Європа в світі, через постійне вдосконалення і оновлення освіти, доступної всім громадянам ЄС. 

6. Сутність автономії вищого навчального закладу

Автономія університетів є однією з найстаріших форм самоврядування, яка ще від часів середньовіччя сприяла перетворенню їх у найбільш вагомі чинники суспільного наукового прогресу. Запровадження університетської автономії передбачає децентралізацію й демократизацію управління ВНЗ, демократизацію навчального процесу, підвищення відповідальності ВНЗ за якість освіти, а також за результати своєї праці перед суспільством, відповідальність за впровадження і дотримання академічних свобод і цінностей у ринковому суспільстві.

Реальна автономія університету передбачає його незалежність від політичних партій, громадських та релігійних організацій, розмежування прав, повноважень та відповідальності держави, органів управління освітою і вищого навчального закладу на користь останнього. Це забезпечує йому довгоочікуваний режим інституційної та академічної свободи, правоздатності, тобто адекватну сукупність прав і обов’язків, чого бракує чинному законодавству. Разом з тим, держава залишає за собою право конструктивної співпраці з ВНЗ і контролю відповідності їхньої місії загальнонаціональним пріоритетам через систему зовнішнього моніторингу якості освітніх послуг та засобами фінансового регулювання за підсумками моніторингових дій. 

Істотна відмінність автономного університету від звичайного полягає в тому, що він повністю відповідає за якість своєї професійної діяльності перед суспільством - щонайперше, в особі власної академічної та студентської спільноти, далі перед споживачем освітніх послуг, місцевою громадою і т.д. Реалізується це шляхом постійного моніторингу освітньо-наукової практики ВНЗ з широким висвітленням його результатів у ЗМІ через систему наглядових і піклувальних рад, асоціацій випускників, об’єднань батьків студентів, органи студентського самоврядування тощо.

Надається право самостійного прийняття остаточних рішень щодо присудження наукових ступенів і вчених звань, визначення внутрішньої структури, штатного розпису і чисельності працівників, співвідношення студентів і викладачів у межах фонду заробітної плати, збільшення до 50% обсягу вибіркової частини змісту освітньо-професійних програм за рахунок скорочення обсягів та переліку дисциплін нормативного блоку, встановлених галузевими стандартами вищої освіти, запровадження нових міждисциплінарних спеціальностей освітньо-кваліфікаційного рівня «магістр», встановлення особливого порядку переведення та поновлення студентів з метою стимулювання їхньої мобільності.   7. Болонська декларація (1999) і основні цілі Болонського процесу.

Болонська конвенція (або Болонська декларація) - угода щодо стандартизації підходів до організації навчального процесу і функціонування вищої школи в ЄС

Документ підписаний 19 червня 1999 р. в місті Болонья міністрами освіти 29 країн Західної і Центральної Європи. Україна приєдналася до Болонського процесу в травні 2005 р.

Пропозиції, які розглянуто і які виконуються в рамках Болонського процесу, зводяться в основному до 6 таких ключових пропозицій:

1. Уведення двоциклового навчання. 

2. Запровадження кредитної системи. 

3. Контроль якості освіти. 

4. Розширення мобільності. 

5. Забезпечення працевлаштування випускників. 

6. Забезпечення привабливості європейської системи освіти. 

Основні цілі Болонського процесу зводяться до наступного:

- побудова Європейського простору вищої освіти як передумови розвитку мобільності громадян з можливістю їх працевлаштування;

- посилення міжнародної конкурентоспроможності як національних, так і в цілому Європейської систем вищої освіти;

- досягнення більшої сумісності та порівнянності систем вищої освіти;

- формування та зміцнення інтелектуального, культурного, соціального та науково-технічного потенціалу окремих країн та Європи у цілому;

- підвищення визначальної ролі університетів у розвитку національних та Європейських культурних цінностей;

- змагання з іншими системами вищої освіти за студентів, вплив, гроші та престиж. 8. Запровадженя дворівневої (двоциклової) системи вищої освіти: основні підходи. Уведення двоциклового навчання є однією з 6 основних пропозицій, які розглянуто і які виконуються в рамках Болонського процесу. Фактично пропонується ввести два цикли навчання: 1-й - до одержання першого академічного ступеня і 2-й - після його одержання. При цьому тривалість навчання на 1-му циклі має бути не менше 3-х і не більше 4-х років. Навчання впродовж другого циклу може передбачати отримання ступеня магістра (через 1-2 роки навчання після одержання 1-го ступеня) і/або докторського ступеня (за умови загальної тривалості навчання 7-8 років). 

Більшість європейських країн сприйняли реформування вищої освіти як належне, що забезпечує послідовне здобуття ступенів “бакалавр”, “магістр” і “доктор філософії”. Така структура навіть стала світовим стандартом. Правда, в деяких сферах освіти, в першу чергу в медицині, ветеринарній медицині, окремих технологіях, ступінь “бакалавр” не забезпечує набуття повної професійної компетенції. Тут, отже, мають право на існування і проміжні кваліфікації.

Двоетапна система вищої освіти запроваджується на основі двох ключових навчальних циклів: незакінчена вища (додипломна) освіта і закінчена вища (післядипломна) освіта, причому тривалість першого циклу – не менш трьох років.

Вчений (академічний) ступінь, що присвоюється по завершенні першого циклу, на європейському ринку праці має сприйматися як відповідний рівень кваліфікації. По завершенні першого циклу вищої освіти присвоюється вчений (академічний) ступінь бакалавра. 

Кінцевим результатом другого циклу навчання на протязі 1-2 років має бути вчений (академічний) ступінь магістра, як у багатьох європейських країнах. Навчання на другому циклі йде за індивідуальними програмами, у складанні якої активну участь беруть студент та науковий керівник.

При здобутті вченого ступеня мають видаватися стандартизовані Додатки до дипломів, які містять детальну інформацію про навчання, призначену для навчальних закладів і потенційних роботодавців.

Отже, дворівнева система навчання передбачає прийняття європейської системи зрозумілих і сумірних ступенів. В українських вузах її запровадження — це часто перетворення навчання за програмою спеціаліста на систему бакалавр-магістр. 

9. Академічна мобільність як стратегічна мета Болонського процесу Академічна мобільність студента в Україні — це можливість упродовж періоду навчання провчитись один або більше семестрів в іншому вищому навчальному закладі, де готують фахівців з цієї ж спеціальності із зарахуванням дисциплін (кредитів) та періодів навчання; ефективніше розвивати інтелектуальний потенціал, оскільки студент може самостійно обирати навчальний заклад, курси, предмети.

Академічна мобільність - важлива складова процесу інтеграції вищих навчальних закладів у міжнародний освітній простір, а також важлива якісна особливість європейського простору, що передбачає обмін людьми між вищими навчальними закладами та між державами.

Міжнародної академічної мобільності Україна ще не відчула. Майже всі поїздки за кордон українське студентство здійснює коштом батьків, спонсорів, закордонних благодійних фундацій тощо. Закордонне навчання і стажування за рахунок ВНЗ або держави становить менше 10 % від зазначеної кількості “мобільних” українських студентів. Більшість таких візитів є наслідком двосторонніх договорів обміну студентами між університетами України та Європи.

Чинним укр.законодавством не передбачено грантів та позик студентам для навчальних поїздок за кордон. Проект Указу Президента про надання стипендій Президента України талановитим студентам і молодим науковцям для навчання та стажування в провідних зарубіжних університетах і дослідних центрах, яким передбачається виділення п’ятдесяти студентських стипендій щорічно, не вирішує проблеми в масштабах держави.

Ситуація з міжнародною академічної мобільністю кадрів ще гірша: стажування викладачів українських вищих навчальних закладів у провідних європейських університетах ніяк не координується і не фінансується українськими ВНЗ або державою; створення спільних програм підготовки фахівців із провідними європейськими університетами не набуло поширення; укладення міжуніверситетських двосторонніх договорів про обмін кадрами відбувається епізодично; виконання спільних наукових програм із провідними університетами ЕПВО має одиничний характер.

Отже, академічна мобільність стає невід'ємною складовою сучасної освіти і зростатиме надалі. Для України досягнення ефективної міжнародної академічної мобільності в контексті Болонського процесу реальне лише за умови створення продуктивної системи національної мобільності, нормативно-правової бази, організаційно-економічного механізму, визначення джерел фінансування та готовності до партнерства.

10.Європейський вимір якості навчання: основні підходи. Згідно з концепцією Болонської декларації, яка сповідує принцип інституційної автономії, основна відповідальність за забезпечення якості лежить на ВНЗ. Але оцінювання якості на рівні ВНЗ не достатньо, тому необхідна і зовнішня незалежна експертиза. У світовій практиці застосовуються різні підходи до оцінювання якості роботи ВНЗ: репутаційний (на основі експертних оцінок), результативний (за об’єктивними показниками) і загальний, який має базуватися на технології ТQМ – Total Quality Management. Кількість підходів може бути більшою: традиційний (престижністьВНЗ), науковий (відповідність стандартам), менеджерський (задоволення клієнта),  споживчий (сам споживач визначає якість), демократичний (користь вищого закладу для суспільства)

Якість освіти повинна гарантуватись державою і відповідати міжнародним вимогам. Завдання забезпечення (гарантування) якості вищої освіти є багатоплановим і включає:

-   наявність необхідних ресурсів (кадрових, фінансових, матеріальних, інформаційних, наукових, навчально-методичних тощо), вирішальним з яких є кадри.

-   організацію навчального процесу, яка найбільш адекватно відповідає сучасним тенденціям розвитку національної та світової економіки та освіти.

-   контроль освітньої діяльності ВНЗ та якості підготовки фахівців на всіх етапах навчання та на всіх рівнях (рівні ВНЗ, державному рівні, міжнародному (європейському)).

Історично сформувались “англійська” модель якості освіти, яка базується на внутрішній самооцінці академічної спільноти, і “французька” модель, що ґрунтується на зовнішній оцінці ВНЗ з погляду його відповідальності перед суспільством. “Американська” модель поєднує ці підходи і, здається, є найбільш прийнятною.