1. Вступ

• Поняття людини як біосоцальної істоти • Іивідуальнісгь як феномен людини • Особа. Особистість. Персона. Громадянин.

1.1. Поняття людина як біосоціальної істоти. Людина - це біосоціальна істота, яка органічно поєднує у своїй життєдіяльності фізичний, практичний і духовний способи існування і яка спроможна цілеспрямовано удосконалювати світ і саму себе, керуючись при цьому засадами істини, добра і зла. Людина є соціальною істотою, а тому суть людини не є абстрактна, приналежна окремому індивід. У своїй дійсності вона є сукупністю усіх суспільних відносин.

Тільки суспільні відносини роблять людину людиною. Соціалізація біологічного виду homo sapiens призвела до появи людини як соціального об'єкту дослідження, і взагалі появі суспільства як воно є.

Якою є людина від природи: доброю, злою, ніякою..?

Людська природа складається з компонентів добра і зла. Людина не може усіма якостями, і добрими і поганими. У процесі розвитку у неї більш виділяються ті якості, які допомагають їй жити та виживати, а це вже індивідуальність людини.

Людська природа залежить від соціальних обставин у яких житиме людина.Тому наскільки даний конкретний індивід буде доброю чи поганою людиною більше залежить від соціального навколишнього середовища, бути байдужою до будь-чого. Коли людина народжується вона є індивідом з

Чи змінюється людська природа?

У процесі індивідуальної еволюції людина змінюється і змінюється людська природа. Здатність по-людськи відноситись до миру та до інших людей, трудитися, спілкуватися з оточуючими, мислити, здатність до почуттів та

естетичних переживань - це всі якості склалися у процесі соціалізації індивіда. Вони формуються в результаті приналежності людини до системи суспільних відносин і формує людську культуру.

Людина може змінювати свою природу, але якщо їй це треба. Тобто можна сказати, що таким чином вона пристосовується до навколишнього середовища і завдяки цьому людина перевіряє свої вміння та навики.

Людина, як частина природи повинна підпорядковуватись її законам, а не намагатись їх змінити (ойкуменічний світогляд).

r

Людина розумна - біологічний вид. З матеріалістичного погляду людина - природний продукт тривалого розвитку живої природи від простог

о

до складного, тобто виникла в результаті еволюції (антропогенезу). Вона має багато спільного з тваринами: риси будови, розвиток, фізіологію, біохімію, спадковість.

Людина, як і всі інші ссавці, не має будь - яких суттєвих відмін ( анатомічних або генетичних, а також особливостей росту та розвитку), які б не були зумовлені еволюцією нижчих приматів. Становлення людини - результат не лише біологічної еволюції, а й розвитку соціального середовища. Людина як біологічний вид належить до типу Хордових, підтипу Хребетних, класу Ссавців, Приматів, підряду Людиноподібних, секції Вузьконосих, надродини Вищих вузьконосих, родини Гомінідів, роду Людини, виду Homo sapiens.

Перші сучасні люди або неоантропи з'явилися вони близько 40 тис років тому і відносилися вже до виду Homo sapiens - людина розумна Об'єм головного мозку у них був таким же, як і в наших сучасників - 1500-1800см.

Найбільш відомі з них, які зроблені у Франції поблизу містечка Кро - Маньйон,- кроманьйонці. Цей етап еволюції людини характеризується трьома основними особливостями:

- припиненням біологічної і початком соціальної еволюції; формуванням основних рас;

- високим рівнем розвитку культури, який характеризується обробкою не лише кам'яних знарядь пращ, а й прикрас, кам'яних фігур, малюнків. Все це свідчить про появу на цій стадії абстрактного мислення.

В еволюції людини було багато бічних гілок, які закінчувались повним вимиранням

В один і той же час могли жити різні групи архантропів, причому більш сильні і розвинені форми могли знищувати відсталих у своєму розвитку.

Велику роль в еволюції предків людини відіграло живлення м'ясом, оскільки полювання на дичину стимулювало добір, а висока калорійність м'яса давала можливість рідше їсти. З розвитком соціальних відносин почала розвиватися турбота про старих людей як носіїв соціально корисної інформації. У неоантропів уже почали проявлятися альтруїстичні схильності, які визначали переваги їхнього володаря в умовах життя в суспільстві.

Значним досягненням людини розумної було приручення (одомашнення) тварин і початок культивування рослин. Це був найважливіший крок на шляху вивільнення людини від впливу навколишнього середовища.

У результаті розвитку мислення людина досягає високого розуміння природи, починає впливати на неї. Саме людина розумна може бути визначена як «матерія, яка пізнає саму себе».

Виникнення і формування людини в процесі еволюції, пов'язані з розвитком її первісної трудової діяльності, свідомості, членороздільної мови, а також із розвитком первісних форм суспільства. Характерні особливості сучасної людини не могли виробитися лише під впливом факторів еволюції (мінливість, спадковість, природний добір), які відігравали важливу роль

тільки на перших етапах антропогенезу. Потім провідну роль почали відігравати соціальні фактори: суспільна праця і членороздільна мова. Праця - це планова діяльність, пов'язана з використанням спеціальних знарядь. Вона властива лише людині як істоті, здатній абстрактно мислити на відміну від тварин, для яких характерні елементи лише конкретного мислення.

Людиноподібні предки жили стадами, а тому праця з самого початку мала суспільний характер. Колективне полювання й захист від ворогів сприяли згуртуванню окремих індивідуумів і переходу від стадного способу життя до племінного, в якому молодші члени навчалися виготовляти знаряддя праці й

правил полювання. З розвитком та ускладненням трудових процесів зростали взаємна підтримка й допомога. Спільне полювання, підтримування вогню, виготовлення знарядь праці зумовлювали необхідність спілкування членів племені одного з одним та виникнення потреби сигналізувати один одному для сповіщання необхідної інформації. Спочатку це здійснювалося за допомогою жестів і окремих звуків. Але з ускладненням трудових процесів таких простих сигналів для підтримання зв'язку між членами племені було недостатньо. Поступово розвивалася членороздільна мова, яка вплинула на подальший розвиток головного мозку, на процеси мислення. На її базі розвинулась друга сигнальна система, здатна створювати поняття, образ на основі слова. Тому вища нервова діяльність

Мова - це не тільки спосіб передачі інформації від однієї людини до іншої, ай знаряддя для передавання досвіду від одного покоління до наступного. У результаті у людей з'являється (крім генетичної) ще й соціальна інформація про досвід, накопичений за тисячі років. Передача її від одного покоління до іншого відбувалася за допомогою писемності і творів мистецтва. Роль біологічних факторів (мінливість, спадковість боротьба за існування) у подальшій еволюції людини значно зменшилася і дедалі більшого значення набували соціальні фактори. Спільне полювання членів племені, добування їжі, захист від хижаків, а також спільна праця зближували людей і сприяли формуванню людського суспільства. Праця людей ставала різноманітнішою і більш спеціалізованою. Виникло землеробство й тваринництво, у своїй основі пов'язане з вдалими спробами одомашнення диких тварин. Почали набувати розвитку різні ремесла, торгівля, зароджувалося мистецтво.

Сучасна людина підпорядкована суспільним (соціальним) законам. Розвиток соціальних відносин визначає розвиток особистості людини. Таким чином, поява людини як біологічного виду якісно відрізняється від процесів виникнення нових видів у тварин. Найважливіша відміна полягає в тому, що еволюція людини відбувалася не тільки під впливом біологічних, а й соціальних факторів. На ранніх етапах антропогенезу у найдавніших і давніх людей провідне значення для їхньої еволюції відіграв біологічний фактор - природний добір. Проте, вже навіть на цих етапах добір відбувався не тільки за фізичними показниками (сила,витривалість тощо), а й за рівнем розумового розвитку (уміння виготовляти найпростіші знаряддя праці, використання їх, здатність до спілкування з іншими членами племені, навички колективних дій тощо). Отже, добір сприяв, збереженню особин вираженими соціальними рисами. З удосконаленням трудової діяльності й мови наших предків ця спрямованість добору посилювалася. Особини, які були здатні винаходити нові знаряддя, навчатися й аналізувати обставини, мали більше можливостей вижити. У процесі еволюції люди почали створювати штучне середовище для життя: опалювані житла, одяг,

запаси продуктів. Тому залежність людей від несприятливих чинників стала поступово зменшуватися, а отже, зменшувалось значення в їхньому житті природного добору.

Зі зменшенням ролі біологічних факторів зростає значення для еволюції людини соціальних факторів. Здатність до трудової діяльності, абстрактного мислення й членороздільної мови виникла і удосконалювалась як специфічна властивість людини розумної в результаті впливу колективного способу життя на багато поколінь наших предків. Проте ці якості не закріпилися в генотипі і формуються у кожної сучасної людини в процесі її індивідуального розвитку (онтогенезі) тільки під впливом виховання й навчання. Велике значення для соціальної еволюції людини мала поява альтруїстичних тенденцій - турбота про літніх людей, жінок і дітей. Це сприяло розширенню інтелекту людини.

1.2.Індивідуальність як феномен людини. Поняття "індивід'' (латинський переклад старогрецького поняття "атом") означає одиничне на відміну від сукупності, маси, тобто це окрема людина на відміну від колективу, соціальної групи, спільноти, суспільства в цілому. З цим поняттям нерозривно пов'язане інше - "індивідуальність", що визначає зміст особистого, неповторного світу людини, її найвищі цінності та авторитети. її можна визначити як сукупність властивостей та здібностей, які відрізняють даного індивіда від інших. Індивідуальність, таким чином, є, з одного боку, наслідком біологічної своєрідності людського організму, а з другого - наслідком специфічних особливостей розвитку певного індивіда, неповторності його життєвого шляху, який завжди є оригінальним.

В літературі часто вживається похідне від індивідуальності - поняття "індивідуалізм" - тип світогляду, суттю якого є в кінцевому результаті абсолютизація позиції окремого індивіда з протиставленням суспільству, і не якомусь певному соціуму, а суспільству взагалі. Індивідуалізм виявляється як у реальній життєвій позиції - у вчинках, так і в різних концепціях - етичних, філософських, ідеологічних, політичних тощо.

Варто нагадати, що надмірний акцент на індивідуальному може обернутися, в залежності від прийнятих цінностей асоціальністю, самітністю, мрійністю, фанатизмом, аскетизмом тощо. Духовна нерозвиненість, розмитість моральних цінностей при наявності соціальної активності здатні породити людину - робота, кар'єриста, руйнівника, губителя природи тощо. На рівні індивіда це може привести до примітивного гедонізму, нестримної хтивості, ненажерливості та інших явищ.

Індивідуальність означає унікальність і неповторність людини, її своєрідні особливості. Індивідуальність — це людина, особистість, яка відрізняється сукупністю рис, певних якостей, своєрідністю психіки,

поведінки і діяльності, що підкреслюють її самобутність, неповторність, відмінність від інших людей.

Вітчизняних психолог P.C. Немов графічно зобразив співвідношення обсягів понять «людина», «особистість», «індивід», «індивідуальність». Людина народжується на світ вже людиною. Будова тіла зумовлює можливість прямоходіння, структура мозку - потенційно розвинутий інтелект, будова рук - перспектива використання знарядь праці і т.д. Всіма цими можливостями воно відрізняється від дитинчати тварини. Людина як суб'єкт і продукт трудової діяльності в суспільстві є системою, в якій фізичне і психологічне генетично обумовлено і сформовано.

У поняття індивід виражена родова приналежність людини, тобто будь- яка людина - це індивід. Якщо поняття «людина» включає в себе сукупність усіх людських якостей, властивих людям, незалежно від того, присутня або відсутня цього конкретної людини, то поняття «індивід» характеризує саме його і додатково включає такі психологічні й біологічні властивості, які поряд з особистісними також йому притаманних. Крім того, поняття «індивід» входить як якість, що відрізняє даної людини від інших людей, так і спільні для нього та багатьох інших людей властивості. Поняття індивід, по А. Н. Леонтьєву, відображає, по-перше, цілісність і неподільність окремої особини даного біологічного виду, по-друге, особливості конкретного представника видів, що відрізняють його від інших представників цього виду. Індивідуальні ж властивості, в тому числі генетично обумовлені, можуть багатоманітно змінюватися в ході життя людини. Особистість кожної людини наділена тільки їй властивим поєднанням рис і особливостей, які утворюють її індивідуальність - поєднання психологічних особливостей людини, що складають його своєрідність, його відмінність від інших людей. Індивідуальність проявляється в рисах характеру, темпераменту, звичках, переважаючих інтересах, в якостях пізнавальних процесів, в здібностях, індивідуальному стилі діяльності. Подібно до того, як поняття індивід і особистість не тотожні, особистість та індивідуальність в свою чергу утворюють єдність, але не тотожність. Якщо риси індивідуальності не представлені в системі міжособистісних відносин, вони виявляються не суттєвими для оцінки особистості індивіда і отримують умов для розвитку, подібно до того

як у вигляді особистісних виступають лише індивідуальні риси, що найбільшою мірою втягнуті в провідну для даної соціальної спільності діяльність. Індивідуальні особливості людини до відомого часу ніяк не проявляються, поки вони не стануть необхідними в системі міжособистісних відносин, суб'єктом яких виступить людина як особистість.

Поняття індивідуальності (від лат. Individuum - неподільне) в сучасній психології представляють системну організацію людини як єдину цілісність, що включає різні рівні його психологічної організації. Всі його складності психологічної природи людини при вивченні індивідуальності робиться акцент на різних ознаках (індикаторах) індивідуальності.

Виділяється одна властивість і вивчається його прояв на різних рівнях

психічної організації людини, наприклад, унікальність, неповторність: від шкірних малюнків пальців до неповторності в поведінці і діяльності. Як індикатор може розглядатися зв'язок як всередині окремого рівня, так і між рівнями. Чим тісніше цей зв'язок, тим більше єдиної цілісністю виступає індивідуальність. Наприклад, зв'язок властивостей нервової системи з індивідуальною динамікою психічних процесів, станів і особистісних властивостей людини.

Нарешті ознакою індивідуальності можуть виступити більші аспекти характеристик людини, що визначаються як фактори розвитку індивідуальності: біологічні, психологічні та соціальні. їх взаємозв'язок визначає формування індивідуальності.

Найбільш повне поняття індивідуальності розкривається в працях Б. Г. Ананьєва. Компонентами індивідуальності є властивості індивіда (Сукупність природних властивостей), особистості (сукупність суспільних відносин, економічних, політичних, правових тощо) і суб'єкта діяльності (сукупності діяльності та заходи їх продуктивності). Кожна з цих груп людських властивостей виступає відкритої зовнішнього світу, суспільного життя, створеної людьми в їх суспільному розвитку, штучному середовищі існування, географічному середовищі і біогеносфері в цілому, Всесвіту. У постійному активній взаємодії людини зі світом, природою і суспільством здійснюється індивідуальний розвиток людини. У кожній з підструктур - індивід, особистість, суб'єкт діяльності - є індивідуальні відмінності, які можна розглядати з точки зору унікальності, неповторності. Але такі індивідуальні відмінності не можуть бути критеріями індивідуальності як цілісного утворення, тому що вона не тільки відкрита зовнішнього світу система, але і система закрита, зі складною структурою внутрішнього світу. У цій структурі формується взаємна відповідність потенціалів і способів їх прояву, самосвідомості і рефлексивних властивостей особистості, складаються компоненти цінностей, домагань та самооцінок.

У індивідуальності об'єднуються в єдине ціле три форми розвитку. Основна форма розвитку індивідуальна властивостей - онтогенез. Основна форма розвитку особистісних властивостей - життєвий шлях людини у суспільстві. Для суб'єктних властивостей, (тобто людини, шо пізнає світ) - історія виробничої діяльності людини в суспільстві, зокрема, історія формування його професійної діяльності. Початок, кульмінація і кінець індивідуальна, особистісних і суб'єктних властивостей не збігом у віковому розвитку. Індивідуальність генетично формується пізніше, будучи результатом суперечливої динаміці розвитку, взаємодії та взаємопроникнення цілісної системи її властивостей у процесі онтогенезу і життєвого шляху.

Суб'єктивна картина життєвого шляху до самосвідомості особистості завжди будується відповідно індивідуальному і соціальному розвитку, зрівнюємо в біографічних та історичних датах, що відбуваються подіями. Виділяються наступні події: зовнішнього середовища, біографічні, поведінки, внутрішнього життя і події враження.

До подій зовнішнього середовища відносяться, об'єктивні, незалежні від

суб'єкта зміни «історичні події, зміни в складі родичів та інших». Події поведінки є вчинки людини. Якщо враження дійсності породили переживання, що вплинули на хід життєвого шляху, то такі враження є подіями. Найбільш виразно така природа подій виступає коли явища, справили враження, саме по собі не має ніякого об'єктивного значення для життєвого шляху. Одні й ті ж події історичного часу можуть мати різну ступінь значимості для людини, виступати або не виступати в якості поворотних, вузлових моментів його життя. Людина може мати різну ступінь включеності у історичний час. З часом індивідуальність стає регулятором як ходу власного розвитку, так і гармонії її властивостей. Вивчення індивідуальності вимагає розгляду її як багатовимірної системи, розвиток і формування якої підпорядковується певним закономірностям. Важливою ознакою людської індивідуальності є активність творчій творчої діяльності людини. Міра активності, напруженості роботи внутрішнього світу є показником духовності індивідуальності. Ефекти внутрішньої роботи виявляються в поведінці і діяльності як результат творчості, виробляють цінності для суспільства. Одним з проявів активності індивідуальності можуть бути вчинки людини. «Визрівання» вчинків відбувається у сфері переживань особистості, в результаті активної внутрішньої роботи. Дія їх можна спостерігати в різних формах. Це можуть бути вчинки цивільного характеру (відбивають відносини людини до свого обов'язку громадянина), комунікативні (відбивають відносини у сфері спілкування), трудові (у формі різного роду професійних дій). Вчинки людини можуть виявлятися як стійкий стиль поведінки. Така індивідуальність виступає як організатор і перетворювач обставин сучасної йому середовища, здатна створювати, таким чином, нові обставини життя. Період між визріванням вчинку і його дієвому прояві може бути різним, а іноді й не иіриматк оОБііі і > о пре ;-яву. у цьо му випадку низька активність теж стає стійкою характеристикою індивідуальності. Людина в цьому випадку виступає пасивним носієм обставин. У тому й іншому випадку індивідуальність представляє і джерело саморозвитку людини, робить його відносно незалежним від випадкових впливів зовнішнього середовища, «дозволяє будувати себе зсередини». Таким чином, особистість є «Вершиною» психологічних властивостей, а індивідуальність - «глибиною» особистості і суб'єкта в діяльності. Критерієм сформованості індивідуальності є внесок людини у матеріальну і духовну культуру свого суспільства і людства, тобто неповторний внесок особистості в суспільний розвиток.

Розглядаючи особистість як «мій» внутрішній, неповторний світ, можна перейти до погляду на людину як на індивідуальність. Розвиток особистості знаходить, таким чином, своє логічне продовження у формуванні індивідуальності.

Описуючи індивідуальність, необхідно розглянути сферу її буття, суб'єктивні характеристики, специфічні для неї ставлення і спосіб інтеграції цих відносин в структуру.

Сфера буття індивідуальності - «мій» світ, внутрішній світ, який як початкова даність сформувався в ході розвитку особистості. У міру того як

індивідуум осооистісно відноситься до навколишнього зовнішнього 1 соціальному, «Нашому» світу, вони стають частиною «мого» світу, світу внутрішнього, втягуються в нього, стають «подійними» світу внутрішньому. Таким чином, «мій», внутрішній світ набуває просторове (зовнішній світ), соціальне (люди, соціальні інститути) і часовий вимір. Остання можна проілюструвати простим прикладом. У добі 24 години. Виключимо 8 годин на сон. Залишається 16 годин. 8:00 йде на працю, який припустимо, сам по собі чужий, безглуздий і навіть неприємний. Ці 8 годин - не «моє» час, це час «самовідчуження». Виключаємо ці 8 годин з «мого» часу і залишається 8 годин. 4 години, припустимо витрачається на побут, 2 години витрачається по обов'язки на спілкування з якимись людьми, які, припустимо, давно не цікаві (теща, свекруха, дружина, з якою втрачені колишні стосунки). Виключаємо і ці «не мої» 6 годин. Залишається 2 години - і тут, можна включити телевізор, щоб не затишитися наодинці з собою. «Моє» час дорівнює 0.

Розвиток особистості означає проникнення, розширення «мого» світу на часовому, просторовому і соціальному вимірі, це означає, що індивідуатьність знаходить своє буття. Таким чином, становлення індивідуальності проявляється у формі самореалізації особистості. Якщо використовувати аналогію з темпераментом, особистість як громадський соціалізована індивід є форматьно - динамічною характеристикою по відношенню до індивідуальності. Активність і спосіб інтеграції особистості в суспільство визначає лише межі і можливості розширення «мого» світу за рахунок цього - різноманітність його змісту, але не ту роботу, яку індивідуальність з цим змістом виконує. Соціатьна активність особистості, розширення соціальних і міжособистісних відносин з іншими людьми означає можливість розширення «мого» світу в соціальному вимірі, можливість встановлення з деякими з них глибоких іптсріпдивідуальних відносин. Інші люди входять в «мій» світ не як об'єкти та носії соціальних функцій, а як інші «життєві» світи, і ставлення до них не суб'єкт-об'єктне, а суб'єкт-суб'єктне, інтерсуб'ективне. У цьому новому плані існування індивідуума, в «моєму» світі, щоб стати справжньою матір'ю, жінці не досить засвоїти норми материнської поведінки, обов'язки матері по відношенню до дитини, як об'єкту рольової поведінки. Матір'ю можна стати, лише розуміючи дитина, розуміючи і приймаючи своєрідність і цінність його внутрішнього світу. Соціальне поведінка і міжособистісне спілкування як нормативно регульовані дії в інтеріндивідуальний спілкуванні як діяльності на рівні індивідуальності стають приводом до іншого, «драматургічному», дії, мета якого -Взаєморозкриття внутрішніх світів, «обмін» особистісним змістом, а основний критерій регулювання та здійсненності - взаємна щирість і правдивість. Статус цікавою, творчої

індивідуальності є окремий, самостійної цінністю: часто люди прагнуть до спілкування з творчими людьми (художниками, письменниками і т.д.), припускаючи в них багату внутрішнім змістом індивідуальність і несвідомо бажаю в спілкуванні з ними знайти щось нове, невідоме, загадкове, то чого в власної індивідуальності немає або бракує.

У просторовому вимірі професійна предметна діяльність і формовані

інтелект стають приводом і можливістю творчості. Для індивідуальності обов'язкові, запропоновані і контрольовані необхідним результатом або кимось способи дій подібні стінах в'язниці, обмежує простір його існування.

Якщо діяльність та інтелект дозволяють, предметна діяльність як творчість стає захоплюючою і вільною грою з природою, якої можна задавати питання, експериментувати, змінювати спосіб дій і чекати відповідних реакцій. Враховуючи, що природа не зловмисна, це гра з партнером, а не підкорення. Природа як предмет діяльності персоніфікується і набуває статусу рівноправного суб'єкта, який повинен бути осягнуть самостійної логіці його існування. Без питання немає думки, а відповідаючи на питання, змушені «грати за природу», намагаючись її зрозуміти, тобто виникають суб'єкт- суб'єктні відносини. Природа творчої активності людини ілюструється відомими феноменами ефекту нерозв'язною завдання, коли люди вперто повертають до нею в думках, навіть якщо в цьому немає корисної необхідності, феноменом зсуву мотиву на мету, коли мета діяльності стає його мотивом. Таким чином, основою творчої предметної діяльності стає не рішення завдань встановленими способами, а вирішення проблем або пошук поставлених завдань, а основним ставленням - суб'єкт-суб'єктна. У тому випадку, якщо особистість не реалізувалося в соціальній поведінці та професійної діяльності як формі предметної діяльності, вона може реалізуватися в інших, історично вироблених видах діяльності. Способом проникнення «мого» світу на зовнішній світ, просторового розширення може бути гра, хобі, «спілкування з природою», подорож як спосіб пізнавати природу і експериментувати з нею, бачити її за рахунок простого переміщення в просторі.

Якщо в соціальній поведінці немає приводів і можливостей для повноцінного інтеріїїдивідуального спілкування, розширення «мого» світу у його соціальному вимірі, людина може доповнити його релігійними і філософськими пошуками, захопленням мистецтвом, створити у своїй фантазії той світ, в якому його індивідуальність знайде своє буття, вступить у спілкування з іншими індивідуальностями, завдяки тому, що існує філософія, релігія і мистецтво як діяльність і технологія відкриття свого внутрішнього світу і розуміння світу зовнішнього і соціального іншим людям. Таким чином, індивідуальність як сфера духовної діяльності людини відбувається в діалозі зі своєї сутності. Основною функцією індивідуальності як єдиного цілого (цілісності, інтеграла) є збереження і зміну своєї надсоціальної родової сутності, необмеженої тільки рамками існуючого соціального порядку: усвідомлення недосконалості існуючого соціального порядку і обмежені можливості його актуального зміни кінцівки свого існування приводить людину до кризи і подолання цієї кризи за рахунок розвитку внутрішнього світу, виконуючи особистісні дефіцити і компенсуючи недосконалість зовнішнього світу. Основний зміст індивідуальності - внутрішній світ особистості, основна форма діяльності - інтеграція цього світу і як наслідок - особистості.

Особа. Процес розвитку та еволюції суспільства спричинив виникнення специфічних відносин між суб'єктами, що характеризуються певним рівнем усвідомленості та узгодженості. Саме це зумовлює соціальний характер поняття «людина» та його перетворення на соціально-значиму категорію «особа». Дана категорія визначається щодо певного етапу розвитку людського суспільства. Особа формується на такому етапі його розвитку, коли людина отримує відносну незалежність від природи та повну свободу дій.

Особа—людина, яка має історично зумовлений ступінь розвитку, користується правами, що надаються суспільством, та виконує обов'язки, які ним покладаються. Саме на соціальний характер категорії «особа» вказують її наступні риси:

1. Розумність, тобто здатність мислити та приймати осмислені, а не інстинктивні рішення. Ця ознака зумовлює можливість упорядкування процесу спілкування суб'єктів.

2. Свобода, тобто можливість вибору із встановлених суспільством варіантів поведінки саме того, який найповніше відповідає інтересам особи та не порушує прав інших суб'єктів, що і забезпечує можливість усвідомленого ставлення субєкта до власної поведінки.

3. Індивідуальність, що виявляється у наявності специфічних рис, які виокремлюють особу з маси собі подібних. Саме це надає можливість реально визначити соціальний стан, професію, вік, місце особи в суспільстві.

Відповідальність, що характеризується як можливість передбачати результати своїх, дій, керувати ними та самостійно нести відповідальність у разі невиконання обов'язків чи порушення прав інших осіб. Ця риса забезпечує певне співвідношення власної поведінки з інтересами суспільства та її самооцінку відповідно до існуючих стандартів. Особа формується під впливом двох факторів: І ) шдиьідуаі іьни.ч вроджених виіас іиьисісй, 2) соціального середовища, що впливає на людину.

Безумовно, суспільні відносини є важливим фактором впливу на особу. Однак особа не формується пасивно, юна є активним суб'єктом. Соціальну природу особи визначають такі компоненти її структури, як свідомість, воля, можливість діяльності. Свідомість є цементуючим елементом, що відображає можливість усвідомлювати дійсність, керувати своїми вчинками. Відсутність самосвідомості особи не надає можливості вести мову про наявність особи. Воля як компонент структури особи характеризується як можливість вибору діяльності та досягнення певної мети. Діяльність пов'язується з можливістю використання інтелектуальної та фізичної енергії для досягнення певного результату.

У сучасній літературі стосовно поняття особистості є дві діаметрально протилежні позиції. У відповідності з першою особами вважаються лише видатні люди, що мають виключні таланти й індивідуальність. Інша (що більш сприйнятлива) визначає особою будь-яку людину, котра є суб'єктом суспільних відносин.

З виникненням держави та владної сфери відносин соціальна категорія «особа» набирає політичного змісту і перетворюється у категорію «громадянин».

Особистість. Поняття особистості почало складатися ще в давнину. Спочатку термін «особистість» позначав маску, яку надівав актор древнього театру, потім - самого актора і його роль у виставі. Термін «особистість» згодом став позначати реальну роль людини в суспільному житті.

Спрямованість на цілісний підхід до психологічного вивчення особистості людини відвіку цікавила філософів

Проблема особистості, ж одна з центральних в теоретичній і прикладній психології, виступає, ж дослідження характеристики психічних властивостей і стосунків особи, індивідуальних особливостей і відмінностей між людьми, міжособистісних зв'язків, статусу і ролей особи в різних суспільствах, суб'єкта суспільної поведінки і конкретних видів діяльності.

У загальній психології, окрім характеристик стосунків особистості, ієрархії її тенденцій і мотивів, спеціальне значення має вивчення психічних властивостей ж вищій інтеграції всіх феноменів психічного розвитку людини (психічних станів і процесів, потреб, психофізіологічних функцій).

Поняття «особистості» є одним з основоположних для всіх концепцій.

Знання про особистість - це частина психологічного знання, яка більш всього відображає інтерес до людини у всій її складній людській істоті і індивідуальності.

У психологічній науці категорія «особистість» належить до базових понять. Але поняття «особистість» не є суто психологічним і вивчається всіма суспільними науками, у тому числі філософією, соціологією, педагогікою та ін.

Кожне ^ визначень особистості, наявних в науковій штерагурі, підкріплене експериментальними дослідженнями і теоретичними обгрунтуваннями, і тому заслуговує на те, щоб його врахувати при розгляді поняття «особистість».

Найчастіше під особистістю розуміють людину в сукупності її соціальних і життєво важливих жостей, придбаних нею в процесі соціального розвитку. Отже, до особистіших характеристик не прийнято відносити особливості людини, які пов'язані з геногипічною або фізіологічною організацією людини. До особистісних жостей також не прийнято відносити жості людини, що характеризують особливості розвитку її пізнавальних психічних процесів або індивідуальний стиль діяльності, за виключенням тих, які виявляються в стосунках до людей і суспільства в цілому. Найчастіше у зміст поняття «особистість» включають стійкі властивості людини, які визначають значимі відносно інших людей вчинки.

Таким чином, особистість - це конкретна людина узята в системі її стійких соціально обумовлених психологічних характеристик, які виявляються в суспільних зв'язках і стосунках, визначають її етичні вчинки і мають істотне значення для неї самої і для оточуючих.

Персона. Персона - (від лат. решта) - в психології особистість індивід в тому вигляді, в якому юна представлена іншим, в протилежність аутентичному Я. Термін. вперше ввів Карл Юнг, юно походить від назви маски, яку використовували етруські міми. Згідно Юнгу, персона дає можливість індивіду взаємодіяти з навколишнім світом, відображаючи ту роль, яку людина відіграє в ньому. Цей шлях досягнення компромісу між внутрішньою психологічною структурою особистості і суспільством. Персона дає можливість індивіду приспособлюватися до вимог його оточення.

Громадянин. Громадянин—не особа, яка належить до постійного населення певної держави, має нормативно закріплений статус, користується захистом держави як у межах її території, так і поза нею. Громадянин має певні особливості, що надають можливість бути суб'єктом не лише економічних та соціальних, а й політичних відносин.

1. Це особа, яка натежить до постійного населення певної держави.

2. Це особа, що користується правами, наданими державою, та виконує обов'язки, покладені на неї.

3. Це особа, котра користується захистом з боку держави, як правовим, так і судовим.

4. Це особа, яка несе законодавчо закріплену відповідальність у разі порушення чи невиконання певних рішень, а також у випадку порушення суб'єктивних прав інших осіб або невиконання власних юридичних обов'язків.

Зв'язок громадянина та держави визначається у процесі характеристики ознак держави:

• державна публічна влада є офіційним представником суспільства Саме тому відносини громадянин—держава мають державно-політичний характер;

• держава є територіальним устроєм суспільства, що забезпечує певний рівень упорядкування суспільних відносин за допомогою спет лальних засоОт—правових норм. Це зумовлює правовий характер взаємодії громадянина та держави;

• держава за допомогою права узгоджує інтереси різноманітних суб'єктів і груп та гарантує взаємну відповідальність громадянина і держави, що визначає громадянина як рівноправного партнера держави.

Таким чином, еволюція понять «людина», «особа» та «громадянин» визначає не лише відповідні етапи становлення, розвитку, функціонування та вдосконалення суспільства і держави. Наведені категорії надають можливість визначити належність людини до суспільства і держави, охарактеризувати особливості їх статусу та можливості щодо захисту суб'єктивних інтересів.