Міністерство аграрної політики україни

Білоцерківський державний аграрний університет

Дослідження сечі

Методичні рекомендації

для студентів факультету ветеринарної медицини та слухачів Інституту післядипломного навчання

спеціалістів ветеринарної медицини

Біла Церква

2005

УДК 619:616.61:636

Затверджено методичною радою

факультету ветеринарної медицини

(Протокол № 5 від 17.03.2005 р.)

Укладачі: В.І. Левченко, д-р вет. наук,

М.Я. Тишківський, В.В. Сахнюк,

В.М. Безух, Н.В. Вовкотруб, В.І. Головаха,

І.А. Жила, Л.О. Костенко, Л.Г. Слівінська,

В.М. Соколюк, кандидати вет. наук

Дослідження сечі: Методичні рекомендації для студентів факультету ветеринарної медицини та слухачів Інституту післядипломного нав-чання спеціалістів ветеринарної медицини / В.І. Левченко. М.Я. Тишківський, В.В. Сахнюк та ін. – Біла Церква, 2005. – 74 с.

У методичних рекомендаціях викладені фізичні і хімічні методи дослід-ження сечі та мікроскопія осаду сечі, інтерпретація патологічних змін її складу у сільськогосподарських тварин.

Рецензент: доцент В.Л. Тарасевич

© БДАУ, 2005

Вступ

Лікар повинен спостерігати, чи така ж сеча

у хворого, як у здорового, і чим менше

подібності, тим більш тяжка хвороба.

Гіппократ

(460–377 рр. до н. е.)

Сеча є кінцевим продуктом обміну речовин. За її складом можна виз-начати функціональний стан не лише нирок і сечовивідних шляхів, а й печінки, серця, підшлункової залози, ендокринних органів, шлунково-кишкового тракту та обміну речовин в організмі. Сечу доцільно дослі- джувати у тварин контрольної групи при проведенні диспансеризації, а також у хворих при встановленні діагнозу, вивченні глибини патології, прогнозуванні закінчення хвороби, контролі ефективності лікувальних заходів. З цією метою проводять фізичне, хімічне та мікроскопічне, а за необхідності – і бактеріологічне дослідження сечі.

Особливе значення має дослідження сечі при діагностуванні хвороб сечовидільної системи, серед яких виділяють хвороби нирок і сечових шляхів – ниркової миски, сечоводу, сечового міхура та уретри. Хвороби нирок поділяють на дві основні групи: 1) запальні процеси – нефрити (гломерулонефрит, інтерстиціальний нефрит, пієлонефрит, нефросклероз, абсцес нирок, пери- і паранефрит, піонефроз); 2) дистрофічні процеси (нефротичний синдром, гідронефроз).

При гломерулонефриті запальний процес охоплює судинну систему – мальпігієві клубочки та капсулу Шумлянського-Боумена, а при інтерстиціальному нефриті – міжканальцеву сполучну тканину і навколоклубочковий інтерстицій. Нефросклероз – це хронічне інтерстиціальне запалення нирок, яке характеризується склеротичним ураженням ниркових артеріол, атрофією ниркової паренхіми і заміною її сполучною тканиною.

Пієлонефрит – це неспецифічне інфекційно-запальне захворювання, при якому в патологічний процес втягуються ниркова миска (у корів відсутня), чашечка (у коней і собак відсутня) і паренхіма нирки з переважаючим ураженням інтерстиціальної тканини. Пієлонефрит може ускладнюватися різною патологією: у нирках утворюються абсцеси, а при їх злитті – карбункули; гнійний процес може переходити на фіброзну капсулу (перинефрит) або в приниркову клітковину (паранефрит), а його термінальною стадією є піонефроз, при якому нирка перетворюється у велику тонкостінну порожнину або в кілька порожнин, заповнених гнійним ексудатом, сечею і продуктами розпаду тканин.

Нефротичний синдром, або нефроз – характеризується дистрофічними змінами нирок з переважаючим ураженням ниркових канальців і базальної мембрани клубочків, порушенням водно-сольового і білкового обміну. Гідронефроз – це розтягнення ниркових мисок і чашечок сечею, яке в подальшому супроводжується атрофією паренхіми нирок.

Серед хвороб сечових шляхів розрізняють такі: уроцистит – запалення слизової оболонки сечового міхура; уролітіаз – утворення і відкладання камінців у нирках, нирковій мисці, сечовому міхурі та уретрі; хронічну гематурію великої рогатої худоби – уроцистит, який характеризується кровотечею в порожнину сечового міхура з ерозій та виразок його слизової оболонки; нейрогенну дисфункцію сечового міхура (параліч, парез і спазм), непрохідність і запалення уретри.

Дослідженню сечі велике значення надавали медики всіх часів. У своїх “Афоризмах” Гіппократ (460–377 рр. до н. е.) писав: “Коли при лихоманці сечі виділяється мало, вона каламутна, зі згустками, то збіль-шення її кількості і прозорості свідчить про поліпшення”. На ілюстраціях у манускриптах, у скульптурах та на картинах, починаючи з ХІІ ст., лікар, як правило, зображувався зі спеціальною посудиною для дослід-ження сечі, яка називалася матулою. Матула виготовлялася із прозорого скла, мала форму сечового міхура, кругле дно. У той же час Ендрю Бурдл (1490–1549), лікар англійського короля Генріха VIII, радив “не покладатися на сечу як на єдиного свідка”, оскільки, на його думку, “умовивід, побудований тільки на оцінці аналізу сечі, такий же тендітний, як і посудина для її збирання”.