Я не святий

Я не святий і, признаюся людям,

З святошами не міг би й дня прожить.

Я грішник, і від того серце в грудях

В неспокої стукоче і щемить.

Та не пройду повз підлість і скорботи

Без гніву, і страждання, і жалю.

В мені переплелись людські турботи,

Бо я – Людина, я людей люблю.

Я не пройду байдужим і холодним

Повз кіптяву облуди та біди.

Я поділюся без вагань з голодним

І крихтою, і краплею води.

Я не моливсь, коли в степах широких

брати-солдати падали в ріллю,

а проклинав убивць і довгі роки

боровсь зі злом, бо я людей люблю.

Я на чуже добро не зазіхаю,

Як і належить завжди трударю.

В богів земного щастя не прохаю,

Бо сам його виковую й творю.

В житті буває – як на довгій ниві,

Я між братами щастя розділю,

Щоб всі були однаково щасливі,

Бо я – Людина, я людей люблю.

Жага любові, вуст жага, о нене!

Вона і камінь ніжністю пройма.

Я не святий, я – грішник, але в мене

Неправди і краплиночки нема.

Спадщина з молоком переливала мати

Синові у пісню колискову,

І гаїв травневі аромати,

І співучу прадідівську мову;

Шелести тривожної раїни,

Силу, щоб долав випробування,

І любов до матері Вкраїни,

І на кращу долю сподівання.

Дитинча пожадливо вбирало

материні ласки і щедроти...

А в житті траплялося, бувало,

І неждані сльози, і скорботи,

Зло чуже впивалось в серце жалом,

Лан гнітило будяків коріння...

Хлопцеві доволі вистачало

Стогону пекучого й квиління.

Залишу я синові у спадок

батьківське терпіння і хоробрість,

Щоб збагнув із вдячністю нащадок,

Як життя плекалося і добрість,

Вистраждану пісню солов’їну,

Вірність в дружбі і жагу кохання,

Щоб беріг, як неньку, Україну,

Повну мрій про щастя й процвітання.

Моя біографія Не балувала розкішшю ніколи

Скупа і невблаганна доля нас.

Вона мене відразу після школи

Гукнула працювати на Донбас.

Дала мені свою путівку в руки

і на світанку з рідного села

повз вербняки і зеленаві луки

в життя незнаним шляхом повела...

На шахті я вибійникам у лаву

Важкі шахтарські лампочки носив.

Малий хлопчак...

Та про відвагу й славу

В захопленні не раз, бувало, снив.

А як у Бресті гримнули гармати

І вогнище посунуло на схід,

Пішов я з побратимами в солдати

У той червневий нелегкий похід.

Я йшов назустріч кулям і світанкам

В Задонні й на ставропольський полях,

Щоб гітлерівським чорнохрестим танкам

грудьми своїми перетнути шлях.

І в тім шаленій, повній горя січі

Під гуркіт і пронизливе виття

Дивився смерті сміло я у вічі,

Честь відстоявши і своє життя.

Мою солдатську душу і присягу

Вогонь війни в боях не спопелив.

Медаллю бойовою “За відвагу”

За це мене народ нагородив.

...Коли в травневі ранки над полями

затихли у Німеччині громи,

натомлені щоденними боями

з війни додому повертались ми.

Одні – на поле,

Інші – до забою,

Щоб знов текли пшениця і руда.

Печалили, солдате, нас з тобою

руїни і згорьована нужда.

Герої Сталінграда і Берліна,

Чекав на нас, гвардійців,

Мирний труд.

І знову виростали на руїнах

В красі й граніті велети споруд.

Гойдались ниви жита і пшениці,

Крутий бетон приборкував Дніпро.

Через ліси лягали залізниці,

І ріс на Байконурі космодром.

Космічні подолали ми безодні,

Хоча була дорога й нелегка…

Щоб множилися радощі народні, -

До праці серце хай нас спонука.