"Просвіти" та їх роль у культурному процесі

Бурхливий розвиток індустрії великих міст, використання найманої праці в різних галузях виробництва, встановлення ринкових відносин у другій половині XIX ст. зумовили потребу підвищення кваліфікації, загальнокультурного рівня робітників. Потяг народу до освіти і культури сприяв діяльності громадських організацій. Створюються Харківське та Київське товариства грамотності; при них відкриваються недільні школи, бібліотеки-читальні, де читаються лекції та провадяться інші просвітницькі заходи.

"Просвіта" як громадське товариство засноване 8 грудня 1868 р. у Львові. Першим його головою став А. Вахнянин. Головним завданням товариства було поширення освіти серед народу та сприяння формуванню національної свідомості. У містах і містечках Галичини діяли його філії. На східноукраїнських землях "Просвіти" з'явилися під час революції 1905—1907 pp. — у Катеринославі, Одесі, Києві, Кам'янці-Подільському, Чернігові, Житомирі. Дев'ять "Просвіт" мали ЗО філій, їх діяльність була пов'язана з революційною та національно-визвольною боротьбою, і на відміну від галичанських, які були централізовані, кожна з них працювала автономно.

"Просвіти" видавали книги для народу, здійснювали театральні постановки, створювали народні хори, вели боротьбу за право викладання у школах українською мовою. Столипінським циркуляром 1910 р. східноукраїнські "Просвіти" були закриті.

У роботі "Просвіт" брали участь прогресивні діячі української культури — М. Шашкевич, Ю. Федькович, І. Франко, Г. Хоткевич, Леся Українка, М. Коцюбинський та багато інших.

Розвиток музичного мистецтва наприкінці XIX — на початку XX ст.

В українській культурі цього періоду яскраво виявилися найкращі риси — ідейність, народність, реалізм, її провідниками були діячі українського театру М. Кропивницький, М. Заньковецька, П. Саксаганський, М. Садовський, композитори М. Лисенко, М. Леонтович, С. Людкевич, Я. Степовий та ін. Український театр перетворився на справжню громадську трибуну в боротьбі за утвердження демократичної української культури. Поразка революції 1905—1907 pp., реакція з боку царизму загострили ідеологічну боротьбу в культурницьких і просвітницьких угрупованнях. Частина творчої інтелігенції була розгублена цими подіями; на творчості окремих композиторів позначився вплив модернізму (Б. Яновський, Л. Лі-совський та ін.).

Активізується діяльність гуртків і товариств, хорового руху, відкриваються народні будинки (Київ, Одеса), у Києві — Літературно-артистичне товариство, хор товариства любителів музики. Подібні мистецькі об'єднання виникають в Одесі, Полтаві, Житомирі, Львові, Перемишлі, Станіславі, Коломиї, Стриї, Тернополі та ін.

У пропаганді української музики велику роль відіграли видатні українські виконавці, зокрема оперні співаки І. Алчевський, Є. Гушалевич, С. Крушельницька, О. Мишута, М. Менцінський та ін.

Продовжує розвиватися домашнє музикування, що охоплює широкі верстви населення. Товариствами друкуються збірки та окремі твори. Працюють музичні школи, бази, приватні музичні курси. Особливе місце серед цих закладів належало Музично-драматичній школі ім. М. Лисенка, на основі якої було відкрито Вищий музично-драматичний інститут ім М. Лисенка у Києві (1918) та школу-інститут ім. М. Лисенка у Львові.

Вплив народної пісні на розвиток свідомості дедалі зростає, актуально звучать старовинні пісні про народні повстання і перемоги над загарбниками, з'являються твори про сучасні події, думи на історичну тематику, революційні, ліричні, пролетарські пісні (зокрема, популярні "Сльозами злита Україна", "Не пора, не пора"); поширюються обробки старих народних героїчних або жартівливих та сатиричних пісень. Згадаймо хоча б "Туман яром котиться" або "Гей, не дивуйте, добрії люди", "Реве та стогне люд голодний", "Засвистали арештанти" та ін. Було видано чимало збірок революційних пісень.

Отже, українська музика в цей період розвивалася в тісному зв'язку з життям народу, його боротьбою за соціальне й національне визволення. Своїм корінням вона сягала невичерпних джерел народної творчості.

169