Зв'язок культури Київської Русі з античністю

У IX—X ст. Київ входить до країн європейської коаліції, вибрано

найоптимальнішу ідеологію. Як новому члену співдружності русичам треба було і себе показати, і на людей подивитись.

Прийняту Володимиром Великим нову релігію необхідно було належним чином обставити. Своїх людей для досягнення цієї мети поки що обмаль.

Спеціалісти запрошуються з Візантії. На Русь приїздять священики,

архітектори, художники, які приносять разом зі словом Божим культурні та науково-мистецькі досягнення свого народу.

Візантійські культуррегенти разом із високим рівнем майстерності

запроваджують і свою систему світобачення, що цілком закономірно. Як

правило, у подібні експедиції вирушають або романтики, або догматики; у

цьому випадку ми спостерігаємо останнє. Залишені ними пам'ятки дають

підстави для такого твердження. Яскравий приклад — широковідомі мозаїки

Софії Київської: Євхаристія, святительський чин, Пантократор, Оранта

вражають своєю канонічною довершеністю, а фрески, виконані місцевими

майстрами, позначені теплотою і добрим гумором, оповідають про життя і

побут киян. В очі впадають два бачення світу, два світогляди —

канонічний прагматизм і щире, безпосереднє сприйняття дійсності, радість

життя.

Чи була Русь дикою, "варварською" країною, як її малюють нам "освічені" реки? Безперечно, ні. Це була економічно незалежна держава, яку греки підкорити силою не змогли. Отже, спрацював психологічний фактор —

перекласти на народи, яких не вдалося поставити в залежність, власні вади. Слов'яни нічого не спростовували, та чи була в цьому потреба сильному народу? На жаль, "свідчення" греків залишилося в історичних анналах як незаперечна істина.

Та життя внесло корективи у бачення історичних реалій. Життєрадісність боролася з догматом усіма можливими засобами, і коли естафету у візантійців переймають місцеві майстри, то культові споруди стають набагато спокійнішими, теплішими, пластичнішими, органічно вписуються в навколишнє середовище. Особливо це помітно в північних районах Київської Русі, на Псковщині, де храми будувалися місцевими майстрами і за пластикою нагадають скульптуру.

Античні впливи на мистецтво Русі були й прямі, й опосередковані як за

формою, так і за змістом, а про те, що русичі були з ними знайомі,

красномовно свідчить один цікавий факт. В одному з лівих нефів

Софійського собору під час останньої реставрації був відкритий малюнок античної голови. Багато дебатів точилося з приводу того, звідки і як з'явився він у Софії. Можна запропонувати дуже просте пояснення: серед

художників, які приїхали з Візантії, не всі були догматиками, хтось із них, розповідаючи місцевим художникам про античне мистецтво, тут же проілюстрував це на стіні, знаючи, що незабаром малюнок покриється фрескою, а тому ніякої крамоли в цьому він не бачив. Відлуння античності можна знайти і в зразках українського мистецтва того періоду. Вільніше почувались художники і майстри в оформленні книги. Тут античні, візантійські й східні мотиви помітніші.

Сплав місцевих досягнень і античних впливів дав той феномен, який ми

сьогодні називаємо мистецтвом Київської Русі. Воно у всеохопленні часу

представляє широкий спектр впливів у виробленні власного стилю.

Місце і роль культури київської русі у європейській культурі

До XII-XIII століть давньоруська культура досягла свого вищого рівня і широко поширилася на величезній території Східної Європи. Російські міста стали співучасниками створення загальноєвропейського романського художнього стилю. В основі цих досягнень - успіхи у розвитку матеріальної і духовної культури попереднього періоду. Видатне розвиток отримало російське ремесло. У Древній Русі існувало понад 40 ремісничих спеціальностей. Важливе місце займало ковальська справа. Вироблялося понад 150 видів виробів із заліза, сталі. На Русі були зроблені науково-технічні відкриття, в тому числі створення циліндричного замку, який з успіхом продавався в Європі. Знання ремісничо-практичного спрямування розвивалися, зміцнювалися, передавалися з покоління в покоління.

У дописемного період значних успіхів досягла усна народна творчість. Багатство усній мовної культури відбито у народній поетичної та пісенної традиції: піснях, казках, загадках, прислів'ях. Значне місце у фольклорній мовної традиції займала календарна мовна поезія, яка спиралася на язичницький культ: змови, заклинання, обрядові пісні. Протягом багатьох поколінь народ створював і зберігав своєрідну «усну» літопис у вигляді епічних сказань про минуле рідної землі. Усна літопис передувала літописі письмовій. До Х століття відноситься виникнення нового епічного жанру - героїчного билинного епосу, який став вершиною усної народної творчості. Билини - це усні поетичні твори про минуле. В їх основі лежать реальні історичні події. Билини співалися часто в супроводі гуслярів. Головними темами билин Київського циклу була боротьба з іноземними загарбниками, ідея єдності і величі Русі. У народній пам'яті билинний епос зберігся до XX століття