Філософська система і.Канта

Засновником німецької класичної філософії є Иммануил Кант (1724-1804). У інтелектуальному розвитку Канта виділяють два періоди: докритичний і критичний. У докритичний період (до 1770 г) Кант виступав, передусім, як великий учений - астроном, фізик, географ. Йому належить першість в обгрунтуванні залежності приливів і відливів від положення місяця, а також обгрунтування наукової гіпотези про походження Сонячної системи з гігантської газової туманності. У роботах цього періоду (напр., в "Загальній природній історії і теорії Неба" (1755 г) Кант виступав як стихійний матеріаліст і діалектик, що обгрунтовує ідею саморозвитку природи.

Але специфічна кантівська філософія, що заклала основи усієї німецької класичної філософії, сформувалася в так званий критичний період, після публікації ним трьох "Критик" - "Критики чистого розуму" (1781 г), "Критики практичного розуму" (1788 г), "Критики здатності судження" (1790 г). Усі ці роботи пов'язані єдиним задумом і є послідовними східцями обгрунтування системи трансцендентального ідеалізму (так Кант іменував свою філософську систему). "Трансцендентальним" (від латів. transcendens - що виходить за межі) Кант назвав все те, що було умовами будь-якого досвіду - форми чуттєвості, простір і час, категорії розуму. Другий період творчості сам Кант назвав "критичним" не стільки тому, що "Критиками" називалися основні твори цього періоду, а тому, що Кант поставив перед собою завдання провести в них критичний аналіз усієї попередньої йому філософії; протиставити критичний підхід при оцінці можливостей і здібностей людини пануючому до нього, як він вважав, догматичному підходу.

Кант здійснив корінний переворот в постановці і рішенні філософських проблем. У середньовічній філософії і філософії епохи Відродження центральною частиною філософських систем є вчення про буття - онтологія. Філософи Нового Часу - Спіноза, Локк, Бэкон, Декарт, Беркли і Юм, перенесли акцент на проблеми гносеології (теорію пізнання). Проте в центральній проблемі гносеології - взаємодії суб'єкта і об'єкту - докантовская філософія акцентувала увагу на аналізі об'єкту пізнання. Кант же робить предметом філософії специфіку суб'єкта, що пізнає, який, на його думку, визначає спосіб пізнання. У філософії Нового часу до Канта суб'єктивне начало розглядалося як перешкода на шляху до істинного знання, як те, що спотворює і затемняє дійсний стан речей. У Канта ж виникає завдання: встановити відмінність між суб'єктивними і об'єктивними елементами знання в самому суб'єктові, в його різних рівнях і структурах. Кант переосмислює саме поняття суб'єкта і уперше у філософії ставить питання про загальність суб'єкта. У самому суб'єктові Кант розрізняє два рівні: емпіричний (досвідчений) і трансцендентальний (що знаходиться по той бік досвіду). До емпіричного рівня він відносить індивідуально-психологічні особливості людини, до трансцендентального - надындивидуальное почало в людині, тобто загальні визначення людини як такої, людини як представника людства.

Одна з основних проблем "Критики чистого розуму" : як можливе достовірне наукове знання. Це проблема конкретизується у Канта в три приватні проблеми: Як можлива математика? Як можлива фізика (природознавство)? І як можлива метафізика (філософія)? Необхідно відмітити відмінність кантівського підходу до трьох галузей знання. Кант упевнений в науковому характері математики і природознавства, і його критичне дослідження зводиться у нього до спроби з'ясувати, чим пояснюється і від чого залежить їх науковість. Але до метафізики (філософії) Кант підходить критично в тому сенсі, що ставить під питання чи можлива метафізика (як умоглядне, спекулятивне, понятійне знання) взагалі в якості науки, і дає негативну відповідь на це питання. Кант вважає, що достовірне знання - це означає об'єктивне знання. Об'єктивність же, по Канту, ототожнюється із загальністю і необхідністю. Отже, для того, щоб знання несло достовірний характер, воно повинне мати риси загальності і необхідності. Об'єктивність знання, вважає Кант, обумовлюється структурою трансцендентального суб'єкта, його надындивидуальными якостями і властивостями. Суб'єктові, що пізнає, за природою властиві деякі природжені (доопытные, апріорні) форми підходу до дійсності, з самої дійсності невивідні: простір, час, форми розуму. Простір і час, по Канту, це не форми буття речей, існуючих незалежно від нашої свідомості, а навпроти, суб'єктивні форми чуттєвості людини, спочатку властиві людині як представникові людства. Простір - це природжена доопытная форма внутрішнього почуття (чи зовнішнього споглядання). Час - це природжена форма внутрішнього почуття (внутрішнього споглядання). Математика як наука і можлива на основі функціонування простору (геометрія) і часу (арифметика).

Доопытные форми чуттєвості - простір і час створюють передумови достовірності математичного знання. Реалізація ж цих передумов в дійсність здійснюється на основі діяльності другої пізнавальної здатності - розуму. Розум - це мислення, що оперує поняттями і категоріями. Розум, по Канту, виконує функцію підведення різноманітного чуттєвого матеріалу, організованого за допомогою доопытных форм споглядання, під єдність понять і категорій. Не предмет є джерелом знань про нього у вигляді понять і категорій, а, навпроти, форми розуму - поняття і категорії - конструюють предмет. Тому і узгоджуються з нашими знаннями про них.

Ми можемо пізнати, вважає Кант, тільки те, що самі створили. Розум упорядковує сприйняття людини, підводить їх під загальні і необхідні форми і, таким чином, обумовлює об'єктивність знання. Кінцева основа єдності, без якої розум не зміг би здійснювати свою функцію підведення під загальні і необхідні визначення, являється акт самосвідомості суб'єкта : я мислю. Цей акт Кант називає трансцендентальною єдністю апперцепції (переводячи з латів. - об'єднанням сприйняття за межами досвіду).

Т. о. теорію пізнання Канта можна представити таким чином: існують речі самі по собі. Ці речі діють на органи чуття людини, породжують різноманітні відчуття. Такі відчуття упорядковуються доопытными формами чуттєвості - простором і часом, тобто розташовуються в традиційному вимірі і фіксуються як тривалість. На основі цих перетворень формуються сприйняття, які носять суб'єктивний і індивідуальний характер. Діяльність розуму на основі форм мислення - понять і категорій - надає цим сприйняттям загальний і необхідний характер. Таким чином, річ сама по собі через канали органів чуття, форми чуттєвості і розуму стала надбанням свідомості суб'єкта, "з'явилася йому", і він може робити про неї певні висновки. Речі, як вони існують у свідомості суб'єкта. Кант називав явищами. Людина, на думку Канта, може знати тільки явища. Які речі самі по собі, тобто які їх якості і властивості, їх взаємини поза свідомістю суб'єкта, людина не знає і знати не може. Він знає про речі тільки в тій формі, як вони дані його свідомості. Тому речі самі по собі для людини стають "речами в собі", непізнаними, нерозкритими.

Кант вважав, що у людини немає засобу встановити зв'язок, зіставити "речі самі по собі" і явища. Звідси витікав висновок про обмеженість можливостей в пізнанні формами чуттєвості і розуму. Формам чуттєвості і розуму доступний тільки світ досвіду. Усе, що знаходиться за межами досвіду, - умопостигаемый світ - може бути доступний тільки розуму. Розум - це вища здатність суб'єкта, яка керує діяльністю розуму, ставить перед ним цілі. Розум оперує ідеями. Ідеї у Канта - це не надчуттєві суті, що мають реальне буття і що осягається за допомогою розуму (як у Платона). Ідеї - це уявлення про мету, до якої прагне наше пізнання, про завдання, які воно перед собою ставить. Ідеї розуму виконують регулюючу функцію в пізнанні, спонукаючи розум до діяльності. Спонукуваний розумом, розум прагне до абсолютного знання і виходить за межі досвіду. Але його засоби - поняття і категорії - діють тільки в цих межах. Тому розум впадає в ілюзії, заплутується в протиріччях. Доказу положення про те, що ідеям розуму не може відповідати реальний предмет, що розум спирається на уявні ідеї, служить вчення Канта про антиномії розуму. Антиномії - це суперечливі взаємовиключні положення. Наприклад, якщо ми візьмемо ідею світу в цілому, то, виявляється можна довести справедливість двох що суперечать один одному тверджень : світ кінцевий, і світ нескінченний у просторі та часі. Антиномії мають місце там, де за допомогою кінцевого людського розуму намагаються робити ув'язнення не про світ досвіду, а про світ "речей самих по собі".

Отже, світ "речей сам по собі" закритий для чуттєвості, і, отже, він закритий для теоретичного розуму, науки. Проте це ще не означає, що цей світ недоступний людині. Людина, по Канту, житель двох світів : чуттєво-сприйманого і умопостигаемого. Чуттєво-сприйманий світ - це світ природи. Умопостигаемый світ - це світ свободи. Свобода, по Канту, - це незалежність від визначальних причин чуттєво-сприйманого світу. У сфері свободи діє не теоретичний, а практичний розум. Практичним цей розум називається тому, що його головне призначення керувати вчинками людини. Рушійною силою цього розуму є не мислення, а воля. Кант називає людську волю автономною. Автономія волі полягає в тому, що вона визначається не зовнішніми причинами - природною необхідністю або божественною волею, а своїм власним законом, який вона ставить над собою. Закони практичного розуму - це моральні закони. "Знання" умопостигаемого світу - це певні вимоги до людини, як йому поводитися у цьому світі. Головна вимога, категоричний імператив (припис) свідчить: "Поступай так, щоб максима твоєї волі могла в той же час мати силу принципу загального законодавства". Це означає: поступай по відношенню до інших так, як ти хотів би, щоб вони поступали по відношенню до тебе. Знай, що своїми вчинками ти формуєш образ дії інших і створюєш форму, характер взаємних стосунків.