Філософська система Гегеля

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831) - творець філософської системи, названої їм "абсолютним ідеалізмом". Усе дійсне, по Гегелю, розумно, збагненно засобами логіки, тобто збагненно в поняттях (така концепція називається ще і панлогизмом: "усе дійсне розумно, усе розумне дійсно"). Філософська система Гегеля складається з трьох частин:

Логіка розуміється Гегелем абсолютно інакше, ніж вона трактуючи протягом всього часу існування цієї науки (тобто починаючи з Арістотеля). Походження багато чого з єдиного може бути предметом раціонального пізнання, інструментом якого є логічне мислення. Але це - раціональне пізнання особливого роду : в основі його лежить діалектична, а не формальна логіка, і рушійним джерелом її являється протиріччя. Гегель свідомо відкинув арістотелівський закон непротиворечия ("Неможливо, щоб одне і те ж разом було і не було властиво одному і тому ж"), а логіка у нього співпадає з діалектикою. Діалектика мислиться Гегелем як теорія розвитку, в основі якої лежить єдність і боротьба протилежностей. Діалектика розвитку "чистого поняття" (ідеї) складає загальний закон розвитку як природи, так і людського мислення. На відміну від Канта, що розділив сфери природи і духу (свободи), Гегель розглядає їх як різні стадії розвитку одного початку - субстанції-суб'єкта (тому його систему називають абсолютною, а його ідеалізм - об'єктивним). Всякий розвиток протікає, згідно Гегелю, за певною схемою: твердження, або полагание (теза), заперечення цього твердження (антитезис) і, нарешті, заперечення заперечення, зняття протилежностей (синтез). В результаті примирення протилежностей в синтезі виникає нова якісна освіта. Кожне поняття і ідея, і, отже, кожне явище в природі (оскільки природі є віддзеркалення логіки, розумності), суспільстві і духовному житті людини проходить такий потрійний цикл розвитку. У основі діалектики Гегеля лежить ідеалістичне уявлення про те, що джерело всякого розвитку - як природи, так і суспільства, і людського мислення - знаходиться в саморозвитку поняття, а значить, має логічну, духовну природу.

Затверджуючи тотожність суб'єкта (духу, ідеї) і об'єкту (природи, матерії), Гегель стверджує, що діалектика понять визначає собою діалектику речей - процесів в природі і суспільстві. Діалектика речей є лише відбита, "відчужена" форма справжньої діалектики, "життя понять", як вони існують самі по собі, як в би в мисленні бога. Але бог мислиться Гегелем при цьому пантеїстично - не як особистий бог християнської релігії, а як безособовий процес саморуху поняття, з неухильною необхідністю що розвиває свої визначення в діалектичному процесі.

Абсолютний ідеалізм філософії Гегеля пов'язаний з його прагненням охопити увесь універсум, весь природний і духовний світ єдиним поняттям. Таким початковим поняттям гегелівської системи є "Абсолютна ідея". Перше і основне визначення "Абсолютної ідеї", по Гегелю, є розум. "Абсолютна ідея" - це розум, мислення, розумне мислення, Дух. У Ге гелю "Абсолютна ідея" є субстанція, яка складає суть і першооснову усіх речей.

Універсальна схема творчої діяльності "світового духу", "філософія духу" розкривається у Гегеля на основі процесу саморозвитку "Абсолютної ідеї". Вона існує вічно і містить в прихованому, "згорнутому" виді усі можливі визначення природних, громадських і духовних явищ. В процесі саморозвитку "Абсолютна ідея" проходить різні стадії у вигляді послідовного руху від абстрактного - загальних визначень до визначень, збагачених конкретним змістом.

Першим етапом самораскрытия "Абсолютної ідеї" є логіка. Логіка, по Гегелю, - це науково-теоретичне усвідомлення "Абсолютної ідеї". Через логіку "Абсолютна ідея" розкривається в її загальному змісті у вигляді системи категорій, починаючи від найбідніших - буття, небуття, готівкового буття, якості, кількості і так далі, і кінчаючи конкретними, різноманітно визначуваними поняттями - хімізму, биологизма, знання і так далі Гегель характеризував категорії як поточні чисті думки, що знаходяться в стані безперервного мимовільного руху. Як за формою, так і за змістом категорії не потребують чуттєво-сприйманого матеріалу. Як чисті думки і східці розвитку ідеї вони, самі по собі, змістовні і тому складають суть речей.

Наступний етап саморозвитку - природа - найбільш слабка частина його системи. Гегель погано знав природознавство і тому в "філософії природи" можна зустріти багато неточностей, помилок. Гегель дуже низько оцінює природу. Природа, по Гегелю, це необхідне в процесі розвитку "Абсолютної ідеї", але все таки допоміжний засіб. Створюючи природу, або, точніше, перетворюючись на природу, "Абсолютна ідея" опредмечивает себе, і, тим самим, відчужується від своєї істинної суті і з'являється у вигляді кінцевих чуттєвих, тілесних единичностей.

По Гегелю, Бог створює природу з тією метою, щоб з при пологи виникла людина і разом з ним людський дух. Тепер настає час "філософії духу". Філософія духу - це філософія культури. Першою стадією розвитку людського духу є, по Гегелю, суб'єктивний дух. Суб'єктивний дух розглядається Гегелем на трьох рівнях: антропології, феноменології і психології. Антропологія розкриває душу як субстанцію, що відчуває, феноменологія досліджує перетворення душі на свідомість по східцях: свідомість - само свідомість - розум, психологія показує теоретичні і практичні здібності духу.

Другою стадією розвитку людського духу є об'єктивний дух. Об'єктивний дух охоплює у Гегеля сферу соціального життя і розуміється як надіндивідуальна цілісність, що височіє над окремими людьми і проявляється через їх різні зв'язки і стосунки. Об'єктивний дух розгортається в праві, моралі, моральності, державі. Вищою формою самореалізації Абсолютної ідеї є Абсолютний дух. Під Абсолютним духом Гегель розуміє сукупну духовну діяльність людства упродовж тисячоліть розвитку всесвітньої історії. Інакше кажучи, - це духовна діяльність, людських поколінь (до неї Гегель відносить мистецтво, релігію і філософію), що змінюють один одного. Таким чином, Абсолютний дух - це та ж Абсолютна ідея, що приховано працює в людських цілях і справах, в діяльності усіх людських поколінь, це їх внутрішня ідеальна суть, прихована причина усіх діянь і знань.

У Абсолютному дусі здійснюється повний збіг ідеї мислення і буття. Світовий розвиток, по Гегелю, є самопостижение, самопізнання Абсолютної ідеї. Ідея пізнає буття в усьому різноманітті його визначень. Так Гегель вирішує поставлену Кантом проблему узгодження суб'єкта і об'єкту, мислення і буття.

Багатство гегелівської філософії зовсім не зводиться до її формальної схеми. Гегелівська "Енциклопедія філософських наук" (робота, що охоплює собою усі розділи системи Гегеля) цікава не лише грандіозністю задуму - розглядом матеріального, природного і духовного світу в їх саморозвитку, - але і конкретністю свого змісту, великими зборами фактичного матеріалу, накопиченого людською культурою до початку 19 віків. Гегель зайняв своє значне місце в історії філософії саме завдяки тому, що він зумів розташувати цей матеріал в систематичній і логічно стрункій послідовності, що склала його філософську систему. Саме після Гегеля принцип розвитку - принцип історизму стає одним з найвпливовіших принципів не лише у філософії, але і в науці в цілому (напр., в біології).

Але все-таки найцінніше філософське досягнення Гегеля - діалектика, діалектичний метод. Гегель відкрив і довів, що суперечність розуму - не слабкість його (як вважав ще Кант, розглядаючи антиномії, противорчивые ідеї розуму), а ознака потужності, сили. Бо з протиріч "витканий" весь світ.