Драматургія ж. Мольєра

Мольер творець національної французької комедії, класик світової літератури. Його комедія розумна, философична, викликає сміх глядача. Це не «сміх заради сміху», а сміх в ім’я рішення важливих моральних і соціальних проблем. Театр Мольера – велика школа, де драматург, сміючись і балагурячи, повчає глядача веселою, жартівливою мовою, ставлячи перед ним найглибші політичні, суспільні, філософські, моральні проблеми. Не випадково деякі свої комедії він так і називає – «Школа дружин», «Школа чоловіків».

Мольер (Жан Батист Поклер) народився 16 січня 1622 року. ДО 14 років тільки-но навчився читати й писати. Визначили в єзуїтський коледж. Ще з дитинства був захоплений театром. Театр був самою дорогою його мрією. Утворив трупу акторів і відкрив у Парижі «Блискучий театр». Хотів бути актором, тоді й взяв псевдонім – Мольер. Те була рання пора в історії французького театру. Починання Мольера не увінчалися успіхом. Театр довелося закрити. Він вступив у групу бродячих комедіантів. В 1653 у Ліоні він поставив одну з перших своїх п’єс – «Зайдиголова». Талант драматурга відкрився в ньому зненацька. Ніколи не мріяв про самостійну літературну творчість. Спочатку він лише переробляв італійські фарси, потім зовсім відкинув їх заради власної творчості. Так народився кращий комедіограф Франції. За 14 років свого творчого життя в Парижі Мольер створив все те, що ввійшло в його багату літературну спадщину (більше тридцяти п’єс). Йому захищав король. Умер раптово, на 52 році життя

Эстетические погляди. «Театр має велику виправну силу». «Ми наносимо порокам важкий удар, виставляючи їх на загальне посмеяние». «Комедія не що інше, як дотепна поема, обличающая людські недоліки цікавими повчаннями». Два завдання перед комедією: повчати й розважати. «Театр – це дзеркало суспільства, – говорить він. – Зображуючи людей, ви пишіть із натури. Портрети їх повинні бути схожі, і ви нічого не досягли, якщо в них не довідаються людей вашого століття». Завдання комедії – «дати на сцені приємне зображення загальних недоліків».

Расин не побажав ставити свої трагедії в театрі Мольера саме тому, що занадто природно був метод сценічного розкриття акторами авторського тексту комедії М. характерні риси классицистического театру. На початку п’єси звичайно ставитися якась моральна, суспільна або філософська проблема, тут же вказується на розмежування сил. Дві точки зору, два тлумачення, дві думки. Наприкінці п’єси – рішення, думка автора

Друга особ-ть классицистического театру – гранична концентрація сценічних засобів навколо головної ідеї, головної риси характеру носія цієї авторської ідеї (лицемірство – «Тартюф», скнарість – «Скупий» і т.д.). Розвиток сюжету, драматургічний конфлікт, колізії й навіть самі сценічні персонажі лише ілюструють задану тему.

2.Класицизм у живописі

нтерес до мистецтва античної Греції та Риму проявився ще в епоху Відродження, яка після століть середньовіччя звернулася до форм, мотивів і сюжетів античності. Найбільший теоретик Ренесансу, Леон Батіста Альберті, ще в XV ст. висловив ідеї, що передвіщали окремі принципи класицизму і повною мірою проявилися у фресці Рафаеля «Афінська школа» (1511). У живописі головне значення придбали логічне розгортання сюжету, ясна урівноважена композиція, чітка передача об'єму, за допомогою світлотіні підпорядкована роль кольору, використання локальних кольорів (Н. Пуссен, К. Лоррен). Чітка розмежована планів у пейзажах виявлялася також за допомогою кольору: передній план обов'язково повинен був бути коричневим, середній - зеленим, а далекий - блакитним. На початку XVII століття для знайомства зі спадщиною античності і Відродження в Рим стікаються молоді іноземці. Найбільш помітне місце серед них зайняв француз Нікола Пуссен, у своїх живописних творах, переважно на теми античної давнини і міфології, що дав неперевершені зразки геометрично точної композиції і продуманого співвідношення колірних груп. Інший француз, Клод Лоррен, у своїх антіквізірованних пейзажах околиць «вічного міста» впорядковував картини природи шляхом гармонізації їх світлом призахідного сонця і введенням своєрідних архітектурних лаштунків. У другій половині XVIII ст. живопис звертається до республіканських ідей античності, до образів мужніх борців проти тиранії (Ж. Л. Давид). Такоже представникі: Енгр Жан Огюст Домінік, Каналетто Джованні Антоніо, Тьєполо Джованні Батіста.