Література

1. Абрамович С.Д. Чікарьова М.Ю. Світова та українська культура: Навчальн. посіб. – Львів: Світ, 2004.

2. Бокань В.А. Польовий Л.П. Історія культури України: Навч. Посіб. – К.: МАУП, 2001.

3. Бокань В.А. Культурологія: Навч. посіб. – К.: МАУП, 2000.

4. Викторов В.В. Культурология: Учебное пособие. – М.: Издательство «Екзамен», 2002.

5. Гриненко Г.В. Хрестоматия по истории мировой культуры. – М.: Юрайт, 1998.

6. Лекції з історії світової та вітчизняної культури: Навч. посібник. Вид. 2-ге. / За ред. проф. А.Яртися та проф. В.Мельника. – Львів: Світ, 2005.

7. Поликарпов В.С. Лекции по культурологии. – М., 1993.

8. Полікарпов В.С. Лекції з історії світової культури. – К.: Знання, 2000.

9. Токарев С.А. Религия в истории народов мира. – М. Политиздат, 1976.

10. Энциклопедия для детей. Т.6. Религии мира. Ч.1. / Глав. ред. М.Д.Аксёнова. – М.: Аванта+, 1999.

11. Энциклопедия для детей. Т.7. Искусство. Ч.1. / Глав. ред. М.Д.Аксёнова. – М.: Аванта+, 1999.

Студент повинен знати : особливості Індійської культури та культури Стародавнього Китаю, культури Хараппи та «Ріг веди», специфіку мистецтва Індії,орієнтуватися в періодизації культури Стародавнього Китаю та в своєрідності мистецтва;внесок древніх китайців у розвиток науки;шляхи взаємозв’язків культур Сходу і Заходу.

Студент повинен вміти: пояснити особливості Індійської культури,специфіку мистецтва Індії; визначати основні етапи розвитку культури стародавнього Китаю; диференціювати системні зв’язки всіх складових культури, всього мистецького процессу; реалізувати одержані знання з культурології для формування особистості в умовах розмаїття культур.

Індійська культура

Першою вивченою ідеологією Індії є релігія вед, яку принесли з собою завойовники арії у XIII ст. до н. е.

У X—VI стст. до н. е. це вчення було викладене у чотирьох збірниках (самхітах): Рігведа («Книга гімнів»), Яджурведа («Книга жертв»), Самаведа («Книга пісень»), Атхарваведа («Книга жерців»). Про народження гімнів самі співці говорили як про результат тяжкої праці і божественного натхнення (після прийняття магічного напою). Кожний гімн — звернення до конкретного бога. Гімни дев'ятої книги «Рігведи» присвячені силі божественного напою — сомі. У Ведах зустрічаються також побутові замальовки та іронічні роздуми про богів. Молитви вед пронизані бажанням мати багатство — їжу і людське потомство, але в них так само часто згадуються способи його досягнення. Упродовж майже всього першого тисячоліття створюються коментарі до вед: «Брахмани» (ритуального характеру), «Араньяки» та «Упанішади» (філософського). До цієї літератури належить і «веданта» — твори з астрології, віршування, етимології тощо. Необхідність коментарів була викликана древністю мови вед. Але коментарі перетворювалися у філософські та інші роздуми, які мали власні цілі.

Ведійські боги були уособленням сил природи і ієрархічного пантеону не становили: головним ставав той, у кому виникала потреба.

Пізніше в Індії набули поширення стамбхи — культові стовпи з вибитими проповідями. Найзнаменитіший — Сарнатхскький (колона Ашоки). На барабані вибиті тварини — символи сторін світу, на капітелі — леви, які несуть колесо закону (образ Будди і знак його прозріння). Визначилися також місця паломництва: Капілавасту, де народився Будда; Гайа, де він прозрів; Бенарес, де він прочитав першу проповідь, і Кусінагара, де він впав у нірвану.

З III столітті до н. е. створюються буддійські храми у печерах Аджанти (найпізніші створені у VII ст. н. е.). На їх стінах добре зберігся живопис: сцени з життя Будди, його втілення, сцени з життя індійців. Зображенням притаманна вишукана естетичність (тільки жіночих зачісок налічується 240 видів). Стародавні живописці керувалися принципом: шлях доброчинності — шлях краси.

До нашої ери Будда в образі людини не зображувався: підношення Будді зображались як підношення алмазному трону, на якому він прозрів, дереву, ступі, чакрі — колесу, що символізує вчення.

Також цікавий печерний комплекс в Карла (неподалік Бомбея). Довжина головного храму — 40 м, висота і ширина — 15 м. Збереглися дерев'яні балки з тису, вздовж стін тягнуться ряди колон. Капітелі представляють собою групи слонів, на колінах яких сидять генії. Навпроти входу, біля задньої стіни, знаходиться ступа, увінчана триярусним зонтом.

У південній частині штату Біхар у комплексі Бодх-Гая збудований храм Прозріння: крута утнута піраміда на квадратній платформі. Біля західної стіни храму під деревом — прямим нащадком дерева Будди на невисокому підмурку лежить плита з полірованого піщаника — «алмазний трон».

З часів Ашоки існує буддійська організація (громада) монахів. Тьмяно-жовтий колір одягу символізував її поношеність, шили її завжди з клаптів, наслідуючи убогих. Самі монахи відмовлялися від зручностей і задоволень. Їм заборонялося мати золото і срібло. Волосся на голові зголювали на знак відмови від індивідуальності. Монахам приписувалися всі мислимі дивовижні здібності. Але вони існували лише на пожертвування мирян (причому дарунок монахам розцінювався як дар Будді). Мирянин міг стати «шанувальником» — це означало відмову від вбивства будь-якої істоти, брехні, алкоголю, крадіжок, обов'язкове дотримання подружньої вірності, а головне — постійна підтримка чернечої громади.

Якщо ранній буддизм проголошував усе матеріальне буття стражданням, то махаяна все існуюче називав пусткою. Еволюція буддизму в цьому напрямку природна: боротьба зі стражданнями може спиратися на утіхи вже в цьому світі. Поширення махаяни серед народних мас Східної Індії привело до злиття буддизму з тантризмом. Древні уявлення, пов'язані з культом плодючості, у сполученні з буддійським містицизмом дали розуміння всесвіту як психічної активності, найвищим проявом якої був перехід від різко негативних емоцій до найвищої насолоди (сексуальної). Переживання насолоди, як злиття з божеством, досягалося поєднанням йоги з буддійською медитацією і складною технікою сексуальних стосунків.

У VI—VII ст. тантричні уявлення були оформлені в тексти. Четвертим тілом Будди визнавалася «плоть блаженства». У цій іпостасі Будда зображувався в обіймах своєї шакті Тарой (Бхагаваті). Своя шакті з'являється також у інших богів і бодхісатв, а потім у відлюдників. З трьох шляхів до припинення перероджень, сформульованих в «Бхагавадгіті», домінуючим вважається саме шлях любові (поруч із знанням і діяльністю). Примітно, що в іншому варіанті тріади шляхів поряд з благочестям і насолодами названо прагнення до матеріальної вигоди. Тантричні уявлення згодом були засвоєні індуїзмом і відображені в скульптурах і рельєфах храмів (наприклад, в комплексі Кхаджурахо), в мініатюрах (особливо XVIII ст.). Храми Північної Індії імітують органічні, рослинні форми, плавно, хвилеподібно нарощувані об'єми ніби виростають з цоколю будівлі.

Розквіт буддизму в Індії припадає на V—VII стст. Махаяна сприяла поверненню до ієрархічних уявлень, а тантризм — реабілітації почуттєвого світу. З IV ст. за часів династії Гуптів розвивається світська культура. Поруч з храмами у трактаті з архітектури V—VI стст. описані громадські споруди, палаци. Вторгнення гунів також сприяло переходу до ієрархічної організації громади. Як і в Європі, розпад гуннської держави призвів до утворення князівств і відносин, які в Європі були названі феодальними. У V—VII стст. на території Індії налічувалося близько 50 держав.

Гуптські царі підтримували різноманітні релігії, але називали себе прибічниками Вішну. У надписах того часу індуїстські імена зустрічаються у п'ять разів частіше, аніж буддійські і джайністські. До V століття оформлюються зведення індуїстських міфів і переказів. Ці зведення призначалися не для обраних, а для всього населення, якому вони були близькі і зрозумілі. Повністю відповідала духу ієрархічної спільноти основна ідея індуїзму — ідея особистого служіння богу і неподільної відданості йому. Найбільш популярними богами стали Вішну і Шіва.

Міські ремісники основних спеціальностей були підпорядковані корпораціям. Місто як осередок культури вже різко протистояло селу. Можливо, існували також царські майстерні: важко уявити, що ремісники-одинаки створили колону Чандрагупти II у Делі з нержавіючого заліза чи величезну бронзову статую Будди в Султанганджі. Ремісничі гільдії, як і торговельні, приймали грошові внески, здійснювали банківську діяльність. Існувала окрема корпорація банкірів-міняйл. Однак мало знайдено мідних грошей, замість них навіть у столиці використовували мушлі. Після занепаду династії Гуптів (середина VI століття) торгівля все більше набувала характеру натурального обміну.

Індуїстські храми до епохи Гуптів були невеликі — дерев'яні, з плескатими дахами і товстими стінами. Тепер вони стають кам'яними і тягнуться вгору. Основною в індуїстському храмі є вежа (шікхара) над невеликим святилищем з фігурами або символами богів. Цю форму використовували також буддисти: у той самий період (IV—VI стст.) був споруджений згаданий храм у Бодх-Гаї біля місця прозріння Будди.

Розвиток скульптури більше пов'язаний з буддистськими пам'ятками. Матхурська школа скульптури, яка діяла на основі древніх традицій маур'їв, славилась портретами царів. У перші століття нашої ери у багатофігурних композиціях з'явилися зображення будд, ще не обмежені каноном.

На північному заході високого рівня майстерності досягнула гандхарська школа, яка прийняла вплив античної і середньо-азійської традицій. З IV століття в цій школі переважала ліпна скульптура, більш легка у виготовленні. На кам'яну основу накладався шар вапняного розчину, з якого ліпилися обличчя і деталі одягу. Статуї розписувалися. Інколи голови робили окремо.

В гуптську еру майстри матхурської школи вже намагалися передати психічний стан навіть другорядних персонажів. Ставлення раннього буддизму до дійсності дозволило його мистецтву засвоїти деякі досягнення давньогрецького мистецтва: реалістичне зображення людського тіла було дещо перебільшене і позбавлене індивідуальних рис.

Зображення Будди, який стоїть, також відштовхувалися від античних зразків — фігура була одягнута у гіматій. Поступово канон набув традиційно-національних рис. У статуях Будди вони намагалися зобразити стан вищого натхнення. Спостерігається розквіт інших художніх ремесел.

На період правління династії Гуптів припадає розквіт авторської лірики і драматургії Древньої Індії — творчість Калідаси (IV—V стст.). Традиції епічного жанру продовжує його поема «Род Рагху», в якій династія царевича Рами зводиться до пращура Ману. Калідаса пояснює причину вигнання Рами (сюжетна зав'язка «Рамаяни») прокляттям відлюдника, сина якого вбив батько Рами. Царі цього роду зображені як доброчесні, ідеальні правителі (можливо, автор натякав на династію Гуптів).

Високої досконалості досягнув Калідаса у зображенні любовних переживань. У поемі «Хмаринка-вісник» вигнаний на землю напівбог звертається до хмаринки з проханням передати привіт своїй коханій. Фоном людських переживань слугують поетичні одухотворені пейзажі. В описах казкових царств проглядається натяк на життя аристократії у резиденціях династії Гуптів. Традицій епічної поезії дотримувалися також Бхарава («Бій Арджуни»), Магха та інші.

У древньоіндійській драмі жанри трагедії і комедії не були відокремлені, так як відповідно до релігійної установки неможна було виводити глядача з душевної рівноваги. Заборонялися зображення боротьби, відбирання влади, загальних бід, нещасливі розв'язки. Боги і знать у драмах розмовляли на санскриті, а жінки та інші персонажі — на пракритах. Використовулися не лише віршований і прозовий тексти, але й танець і музика.

У світській літературі релігійні цінності висміюються. У прозових повістях Дандіна (приблизно VI—VII стст.) описані любовні пригоди відлюдників, буддійські черниці фігурують як звідниці… В той же час основну увагу приділено еротиці, жіночій красі. Величезного значення набувають стилістичні і фонетичні ефекти. Перу Дандіна належить також «Дзеркало поезії» — трактат, у якому викладені уявлення того часу про необхідні якості поетичного твору, про тонкощі літературних прийомів і стилів.

Найрозвиненішою літературою місцевою мовою була тамільська. У III—IV стст. у Таміланді було засновано поетичну академію. До нашого часу дійшли збірки «Вісім антологій» і «Десять ліричних поем». Можливо, у VII столітті були складені збірки повчальних виразів «Тірукурал» і «Наладіяр». Ліричністю і реалізмом відрізняються епічні поеми «Шілаппадігарам» і «Манімехалей». У VIII—IX стст. розвивається лірика найянарів і альварів.

У цей же час розвивається філософія як більш світський варіант світогляду. Школа локаятиків була наближена до матеріалізму, буддійські школи мадх'яміків і віджнянавадинів заперечували існування і бога, і душі (а також всього зовнішнього світу). Виникає історія філософії — у вигляді оглядів філософських систем.

Можливо, влада брахманів справді похитнулась, в усякому разі, багато династій Північної і Центральної Індії X—XIII стст. прираховували себе до кшатріїв (воїнів) — навіть ті, які походили з брахманів. Згідно з індуїстськими канонами брахман міг приймати земельні дари лише від справжнього кшатрія. Ознакою цього був факт завоювання стабільної влади.

Але в нових соціальних умовах до XII ст. і господарське, і мистецьке життя Індії вступає у смугу стагнації.

Індійська музика є однією з найдревніших і самобутніших музичних культур. Важливий етап розвитку індійської музики пов'язаний з найдавнішими літературними пам'ятниками — Ведами, насамперед з хвалебними Самаведами. Сполучення музичних звуків розглядалися давньоіндійськими мислителями як енергія космосу і життя, та втілення ритмів розвитку Всесвіту.

Класична індійська музика представлена традиціями карнатак і хіндустані. Вона відрізняється самобутньою системою ладів, які називаються рагами, причому рага розглядається не стільки як певна система звуковисотностей, скільки виражає взаємозв'язок природних, емоційно-психологічних та музичних законів. При цьому в індійській музиці існують лади, що поділяють октаву на інтервали менше за півтон (до 25 ступенів). Багатоманітний народний інструментарій індійців, що охоплює різноманітні духові та струнні інструменти, найвідомішими з яких став сітар.

Народна музика важлива для збереження ідентичності численних народів Індії. У період мусульманського завоювання індійська музика увібрала й асимілювала ряд традицій й інструментів арабської музики, а в період європейського колоніального панування — елементи й інструменти музики Європи. Незважаючи на це у XX столітті зусилля багатьох індійських музикантів були спрямовані на збереження і примноження національних традицій. Було відкрито ряд спеціалізованих науково-освітніх установ, зокрема Делійська академія музики, танцю і драми (Санґіт Натак Академі), Національний центр виконавських мистецтв в Бомбеї, Мадраська музична академія. Індійська музика стала одним зі значних компонентів музичної розмаїтості загальносвітової культури, її вплив яскраво проявився у творчості Джона Колтрейна, Джорджа Харрісона та інших музикантів.

Індійська кіноіндустрія є найбільшою у світі, а її головний кінематографічний майданчик знаходиться в Болівуді в мегаполісі Мумбаї, тут продукуються комерційні фільми на гінді і вона є найбільш плідною кіностудією в світі. Але ще й по всій країні розкинулися національні й дуже продуктивні студії, які творять свої фільми на національних й поширених мовах всієї Індії — розвиваючи тим самим культурне й мовне різноманіття Індії. Крім того, авторського кіно Індії також здобуло визнання, особливо в світовому кінематографі. Є два всесвітньо відомих бенгальських режисерів Сатьяджит Рай (Satyajit Ray) та Мрінал Сен (Mrinal Sen).

Але Кіно, поза сумнівом, один з найважливіших елементів сучасної популярної культури в Індії. Більше ніж 1000 кінострічок в році така продуктивність індійської кіноіндустрії, безперечно, найбільшої у світі. В кінострічках відображаються культурні, мовні особливості країни, національна різноманітність й сучасний стан все це відображено в цьому жанрі мистецтва. Шагрух Хан (Shahrukh Khan), Амітабг Баччан (Amitabh Bachchan) і Рані Мукхерджи (Rani Mukerji) є популярними і відомими акторами Болівуду.

Основні риси та особливості популярних фільмів спостерігаються в усіх регіональних кіностудіях. Часто це більше трьох годин плівки, в якій міститься багато музики і танцювальних сцен, без яких цей комерційний фільм не буде довершений. Іноді саундтреки до фільмів випускають заздалегідь, і вони доволі часто стають самодостатнім продуктом, що зразу символізує, що фільм буде приречений на успіх, що швидше за все, це буде «болівудський блокбастер». Від артистів очікується, що вони будуть багато танцювати, та виконуватимуть багато вокальних номерів, які виконуватимуть актори чи здебільшого професійні співаки. А також впадає в очі поєднання комічних, романтичних, драматичну сцен і елементи «болівудського вестерну». Хоча в останні роки індійське кіно почало завойовувати й світовий ринок, тому деякі їх твори почали походити на світові взірці цього мистецтва. Підтвердженням тому стали численні премії та призи в різних номінаціях на світових кіно-форумах