3. Юридична природа джерел конституційного права України

Юридична природа джерел конституційного права.

Істотною характеристикою джерел конституційного права є їхня юридична природа, елементами якої виступають:

- нормативність актів;

- юридична сила;

- форма і структура;

- дія актів у часі, просторі та за колом осіб;

- засоби забезпечення реалізації актів.

Найбільш істотним елементом юридичної природи джерел конституційного права є їхня нормативність. Існують формальш ознаки визначення нормативності, головними з яких є неперсоніфікованість (безособовість, тобто невизначене коло осіб) і багаторазова дія актів (незалежно від того, були вони застосовані до конкретних життєвих ситуацій чи ні). Цим нормативні акти відрізняються від актів застосування права, які стосуються конкретно вказаних фізичних чи юридичних осіб. Одним із важливих елементів юридичної природи джерел конституційного права є їх юридична сила, під якою розуміють, звичайно, співвідношення правових актів, їх місце в ієрархії конституційно-правових актів. Іншими словами: чим вище місце акта в такій ієрархії, тим вища його юридична сила. Природно, найвищу юридичну силу має Конституція України, яка стоїть на найвищому щаблі ієрархічної системи актів. Таким чином, визначити юридичну силу акта - значить встановити його місце в системі джерел конституційного права, його співвідношення з актами вище- і нижчестоячих органів. Інколи безпідставно вважають, що юридична сила - це міра (ступінь) обов'язковості правового акта, тобто чим вище його місце в системі актів, тим він обов'язковіший. Однак таке уявлення хибне, юридично некоректне: всі правові акти, незалежно від їх "рангу", од-наково обов'язкові. З огляду цього Конституція України і рішення сільської ради обов'язкові однаково. Іншими словами, юридична сила джерел конституційного права визначається не територією і колом осіб, на які поширю-ється дія цього акта, не важливістю і мірою обов'язковості, а місцем у системі джерел конституційного права. Це - зіставлювальна, релятивна властивість актів. Юридична сила джерел конституційного права тісно по-в'язана з проблемою законності і правопорядку, забезпеченням верховенства закону в усіх сферах життєдіяльності республіки на шляху її поступу до правової держави. Характеристика джерел конституційного права не може бути достатньою без вказівок на їх дію в часі, просторі і за колом осіб. Акти конституційного права діють в певних, встановлених законодавством межах. Ці межі окреслені в часі, просторі і за колом осіб, що має неабияке теоретичне і практичне значення. Тут важливими є такі питання, як надання актам юридичної сили, визначення кола суб'єктів, на які поширюються їх дії, встановлення територіально-часових меж їх впливу, надання зворотньої сили, призупинення, скасування, обгрунтованість і законність. До речі, останні питання вирішені законодавцем не досить чітко й повно, хоч про це йдеться і в Конституції, і в інших документах. Основне правило щодо законності таке: органи держави, її посадові особи приймають акти в межах своїх повноважень. Вихід за ці повноваження є порушенням закону, що призводить до необхідності скасувати чи призупинити дефектний акт, Важлива роль у цьому належить іншим документам, серед яких - Закон України про порядок опублікування і вступу в силу законів та інших актів, прийнятих Верховною Радою України. Прийняті Верховною Радою України акти офіційно оприлюднюються. Нерідко у цьому зв'язку вживається термін "промульгація" законів (від promulgation - публічне оголошення). Промульгація включає:

- підписання закону;

- прийняття до виконання;

- оприлюднення;

- набрання чинності.

Такі акти можуть бути також опубліковані в друкованих засобах масової інформації Верховної Ради, в інших органах преси, оприлюднені по телебаченню, радіо, передані по телеграфу, розіслані відповідним державним та громадським організаціям. Закони України вступають у силу на всій території України через десять днів після їх офіційного оприлюднення. Вказані строки вступу актів у силу не застосовуються в тих випадках, коли Верховна Рада при прийнятті акту встановлює інший строк введення його в дію. Принципове значення має дія актів конституційного права у просторі. Просторова сфера дії державних органів - це територія, на яку поширюється повноваження тих чи інших державних органів та посадових осіб. Більшість актів центральних органів влади поширюється на всю територію республіки. Однак деякі з них - лише на певну частину території і стосуються лише певної категорії, визначеного кола осіб. Важливе значення має тлумачення джерел конституційного права, без якого вони інколи не можуть повноцінно втілюватися у життя. Це важлива прерогатива суб'єктів конституційного права. Недаремно можливість робити тлумачення передбачена в Конституції (Основному Законі) України. її ст. 147 визначає, що офіційне тлумачення Конституції України і законів України дає Конституційний Суд України. Форма й структура джерел конституційного права має принципове значення. Вже зазначалось, що для су-б'єктів конституційного права характерні особливі засоби вираження і закріплення державної волі. Під формою актів конституційного права звичайно розуміють встановлення законом найменувань актів і способів вираження (втілення) "ззовні" волі нормативно-правових принципів держави. Є різниця у формі актів різних державних органів і у формі актів одного й того самого органу. Теорія і практика державного будівництва свідчать, що вибір форми правових актів визначається низкою факторів, головними з яких є:

1) спеціальна значущість акта;

2) його юридичні властивості;

3) особливості процедури розробки й прийняття акта.

Самостійне вивчення: Ієрархічна система джерел конституційного права. Загальна характеристика джерел конституційного права України ( Конституція Пилипа Орлика, Універсали Центральної Ради, Конституції УРСР). Конституція УНР 1918 р. - перший документ Конституційного права України. Насамперед слід зазначити, що вже сама структура Конституції УНР 1918 p. відповідала тим конституційним стандартам, які нині визнані міжнарод-ною юридичною спільнотою, її перший розділ містив принципові загальні настанови: суверенітет держави; народний суверенітет як основне джерело державної влади; неподільність території України; розвиток місцевого са-моврядування на рівні земель, волостей і громад; надання націям України права на впорядкування своїх культурних прав у національних межах. Другий розділ Конституції також відповідав нинішнім конституційним стандартам. Він торкався питань, пов'я-заних із правами громадян України. Виключалась можли-вість подвійного громадянства, урівнювались у правах та обов'язках чоловіки і жінки, усі громадяни. Конституція проголошувала принцип розподілу влади, за яким передба-чалось створення Всенародних Зборів (законодавча влада), Ради Народних Міністрів (виконавча влада), Генерального Суду УНР, і встановлювала порядок їх організації та діяльності. Варто докладніше зупинитися, зважаючи на її унікаль-ність, на сьомій главі Конституції УНР 1918 p. щодо орга-нізації національних союзів, які об'єднували б представників тієї або іншої національності. Органи кожного національного союзу розглядалися як державні. Найвищим представницьким органом були Національні Збори. Націо-нальні союзи, у межах своєї компетенції, мали право видавати закони, які поширювалися на кожного з їх чле-нів. Усі суперечки щодо компетенції між національним союзом, з одного боку, і державними органами та орга-нами місцевого самоврядування, з другого, повинні були вирішуватися адміністративними судами. Згідно з Конституцією великоруська, єврейська та польська нації мали право на організацію своїх національних союзів. Що ж до білоруської, чеської, молдавської, німецької, татарської, грецької та болгарської націй, то їх представники повинні були подавати до Генерального Суду заяву про таке об'єднання, підписану не менш як 10 тис. громадян УНР відповідної національності. Прийняття Конституції УНР 1918 p. завершило черговий етап розвитку конституційного процесу в Україні, найважливішим здобутком якого був його демократичний вплив на розвиток державності.   Універсали Української Центральної Ради — грамоти-прокламації, що їх видавав український парламент для широкого загалу, як гетьмани козацької доби. Українська Центральна Рада (УЦР) видала 4 Універсали, які визначили етапи української держави — від автономної до самостійної. Проголошення суверенної Української Народної Республіки викликало значний міжнародний резонанс. Її визнали в 1918 році: Румунія, Франція, Великобританія, США, Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина, Японія, Китай, Португалія, Данія, Греція, Норвегія, Ірак, Іспанія, Фінляндія, Польща, Швеція, Швейцарія та інші; у 1919 році - Угорщина, Чехословаччина, Ватикан, Голландія, Італія тощо".

Конститу́ція Пили́па О́рлика — договір гетьмана Війська Запорозького Пилипа Орлика зі старшиною та козацтвом Війська (від усієї старшини та козацтва конституцію Орлика підписав кошовий отаман Кость Гордієнко), який визначав права і обов'язки усіх членів Війська. Укладений 1710 року. Затверджений шведським королем Карлом XII. Написаний латиною і староукраїнською. Складається з преамбули та 16 статей. Пам'ятка української політико-філософської та правової думки. За оцінкою українських істориків є однією з перших європейських конституцій нового часу  Чинності не набула, оскільки була написана в умовах вигнання. Повна назва документа — «Договір та Встановлення прав і вольностей Війська Запорозького та всього вільного народу Малоросійського^{[Джерело?]} між Ясновельможним гетьманом Пилипом Орликом та між Генеральною старшиною, полковниками, а також названим Військом Запорозьким, що за давнім звичаєм і за військовими правилами схвалені обома сторонами вільним голосуванням і скріплені найяснішим гетьманом урочистою присягою»^{[Джерело?]}. Сучасна поширена назва походить від скороченої латинської назви — Pacta et Constitutiones legum libertatumque exercitus zaporoviensis (Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького). Після поразки в битві під Полтавою гетьман Іван Мазепа зі своїми найближчими прибічниками з числа козацької старшини разом із залишками українсько-шведської армії опинились на території Османської імперії, рятуючись від російської армії. Тут, не витримавши великих потрясінь року, помер Іван Мазепа. Найімовірнішим наступником був близький до гетьмана генеральний писар — Пилип Орлик. При його обранні на раді старшин було прийнято документ, що визначав права і обов'язки гетьмана. Таким чином, конституцію було прийнято 5(16) квітня 1710 року на зборах козацтва біля містечка Тягина на правому березі річки Дністер (турецька назва — Бендери, нині це територія Молдови). Тому її інколи називають ще Бендерською конституцією. Остання сторінка україномовного оригіналу Конституції Пилипа Орлика, що зберігається у РДАДА (м. Москва) з оригінальним підписом Пилипа Орлика та печаткою Війська Запорозького. Віднайдений комплекс документів включає оригінальний текст Конституції, складений староукраїнською мовою, а також оригінальний підтверджувальний диплом Карла ХІІ на обрання Пилипа Орлика гетьманом. Автентичність цих документів підтверджується власноручним підписом гетьмана Пилипа Орлика та печаткою Війська Запорозького на рожевому воску з червоною стрічкою, а також власноручним підписом шведського короля Карла ХІІ на підтверджувальному дипломі і місцем, де раніше була королівська печатка, що, на жаль, не збереглася. Текст Конституції підготовлений до видання і опублікований у жовтні 2010 року в часописі «Архіви України», № 3—4. Також його буде вміщено до повного академічного видання Конституції У 2009 році київський історик О. Алфьоров виявив у Російському державному архіві давніх актів копію Конституції, яку було зроблено у першій чверті ХІХ ст. з метою публікації Д. М. Бантишом-Каменським. Копію цього архівного документа Алфьоров передав до Музею гетьманства у Києві ^[4]. У 2010 році Алфьоров випустив цю копію друком, при чому у передмові звернув увагу читачів на те, що у виданні представлено копію, але завдяки неуважності журналістів, що освітлювали подію, знахідку Алфьорова у пресі неодноразово було представлено, як віднайдення оригіналу Конституції Латиномовна копія ХVIII століття зберігається в Національному архіві Швеції (течка «Справи Козачини»). До архіву документ потрапив після розкопок на сільськогосподарських угіддях. Його знайшли у глиняному горщику, згорнутим у сувій. На думку шведських учених, документ переписав Пилип Орлик для вручення дипломатам європейських держав. Його готували для транспортування, але через певні обставини закопалиУ тексті документа її автори називають Українську державу Україною, Малою Руссю, Військом Запорозьким. Законодавча влада надається Генеральній Раді, що виконує роль парламенту, до якої входять генеральні старшини, цивільні полковники від міст, генеральні радники (делегати від полків з людей розважливих і заслужених), полкові старшини, сотники та представники від Запорозької Січі (стаття 6). Генеральній Раді належало працювати сесійно, тричі на рік — в січні (на Різдво Христове), квітні (на Великдень) і жовтні (на Покрову). На своїх зборах Генеральна Рада розглядає питання про безпеку держави, спільне благо, інші громадські справи, заслуховує звіти гетьмана, питання про недовіру йому, за поданням гетьмана обирає генеральну старшину. Найвищу виконавчу владу мав гетьман, влада якого була довічною. У період між сесійними зборами Генеральної Ради виконував її повноваження. Можливості гетьмана і його владні повноваження було значно обмежені статтями 6, 7 і 8. Відповідно до цих положень гетьман не мав права розпоряджатися державним скарбом та землями, проводити власну кадрову політику, вести самостійну зовнішню політику. Йому також було заборонено створювати якусь власну адміністрацію, він не міг застосовувати покарання до винних. Для задоволення матеріальних потреб гетьманові виділялись певні рангові маєтності з чітко визначеними прибутками, проте лише на час його перебування на посаді. 9 квітня 2010 року в Бендерах було відкрито пам'ятник Конституції, встановлений на честь її 300-річчя. Пам'ятний знак споруджено у вигляді книги, на якій викарбувано інформацію про історію написання Конституції та її повну назву українською і латинською мовами.

Конституція 1919 Радянська влада, яка встановлювалася на українських землях, хотіла юридично підтвердити свою прихильність до державної незалежності. З цією метою почалося обговорення української Конституції. Згідно з постановами III з'їзду КП (б) У проект першої конституції Української РСР був розроблений Центральним виконавчим комітетом і Радою Народних Комісарів України і схвалений ЦК Компартії України. В основу проекту Конституції УРСР було покладено Конституцію РРФСР. 6 березня 1919 року у Харкові почав роботу III Всеукраїнський з'їзд Рад. На ранковому засіданні 10 березня було розглянуто і затверджено проект першої Конституції Радянської України. В обговоренні взяли участь представники трьох найбільших фракцій: більшовиків, боротьбистів і лівих есерів. Боротьбисти та ліві есери намагалися змінити характер Конституції в напрямку більшої демократичності: пропонували замінити статтю про диктатуру пролетаріату; статтю 21 п. а), де встановлювалося, що особи, які використовують найману працю з метою отримання прибутку, позбавляються виборчого права . Проте дані пропозиції були відхилені найбільшою на з'їзді більшовицькою фракцією. Викликала дискусію і стаття 4, де мова йшла про можливість об'єднання в Міжнародну Соціалістичну Радянську республіку. В. Блакитний від імені лівого крила боротьбистів запропонував доповнення, яке, на його думку, повинно було гарантувати захист національної культури за умов політичних перетворень. Тому необхідно встановити: «Повна рівноправність усіх націй, що живуть в Україні, відкидаючи будь-які національні привілеї, усуваючи можливість національної ворожнечі й ставлячи завданням радянської влади сприяння трудящим недорозвинутих націй шляхом піднесення національної культури, до найкращого їхнього розвитку ...» Конституція 1920 року. Позиції боротьбистів та лівих есерів щодо державного будівництва в Україні принципово не відрізнялися. Акцентуючи увагу на захисті національної культури, В. Блакитний водночас пропонував доповнити ст. 4 прагненням УСРР знищити «всі державні кордони, які ділять пролетаріат різних країн і націй». Майже всі зауваження та пропозиції були відхилені більшовиками. Саме з ініціативи бюро комуністичної фракції III Всеукраїнський з'їзд Рад 10 березня 1919 прийняв першу Конституцію Української Соціалістичної Радянської Республіки. Остаточна її редакція прийнята Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом на засіданні 14 березня 1919 року. Цей основний закон, як і Конституція РРФСР, грунтувався на марксистсько-ленінському вченні про соціалістичну революцію та диктатуру пролетаріату. Тому він був більшою мірою політичним, ніж правовим документом. Державною формою диктатури пролетаріату Конституція визначала Республіку Рад, де вся повнота державної влади належить трудящим у формі Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Це означало, що Республіка Рад проголошена класовою організації. Офіційний проект та остаточна редакція Конституції Української Соціалістичної Радянської Республіки написані російською мовою, оскільки «Збори узаконень і розпоряджень Робітничо-селянського уряду України» виходило до 1920 року російською мовою. Переклади містили істотні помилки. Так, у харківському виданні 1920 року в статті 4, де йдеться про намір УССР увійти до складу єдиної світової соціалістичної Радянської Республіки, пропущене слово «світова». Стаття 21 «Про позбавлення виборчого права і права бути обраним ...» містить ряд неточностей порівняно з російським оригіналом, щодо переліку соціальних верств, які позбавляються активного виборчого права. Конституція 1929 року. Конституція Української СРР 1929 склалася на основі тих змін у державному будівництві, в політичному та економічному житті УСРР, які відбулися в період з 1919 по 1929 рік, на базі першої конституції — Конституції СРСР 1919 року, на відбитих в ній принципах пролетарського інтернаціоналізму і соціалістичного демократизму. Конституція 1929 року, як і всі прийняті раніше радянські конституції, породжена в одних і тих же історичних умовах перехідного від капіталізму до соціалізму періоду. Як перша, так і друга конституція СРСР являли собою конституції диктатури пролетаріату, конституції соціалістичного типу. В цьому і полягає причина наступності основних і вирішальних принципів, а також окремих положень у перших двох конституціях радянської України.

Конституція 1929 року, як і перша Конституція УСРР, законодавча закріпила принципи диктатури пролетаріату і республіку Рад як державну форму цієї диктатури. Ст. 1 Конституції гласила: «Українська республіка є соціалістичною державою робітників і селян. Вся влада в межах Української Соціалістичної Радянської Республіки належить Радам робітничих, селянських і червоноармійських депутатів». Конституція УРСР 1929 року Законодавчо закріпила створені за роки Радянської влади в Україні основи нового економічного ладу, які були вирішальними передумовами для здійснення соціалістичної перебудови всього народного господарства на базі індустріалізації країни і колективізації сільського господарства. «Вся земля, надра, ліси і води, — зазначалося в ст. 4 Конституції УСРР 1929 р., — а також фабрики, заводи, банки, залізниці, водний і повітряний транспорт та засоби зв'язку є соціалістичною державною власністю на визначених законодавством Союзу Радянських Соціалістичних Республік і Української Соціалістичної Республіки основах. Зовнішня торгівля визнається державною монополією». Конституція УСРР 1929 року, як і перші радянські конституції, закріпила рівноправність громадян, незалежно від їх расової і національної належності, та проголосила суперечним основним законам Української Радянської Республіки встановлення або допущення будь-яких привілеїв чи переваг з причин расової або національної належності, а також і будь-яке обмеження рівноправності національних меншостей.

Українська СРР, беручи до уваги непорушну волю молдавського народу до оформлення свого державного існування в складі Української Соціалістичної Радянської Соціалістичної Республіки, об'єдналась з молдавським народом на основі створення в складі УРСР Молдавської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки. У ст. 18 Конституції УСРР 1929 року Зазначалося: «…Автономна Молдавська Соціалістична Радянська Республіка управляється на основі її Конституції, яку остаточно після ії затвердження Всемолдавським з'їздом Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, затверджуе Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів». Конституція Української РСР 1929 року зберегла в силі ряд принципів Конституції 1919 року. Разом з тим у новій Конституції УРСР не були викладені деякі застарілі положення Конституції 1919 року (наприклад, про диктатуру пролетаріату і бідніше селянство, про відмирання держави та інше). Нові, особливо важливі положення Конституції УСРР 1929 року, що мали велике принципове значення у порівнянні з Конституцією 1919 року, знайшли своє відображення у ст. 2 і 3 Конституції, в яких було висвітлено змінене правове становище УСРР та законодавче закріплення основних принципів Радянської федерації і суверенітету Української СРР «Українська Соціалістична Радянська Республіка, — гласила ст. 2 Конституції, — заявляє про свою цілковиту солідність з усіма радянськими республіками і, на основі постанови VII Всеукраїнського з'їзду Рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів та договору про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік, утворює з ними, на основі повної добровільності і рівноправ'я, Союз Радянських Соціалістичних Республік». З цієї статті видно, що Українська СРР, як і інші союзні республіки, увійшла до складу СРСР цілком добровільно. Українська СРР на основі визнання за кожною нацією права на державне самовизначення, спираючись на вільно виражену волю українського народу, уклала спеціальний договір про утворення СРСР. Добровільність об'єднання радянських республік, в тому числі і Української СРР, обумовлювалась заінтересованістю самих республік в єдиній союзній державі, яка забезпечувала б їм ряд переваг у порівнянні з попереднім їх роздільним існуванням. Об'єднання всіх радянських республік в єдиний державний союз створювало широкі можливості, по-перше, для тісного господарського співробітництва, об'єднання всіх економічних сил та ресурсів і створення міцного економічного союзу, спрямованого на побудову соціалізму і комунізму; по-друге, для організації міцної оборони, а також для створення зовнішньополітичного та військового союзу для захисту соціалістичної Батьківщини від зовнішніх ворогів; по-трете, для досягнення рівності і забезпечення всебічного розвитку всіх народів, що населяли колишню царську Росію, для створення дійсно братнього інтернаціонального об'єднання народів, що відповідає природі радянської влади. Відповідно до обсягу і характеру суверенних прав, віднесених до виключного відання Союзу РСР в особі його найвищих органів державної влади і державного управління, Конституція УСРР 1929 року встановила на основі Конституції СРСР 1924 року суверенні права Української СРР.

Ст. 3 Конституції гласить: «Українська Соціалістична Радянська Республіка входить до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік як договірна держава і зберігає за собою право вільного виходу з Союзу. Суверенітет Української Соціалістичної Радянської Республіки обмежений лише відповідно до зазначених в Конституції Союзу Радянських Соціалістичних Республік межах; поза цими межами Українська Радянська Соціалістична Республіка здійснює державну владу самостійно». Таким чином, Добровільність входження Української СРР до складу Союзу РСР, її рівноправність з іншими союзними республіками в складі СРСР, право вільного виходу із складу Союзу, закріплене в Конституції СРСР 1924 року, являють собою важливі, хоч і не єдині, правові гарантії суверенітету Української СРР. Проте суверенні права Української СРР не вичерпуються лише переліченими вище правовими гарантіями. Крім того, відповідно до Конституції СРСР 1924 року Конституція УСРР 1929 року встановила такі суверенні правила:

• Право самостійно, без наступного затвердження органами Союзу РСР, приймати свою власну Конституцію, в якій враховані національні особливості і яка відповідає Конституції Союзу РСР в цілому. Відповідність Конституції УСРР і Конституції СРСР зумовлюється єдністю соціальнл-економічної, класової і політичної природи СРСР і всіх його складових частин — союзних республік. Це означає, що принципи, покладені в основу першої союзної Конституції, повністю відображені в Конституції УСРР 1929 року. Забезпечення відповідності Конституції УРСР Конституції СРСР належало до компетенції найвищих органів державної влади Союзу;

• Право на територіальне верховенство. Територія Української СРР не могла бути зміненою без її згоди (ст. 22 Конституції УСРР 1929 р.);

• Право на створення своїх власних органів державної влади і органів державного управління (була побудована на зразок системи, встановленої Конституцією Української СРР 1919 р.);

• Право прийому до громадянства Української СРР. В досоюзний період громадянство визначалося і регулювалося поточним законодавством. Конституція УСРР 1929 р. зафіксувала принцип єдності радянського громадянства і встановила, що громадяни Радянської України є громадянами Союзу РСР, а громадяни всіх інших радянських республік користуються на території України однаковими правами з громадянами УСРР;

• Право на обрання повноважних представників Української СРР до складу ради Національностей Центрального Виконавчого Комітету Союзу РСР. Цим правом УСРР користувалася на рівних основах з іншими союзними республіками, яке надавалось їм Конституцією СРСР 1924 року;

• Право здійснення законодавства і управління в межах компетенції, встановленої Конституцією СРСР і конституцією УСРР;

• Право ВУЦВК на здійснення законодавчої ініціативи у найвищих органах Союзу РСР.

Такий сумарний перелік суверенних прав Української СРР, здійснюваних найвищими органами державної влади і державного управління, які були встановлені Конституцією УРСР 1929 року у повній відповідності до Конституції Союзу РСР 1924 року. Відповідно до Конституції СРСР, Конституція УСРР 1929 року визначила численне коло питань, з яких Українська СРСР здійснювала свою державну владу самостійно. Конституція Української СРР 1929 року залишила в силі всі ті гарантії свободи трудящих, які були встановлені Конституцією УСРР 1919 року. Але Конституція Української СРР 1929 року мала й сумні наслідки. Надання великої влади місцевим органам призвело до перекручувань державної політики, а це виявилось в бездушне адміністрування (виселення і знищення найбільш працездатної частини селянства і інтелігенції). Конституція дала поштовх до занепаду сільськогосподарського виробництва в Україні, що призвело до голодомору 1932—1933 років (всі кошти направлялись тільки на індустріалізацію, безжально вилучалось із сільськогосподарського виробництва). Ця Конституція закріпила диктатуру пролетаріату, що в подальшому зробило неможливим розвиток приватної власності і відкинуло Україну від магістралі світового розвитку.