7. Дискурс як спосіб організації мовного коду (2 год.):

1. Мовленнєвий акт у структурі повідомлення.

2. Дискурс як процес і найзагальніша категорія організації мовного коду в спілкуванні.

3. Текст як результат і одиниця комунікації.

Мінімальною одиницею спілкування наразі вважається не ре­чення і, навіть, не висловлення, а певні види мовленнєвих дій: констатація, запитання, наказ, опис, пояснення, виба­чення, подяка, привітання тощо, які отримали термінологічне позначення мовленнєвих актів.

Мовленнєвий акт – цілеспрямована мовленнєва дія, що здій­снюється згідно з принципами і правилами мовленнєвої поведін­ки, прийнятими в даному суспільстві.

Основними рисами мовленнєвого акту є інтенціональність (умис­ність), цілеспрямованість і конвенціональність.

Складовими мовленнєвого акту були визначені локуція, іллокуція та перлокуція.

Локуція (локутивний акт) – побудова фонетично та граматично правильного висловлення з визначеним смислом і референцією за допомогою засобів деякої мови. Іншими словами, це акт “говоріння”, вимовляння.

Іллокуція (іллокутивний акт) – втілення у висловленні, породжуваному в процесі мовленнєвого акту, комунікативної мети. Це спосіб вико­ристання локуції: запитати або відповідати на запитан­ня; інформувати, переконувати чи попереджати; ототожнювати або опису­вати.

Перлокуція (перлокутивний акт) – результат впливу іллокутивного акту на конкретного адресата чи аудиторію. Цим результатом може бути як мовленнєва, так і конкретна фізична або розумова дія адресата.

Однією з пошире­них класифікацій мовленнєвих актів є класифікація Дж.Серля, ство­рена в 60-ті роки XX ст., у якій він виокрем­лює п’ять їх типів:

1. Репрезентативи, або асертиви. Зобов’язують мов­ця нести відповідальність за істинність висловлення (хвалитися, скаржитися).

2. Директиви. Змушують адресата зробити дещо (запитувати, наказувати, командува­ти, просити, молити, радити, запрошувати).

3. Комісиви. Зобов’язують виконати певні дії у май­бутньому або дотримуватися певної лінії поведінки. (мати намір, ставитися прихильно).

4 Експресиви. Виражають психологічний стан мовця характеризують міру його відвертості. Це акти по­здоровлення, вибачення, привітання, співчуття. (поздоровляти, просити вибачення, співчува­ти, привітати).

5. Декларативи. Встановлюють відповідність між змістом висловлення та реальністю, наприклад: Якщо я успішно попрацюю на Вас, то Ви станете депутатом.

Послідовність мовленнєвих актів утворює дис­курс. Це тип комунікативної діяль­ності, інтерактивне явище, мовленнєвий потік, що має різні форми вияву (усну, писемну, невербальну), відбувається у межах конкретного каналу спілкування, регулюється стратегіями і тактиками учасників. Це сукупність мисленнєво-мовленнєвих дій комунікантів, пов’язаних з піз­нанням, осмисленням і презентацією світу мовцем і осмисленням його мовної картини світу адресатом.

Отже, дискурс можна вважати одночасно живим процесом спілкування і найзагальнішою категорією міжособистісної взаємодії.

Однією з найповніших класифікацій дискурсів є класифікація Г.Г.Почепцова. Він виокремлює теле- та радіодискурси, газетний, театральний, кінодискурс, літературний дискурс, дискурс у сфері паблік релейшнз, рекламний дискурс, політичний, релігійний (фідеїстичний) дискурси, кожен з яких має власні характерні мовні та мовленнєві риси.

Результатом спілкування, в якому фіксується “живий” дискурс після свого завершення, вважається текст – мовний твір необмеженої довжини. У такому розумінні текст постає як “вичерпаний”, “зупинений” дискурс.

Текст як мовне явище характеризується різними ознаками: зв’язністю, цілісністю, інтенційністю (ав­торською метою), інформативністю, ситуативністю (зв’яз­ністю з контекстом), членованістю (наявністю смислових частин), інтегративністю (єдністю цих частин), модаль­ністю (особистісним ставленням), розгорнутістю, послі­довністю, динамізмом зображуваного тощо. Серед названих ознак найважливішими є зв’язність і цілісність. Зв’язність – категорія, що характеризує особливості з’єднання всередині тексту його елементів Цілісність – категорія, пов’язана зі смисловою єдніс­тю.

Створення типології текстів, які обслуговують суспільство, має важливе теоретичне та прикладне значен­ня. У науковій літературі існують класифікації текстів за соціологічними, психолінгвістичними, власне комуніка­тивними, функціонально-прагматичними критеріями. Останнім часом існуючі класифікації доповнили двома типами текстів – прецедентним і патогенним, чия роль у суспільстві постійно зростає.

Прецедентний текст – текст, основними ознаками якого є його особ­лива значущість для деякої лінгвоспільноти та багаторазове звернення до нього її представників.

Прецедентні тексти можна назвати хрестоматійними в тому сенсі, що всі мовці їх знають. Це є свідченням належності мовця до певної епохи та її культури, а незнання – свідченням відторгнення від них. Прецендентні тексти формуються з фольклорних шедеврів, Святого Пись­ма, світової та національної класики тощо.

Патогенним текстом можна називати текст, який завдає, чи, на думку експертів, спромож­ний завдавати шкоди моральному та психічному здоров’ю окремої особи, нації, держави, людства. негативний вплив на адресата, негативний перлокутивний ефект тексту. Визначення патогенності тексту залежить від зако­нодавчих та етичних норм у країні. До патогенних відносять тексти:

• спрямовані на підрив віри в Бога;

• націлені на підрив національних та державних інтересів;

• які загрожують глобальній безпеці;

• що загрожують суспільній моралі;

• які мають шкідливий психологічний вплив;

• що призводять до нехтування основними правами і свободами людини.

Отже, найзагальнішою категорією комунікації є дискурс. З часом, коли ситуативні умови спілкування забуваються, дискурс трансформу­ється в текст. У свою чергу, текст, потрапляючи до споживача, наповнюється інтенціями, особистісними смислами і стає вторинним дискурсом, значущим саме для цієї особистості. Тому взаємодію дискурсів і тек­стів можна кваліфікувати як їх “кругообіг” у суспільс­тві.