65

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ОДЕСЬКА НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ХАРЧОВИХ ТЕХНОЛОГІЙ

Кафедра екології

харчових продуктів

і виробництв

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

З ДИСЦИПЛІНИ

«ЕКОЛОГІЯ ЛЮДИНИ

для студентів напрямів підготовки

6.140106

денної та заочної форм навчання

Затверджено

Радою спеціальностей 7(8).04010602, 7(8).04010603, 7(8).04010604

та напряму підготовки бакалаврів

6.040106

Протокол № від 201__р.

Одеса ОНАХТ 2012

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ З ДИСЦИПЛІНИ «ЕКОЛОГІЯ ЛЮДИНИ» для студентів напрямку підготовки 6.040106/ Укл. Г.В. Кіріяк. – Одеса: ОНАХТ, 2011. – 49 с.

Укладач Г.В. Кіріяк, канд. хім. наук., асистент.

Відповідальна за випуск: зав. кафедрою Г.В. Крусір, д-р техн. наук, доцент.

Лекція 1.

Вступ до екології людини

• Передумови виникнення науки “Екологія людини”.

• Визначення “екології людини” як науки; місце екології людини серед підрозділів сучасної екології, об’єкт дослідження і основні завдання екології людини.

• Методи дослідження екології людини.

• Зв’язок екології людини з іншими дисциплінами.

Теорія і практика антропоекологічних досліджень ґрунтуються на осмисленні, переробленні та удосконаленні методів інших дисциплін: природної і соціальної географії, демографії, економіки, соціології, біології, етнографії, медицини. Для створення методичних основ екології людини важливим є розуміння Ті як науки про закони розвитку просторово-часових систем, у яких формуються здоров'я населення і його демографічна поведінка і які виникли на земній поверхні у процесі взаємодії людських спільнот і природних комплексів (антропоекосистем), про методи регулювання цих систем і управління ними. Щоб у процесі вивчення антропоекосистем отримати ви­важену, комплексну характеристику цих специфічних територіальних утворень, необхідно наявну інформацію інтерпретувати в суто антропоекологічному аспекті з використанням ідей і прийомів, властивих саме екології людини.

Екологія людини як інтегральна дисципліна.

Термін «екологія людини» запропонували у 1921 р. американські дослідники Роберт Парк (1864—1944) і Ернест Берджес (1886—1966). Він був використаний у соціологічних дослідженнях населення м. Чикаго. При цьому вивчали такі соціальні процеси і явища, як урбанізація, соціальна структура, політичні рухи, расові відносини, соціальні зміни, релігія, родина та ін. У 1922 р. американсь­кий учений Харлан Берроуз виступив на засіданні Асоціа­ції американських географів з доповіддю «Географія як екологія людини». За його визначенням, екологія людини охоплює відносини між людьми і територією.

Екологія (грец. oikos — оселя, середовище і logos — слово, вчен­ня) людини (антропоекологія) — міждисциплінарна наука, яка досліджує загальні закономірності взаємодії людини, популяції людей з довкіллям, вплив чинників зовнішнього середовища на функціонування людського організму, цілеспрямоване управління збереженням і поліпшенням здоров'я населення.

Цю науку можна розглядати як екологію, в центрі ува­ги якої перебуває людина. У цьому і полягає головна від­мінність між загальною екологією і екологією людини: перша займається визначенням законів існування довкіл­ля, друга — проблемою життєдіяльності людини у ньому.

Антропоекологію не можна ототожнювати з соціоекологією. Перша вивчає взаємодію з природою людини як біоло­гічної істоти на рівні організму та популяції, що займають свою екологічну нішу в загальній екосистемі, а соціоекологія досліджує взаємодії з природою людського суспільства, яке впливає на довкілля господарською діяльністю.

Російський еколог Влаіль Казначеєв назвав екологію людини комплексним науковим напрямом, що досліджує закономірності взаємодії популяцій людей з навколишнім середовищем, питання розвитку народонаселення, збереження і розвитку здоров'я людей, удосконалення фізичних і психічних можливостей людини. Важливе значення екології людини полягає в науково-практичному розкритті закономірностей соціально-екологічного, виробничо-господарського освоєння регіонів планети Земля, особливостей їхнього перетворення з переходом біосфери в ноосферу, вивченні природно-історичних законів збереження і розвитку здоров'я людей у процесі такого освоєння. У космічному аспекті екологія людини стає космічною антропоекологією — комплексом наук про середовище існування людини на Землі та в умовах космічного простору, — вказував вчений.

Предметом екології людини як науки є вивчення взає­модії людського організму і людської популяції із середо­вищем їхнього існування як цілісної системи, а об'єктом дослідження цієї науки — антропоекосистема. Людина при цьому фігурує на рівнях окремого організму і популяції, а довкілля охоплює природні, культурні, техногенні компоненти.

Отже, метою екології людини є забезпечення суспільства відповідною інформацією, яка сприятиме оптимізації життєвого середовища людини і процесів, що відбуваються у людському суспільстві, гармонізації взаємодії людей між собою і з навколишнім середовищем.

Основне практичне завдання екології людини полягає у створенні здорового, екологічно чистого, безпечного і соціально комфортного середовища існування людини.

Екологія людини виконує численні функції (табл. 1.1).

Функції екології людини

Таблиця 1.1

Функції	Зміст
Теоретико- пізнавальна	Нагромадження, систематизація, узагальнення знань про закономірності взаємодії людини і довкілля; вироблення науково обґрунтованих висновків, прогнозів стосовно змін у природі внаслідок певної діяльності людини, рекомендацій щодо доцільності конкретних заходів
Інформаційна	Інформування суспільства про процеси і явища у природі, форми і способи раціональної поведінки людини
Просвітницька	Реалізація просвітницьких програм, акцій
Виховна	Виховання екологічної культури, формування екологічної свідомості у населення
Практично- перетворювальна	Реалізація на основі науково обґрунтованих прогнозів і рекомендацій конкретних заходів щодо збереження, оздоровлення довкілля, оптимізації поведінки людини в ньому
Соціально-економічного контролю	Цілеспрямований аналіз ситуацій, обґрунтування суспільних норм, забезпечення функціонування механізмів контролю за їх реалізацією
Організаційно- управлінська	Організація, аналіз, коригування процесів в антропоекосистемі

В екології людини акумульовано надбання багатьох природничих і суспільних наук, унаслідок синтезу яких вона сформувалася у багатовимірну галузь знань, своєрідну філософію гармонійного буття людини у світі. Основна особливість екології людини полягає у виокремленні із за­гального контексту екології, охорони природи найскладні­шого компонента — людини, в дослідженні різноманітних впливів на неї (природного, техногенного, культурного середовища), законів і закономірностей її гармонійного співіснування з довкіллям.

Питання для самоконтролю.

1. Поняття «екологія людини».

2. Основні функції екології людини.

3. Зв’язок з іншими науками.

Історія розвитку екології як науки.

• Трактат Гіппократа.

• Ідеї Лукреція Кара.

• «Фетха нерест» та інші.

• Антропоекосистема як основний об'єкт дослідження екології людини.

Як наукова дисципліна екологія людини поєднала напрацювання дослідників минулого і сьогодення. Нині вчені говорять про розвиток екологічного мислення, пов'язуючи це явище з загрозою всесвітньої екологічної катастрофи.

«Стихійним антропоекологом» умовно можна вважати предка з палеоліту. Людина палеоліту, вибираючи печеру для житла, прагнула, щоб вона була зручною, захищала від стихійних лих, звірів і ворогів, знаходилася біля води для пиття, дрів для вогнища й угідь для полювання, рибалки, збирання їстівних рослин. Щоб вижити, необхідно було знати звички звірів і птахів, відрізняти їстівні рослини від отруйних, зміни погоди. Тобто прадавня людина розв'язувала безліч завдань, які можна вважати екологічними.

Античні вчені прагнули осмислити роль і місце окремої людини і груп людей у світі, зрозуміти, як на них впливають природні і господарсько-побутові умови. Особливо уважно взаємовідносини людини і середовища її існування досліджували у зв'язку з небезпекою виникнення різних захворювань. Трактат Гіппократа (460—377 до н. е.), якого називають батьком медицини і провісником екології людини, «Про повітря, води й місцевості» можна вважати однією з перших книг з екології людини.

Ідеї, які згодом стали надбанням антропоекології, римський філософ Лукрецій Кар (прибл. 99—95 — 55 до н. е.) висловив у праці «Про природу речей».

У давньоіндійських «Законах Ману» (II ст. до н. е. — II ст. н. е.) було записано, що руйнування довкілля вбиває разом з ним і людину — фізично і морально. У цих законах засуджувалася торгівля дарами природи, заподіяння шкоди всьому живому, забруднення води.

Схожими були й правові норми часів Аксумської цивілізації в Ефіопії — «Фетха нерест» (VI ст. н. е.). Цей документ забороняв продаж і купівлю річкової риби, птахів, степових і лісових звірів. Жителі високогір'я звільнялися від оброблення землі і випасання худоби, проте були зобов'я­зані зберігати стік чистої води в райони, розміщені нижче.

На Київській Русі ще у дохристиянський період діяли певні правила співіснування з природою. Селища будували на підвищеннях рельєфу, уникаючи багнистих низин. Джерела чистої води, криниці та ліси поблизу поселень охоронялися. Існували національні принципи загартовування, харчування, етики взаємовідносин і людської моралі. Онука Володимира Мономаха Євпраксія (XII ст.) була автором медичного трактату, що складався з 29 розділів, у т. ч. «Про спосіб життя в різні часи року», «Про їжу, питво, сон і відпочинок» та ін.

У середньовічному законодавстві можна знайти приписи щодо збереження чистоти у містах і поселеннях. У 1382 р. у Франції, відповідно до едикту Карла VI, було заборонено випускати в Парижі дим «нудотний і з поганим запахом». В Англії у XVII ст. було видано указ, який забороняв лон­донцям розпалювати вогонь у камінах під час сесій парла­менту, щоб захистити парламентаріїв від смогу. Російський цар Петро І піклувався про благоустрій і чистоту вулиць і ринків, про відведення стічних вод у Санкт-Петербурзі й Москві. У 1718 р. він видав указ «Про дотримання чистоти вулиць у Москві і про покарання за викидання сміття і калу на вулиці і провулки». Вимагалося, щоб «торговці їстівними припасами носили білий мундир і дотримувалися в усьому чистоти». Із 1722 р. російська поліція мала слідку­вати за порядком торгівлі харчовими продуктами.

Особливості життя населення в різних природних та соціально-економічних умовах вивчав російський вчений Михайло Ломоносов (1711 —1765). Його праці «Про збереження і розмноження російського народу» (1761) і «Короткий опис різних подорожей Північними морями і доведення мо­жливого проходу Сибірським океаном у Східну Індію» (1763) вважали соціально-екологічними, оскільки вони містять не тільки цікаві відомості, а й пропонують конкретні шляхи розв'язання деяких екологічних проблем.

Значущою віхою у становленні знань про екологію лю­дини стало утвердження у філософській думці антропо­центризму — філософського принципу, відповідно до яко­го людина є центром Всесвіту, найвищою метою всього, що відбувається у світі. Він зафіксував переорієнтацію уваги мислителів на проблеми людини, зокрема на гармонізацію взаємодії в соціумі і світі природи.

Активно і цілеспрямовано екологія людини почала розвиватися лише у другій половині XX ст. Імпульсом до цього послужило усвідомлення багатьма дослідниками ка­тастрофічних наслідків зростання кількості населення на Землі, інтенсивного впливу господарської діяльності на природу, на середовище існування людини, на саму люди­ну, на її працю, побут, відпочинок, стан здоров'я. Величез­ний вплив на створення справді наукового підходу до розу­міння і вирішення екологічних проблем мав науковий до­робок академіка Володимира Вернадського (1863—1945), який сформував уявлення про ноосферу (сферу розуму), тобто такий етап розвитку людства, коли воно усвідомить себе як частину Всесвіту і стане нею.

Відомим антропоекологом був Микола Реймерс (1931—1993). Він вважав, що екологія людини слугує мо­стом, що поєднує в єдине ціле біологічні і соціально-демо­графічні та господарсько-технологічні розділи екології.

До розвитку екології людини як науки долучився Едвард Вілсон (нар. 1929). У 1975 р. він видав книгу «Соціобіологія: новий синтез», в якій розглянув проблеми спів­відношення між соціальним та біологічним началом у житті людини. Людина — одночасно суспільна та біологіч­на істота, а тому її дії підпорядковано як соціальним, так і біологічним законам. Біологічні особливості життєдіяль­ності людини ще у 30-ті роки XX ст. детально дослідив Кондрад Лоренс (1903—1989), який заснував етологію (грец. ethos — характер, вдача, logos — слово, вчення) — науку про поведінку живих істот, у т. ч. й людини.

Найпродуктивніші ідеї, які належать до проблематики екології людини, були зосереджені в царині медичної гео­графії. У 1972 р. у Стокгольмі відбулася І Міжнародна нара­да з проблем навколишнього середовища, на якій розгляда­ли питання екології людини. На цей період припадає заро­дження медико-фізіологічного напряму екології людини, покликаного оцінювати вплив різних компонентів навколишнього середовища на стан, поведінку і здоров'я людини. Необхідність вивчення впливу природного середовища на людину була зумовлена прогресуючим техногенезом, зро­станням кількості захворювань, пов'язаних із несприятли­вими умовами проживання, активним освоєнням терито­рій, екстремальними умовами праці та побуту тощо.

У Радянському Союзі екологічні дослідження перебу­вали під політичним контролем, більшість їх результатів було засекречено, а екологію людини критикували ра­дянські «спеціалісти» з вивчення «буржуазних теорій в біології і медицині». Під час розширення виробництв, освоєння нових територій екологічні, природоохоронні чинники мало брали до уваги, що спричинило порушення екологічної рівноваги в багатьох регіонах, техногенні ка­тастрофи, погіршення національного здоров'я.

У європейських країнах поширився міждисциплінар­ний напрям, який розглядає екологію людини як єдність гуманітарних і природничих дисциплін. Цій ідеї відпові­дає сформульоване Міжнародним центром екології люди­ни, до якого входять університети Франції, Бельгії, Швей­царії, Італії та Данії, таке визначення екології людини: «Екологію людини можна розглядати як початок нової дисципліни в науці або як відображення науки з її цінно­стями, або як метод вивчення суспільства у навколишньо­му середовищі». Представники цього напряму розгляда­ють екологію людини як методологічний крок уперед на основі знань із різних дисциплін з урахуванням динаміки біокультурних взаємовідносин в екосистемах.

Українські дослідники проблем екології людини зосе­реджуються на таких теоретичних проблемах:

• дослідження еволюції механізмів адаптації на інди­відуальному, груповому, популяційному рівнях (в основ­ному на постчорнобильському матеріалі);

• дослідження специфічних і неспецифічних реакцій організму людини на вплив навколишнього середовища;

• вивчення генетичної типології та особливостей адаптаційних механізмів для створення екологічних портретів різних груп населення;

• дослідження впливу абіотичних, соціальних чинників на стан здоров'я людини;

• дослідження екологічних аспектів харчування людини;

• участь у міждержавному антропомоніторингу стану довкілля.

Кожна галузь сучасних фундаментальних, гуманітар­них і прикладних наук певною мірою пов'язана з пробле­матикою взаємодії людини і навколишнього середовища. Це свідчить, що екологія людини є основним, стрижневим напрямом екологічних досліджень, підтверджує антропо- центричну модель сучасного світу.