Скіфів асимілювали сармати (2.4.).

2.4. Сармати – кочові іраномовні племена, які жили в ІІІ ст. до н. е. – ІІІ ст. н. е. на території від Дону до Дністра.

Їхнє панування закінчилося під натиском германських племен – готів, а потім – гунів, які прийшли з Приуралля.

Крім того, вже з VІІ ст. до н. е. Північне Причорномор'я активно заселялося давніми греками, які засновували тут свої колонії та створювали античні міста-поліси, такі як Ольвія чи Херсонес. Одне з них – Пантикапей – стало центром Боспорського царства (2.5.), яке знаходилося у сфері впливу Римської імперії.

2.5. Боспорське царство – велика рабовласницька держава (VІ ст. до н. е.-ІІІ ст. н. е.) на Керченському півострові й Тамані, у часи розквіту охоплювало майже весь Кримський півострів, пониззя рік Дон та Кубань.

Всі ці народи складали передслов’янське населення на території України.

Перші згадки про слов’ян відносяться до І-ІІ ст.н.е. Їх називали венедами, антами, склавенами і жили вони в центрі Європи по річках Дунай, Вісла, Одер. В середині І тис. розділилися на західних, південних та східних слов’ян (2.6.).

2.6. Східні слов’яни – група східнослов’янських племен, що виокремилися з-поміж слов’ян в сер. І тис. н.е., об’єднаних близькістю мов і спільним походженням. В процесі розпаду держави Київська Русь на їх основі виникли українська, російська та білоруська народності.

За свідоцтвом літопису “Повість минулих літ” на території майбутнього формування українського народу селилися такі племена східних слов’ян:

• поляни (по середній течії р. Дніпр, між його притоками Росью та Ірпенем, нинішня Київська обл.);

• сіверяни (по р. Десні, Сейму, Сулі, нинішні Чернігівська та Полтавська обл.);

• древляни (по р. Тетерев і Прип’ять, нинішні Житомирська, Рівненська та Волинська обл.);

• улічі (між Південним Бугом і Дністром, нинішні Хмельницька, Вінницька обл.);

• тіверці (між Дністром і Прутом до Чорного моря, нинішні Чернівецька, Одеська обл.);

• білі хорвати (в басейні Дністра, тер. Галичини);

• дуліби (у верхів’ях Західного Бугу і по правих притоках Верхньої течії Прип’яті, нинішня Волинська обл.);

• бужани та волиняни (пізніші територіальні обєднання, що виникли на основі дулібського і були пов’язані з містами Буськ та Волинь).

КИЇВСЬКА РУСЬ

В процесі соціально-економічного розвитку, що супроводжувався розподілом праці, переходом від родової до сусідської територіальної общини, первісні общини східних слов’ян переростали у великі племінні союзи (князівства), які також, в свою чергу, тяжіли до об’єднання. Зрештою цей процес призвів до створення держави Київська Русь (2.7.).

2.7. Київська Русь – давньоруська держава з центром у Києві, яка виникла у ІХ ст. внаслідок тривалого процесу економічної, політичної та культурної консолідації східнослов’янських племінних князівств і у різних формах існувала до сер. ХІІІ ст. Займала територію Східної Європи від Балтійського моря до Чорного, від р. Сяну до р. Волги та Оки.

Ознаки держави Київська Русь:

• утворення апарату влади;

• розміщення населення за територіальним, а не племінним принципом;

• збір данини;

• спадкоємність княжого престолу.

Основні концепції виникнення держави Київська Русь:

• норманська – сформульована у ХVІІІ ст. німецькими вченими Г.Байером, Г.Міллером і А.Шльоцером; за нею Київську Русь заснували нормани – представники германо-скандинавської народності, а слов’яни вважалися не здібними на утворення держави власними силами;

• антинорманська – вперше висловлена російським вченим ХVІІІ ст. М.Ломоносовим, підтримана українськими істориками М. Костомаровим, М.Грушевським та радянськими вченими; за нею Київську Русь заснували самі слов’яни, а нормани просто не спроможні були суттєво вплинути на сформовані суспільно-політичні, соціально-економічні та культурні засади життя східнослов’янських племен.

Етапи політичної історії Київської Русі:

1. Утворення, розвиток держави (від початку княжіння Олега у 882 р. до смерті у 972 р. князя Святослава).

• за Олега: об’єднавчий похід з Новгорода до Києва, поширення влади князя на більшу частину Східної Європи; походи на Візантію;

• за Ігоря: походи на Візантію, Грецію, в райони Каспію, за Кавказькі гори; невпорядкованість збирання данини;

• за Ольги: встановлення регулярного збору данини з населення; початок утворення великого боярського землеволодіння;

• за Святослава: завойовницькі походи на хозарський каганат, Болгарське царство, Придунайські землі.

2. Економічний і культурний розквіт держави, її стабільність і політична могутність (978-1054, князювання Володимира Великого та Ярослава Мудрого).

• за Володимира Великого: поширення володінь на Галицьку землю та Закарпатську Русь; визначення та украплення кордонів держави; в межах воєнної реформи – посилення обороноздатності, ліквідація племінних військових об’єднань і злиття військової системи з системою феодального землеволодіння; запровадження нового зведення законів усного звичаєвого права “Устав земляний”; боротьба з сепаратизмом місцевої верхівки шляхом проведення адміністративної реформи (призначення на управлінські посади на місцях своїх синів замість племінних вождів); укріплення централізованої влади через релігійну реформу – введення християнства у візантійсько-православному варіанті; введення тризуба як знаку княжої влади; укріплення міжнародного положення Київської Русі шляхом налагодження активних дипломатичних та торгівельних контактів з багатьма державами та через практику династичних шлюбів;

• за Ярослава Мудрого: поширення володінь на Прибалтику; розгром печенігів; розквіт культури; складення першого письмового зводу законів – “Руської Правди”; поширення міжнародних зв’язків Київської Русі, у тому числі – шляхом династичних шлюбів.

3. Політичне (феодальне) роздрібнення, княжі міжусобиці, загроза нападів кочовиків (1054- сер. ХІІІ ст.).

• розділення держави після смерті Ярослава на Київське, Чернігівське, Переяславське, Турово-Пінське, Галицьке та ін. князівства;

• за Володимира Мономаха тимчасове об’єднання та укріплення держави; спроба введення жорсткої централізації управління; доповнення “Руської Правди” новими статтями; династичні зв’язки з правлячими родинами Європи;

• після смерті сина Мономаха Мстислава (1132 р.) припинення існування Київської Русі як централізованої держави; перетворення її на федерацію (або конфедерацію), коли князі спільно управляли нею;

• сер. ХІІІ ст. – остаточне падіння держави під навалою монгольсько-татарських орд.

Політичний устрій Київської Русі – ранньофеодальна монархія з елементами федералізму. При цьому до Х ст. вона мала риси родоплемінного господарювання, а вже з кінця Х ст. – феодального способу виробництва.

Система влади Київської Русі:

• Великий князь Київський – очільник влади на Русі;

• княжа дружина до Х ст. – військова сила й адміністративний апарат (функції збирання данини й здійснення судочинства), потім – тільки військова сила;

• бояри (колишні старші дружинники або представники племінної арістократії) – з Х ст. обіймають адміністративні посади;

• “світлі князі” (родичі Великого князя) – з Х ст. забезпечували місцеву владу;

• віче (всенародні міські збори) – елемент політичної демократії, посередництво між княжою владою та громадськістю міст.

Основні галузі господарства Київської Русі:

1. Землеробство, базоване на вирощуванні пшениці, жита, ячменю, вівса, проса, культивувалася парова система обробки землі, двопільний та трипільний сівообіг;

2. Тваринництво засновувалося на вирощуванні коней, волів, овець, кіз, свиней, курей;

3. Ремісництво – існувало більше 60 професій ремісників, провідну роль грали чорна металургія та металообробка;

4. Торгівля, особливо жвавою була зовнішня; торгували передусім з Візантією, арабськими країнами та країнами Центральної Європи; з Х ст. розпочалася чеканка власної монети.

Соціально-економічні відносини у Київській Русі носили ранньофеодальний характер (2.8.).

2.8. Ранньофеодальний характер соціально-економічних відносин заснований на державно-феодальній власності на землю, коли виробники за користування землею сплачували князю дань.

Його ознаки:

• поява в ХІ ст. індивідуальної (вотчинної) власності на землю, коли знать захоплювала общинні землі і давала її селянам-смердам у користування, за що ті мусили відробити;

• регулювання відносин смердів і феодалів за допомогою грошової ренти;

• повна залежність від феодалів дворової челяді та холопів;

• існування прошарку сільських та міських ремісників.

Плином того, як феодали захоплювали все більше земель, для Великого князя київського все труднішим ставало забезпечення захисту їх інтересів на великій території. Не додавала єдності й етнічна неспорідненість населення. Це спровокувало укріплення місцевих апаратів влади, заведення місцевими феодалами власних військових формувань, а згодом призвело до послаблення зв’язків між удільними князівствами, до подрібнення держави на окремі частини, тобто до феодальної роздрібненості. Міжусобиці підірвали єдність країни і призвели до розпаду Київської Русі на окремі землі.

ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА ДЕРЖАВА

У 30-х роках ХІІ ст. Київська Русь розпалася на 15 земель, з них на території сучасної України були: Київська, Чернігівська, Переяславська, Волинська і Галицька. Наприкінці ХІІ ст. була утворена Галицько-Волинська держава (2.9.).

2.9. Галицько-Волинська держава – назва князівства (з сер. ХІІІ ст. – королівства), яке було утворене в результаті об’єднання в 1199 р. Галицького і Волинського князівств під керівництвом князя Романа Мстиславича і проіснувало до сер. ХІV ст. У часи могутності її кордони сягали Чорного моря і Дуная на сході і Карпат на заході.

Етапи розвитку Галицько-Волинської держави:

1. Створення єдиного князівства (1199-1205 рр.).

2. Тимчасовий розпад держави (12105-1238 рр.).

3. Повторне об’єднання та боротьба з татаро-монгольською навалою (1238-1264 рр.).

4. Політична стабільність та економічний розквіт (1264-1323 рр.).

5. Поступовий занепад держави (1323-1340 рр.).

Роман Мстиславич досягав єдності об’єднаного князівства, долаючи спротив бояр, здобув славу у боротьбі з монголами.

Найбільшої могутності Галицько-Волинська держава досягла в ХІІІ ст. за часів правління Данила Галицького, який:

• переборов усобиці князів, інтриги бояр, польське та угорське втручання;

• зміцнив міста, заснував нове місто – Львів;

• розвивав економіку держави, зокрема, запрошував ремісників та купців з Заходу;

• був визначним дипломатом: визнавши формальну владу монгольського хана, провадив самостійну політику; був коронований Папою Римським; налагодив відносини з Польщею та Угорщиною.

Політичний устрій Галицько-Волинської держави, як і Київської Русі – ранньофеодальна монархія зі спадкоємною владою князя, який здійснював державну владу. Певний вплив на князя мала рада бояр.

За своїм адміністративно-територіальним устроєм держава поділялася на землі, які складалися з волостей. Міста поділялися на сотні та вулиці. В ХІV ст. у містах стало поширюватися магдебурзьке право – право міст на самоврядування.

Державна казна наповнювалася даниною з мешканців міст і волостей. Грошами були гривні та гроші інших держав.

Історичне значення Галицько-Волинської держави:

• було збережено державницькі, політичні та культурні традиції Київської Русі;

• було виказано опір спробам північно-східного Ростово-Суздальського князівства утвердити своє панування на всій колишній території Київської Русі.

• було започатковано державні традиції саме українців.

Таким чином, під час заселення на території сучасної України перші люди з’явилися близько 1млн. років тому. У передслов’янську епоху значний слід залишили племена Трипільської культури, кіммерійці, скіфи, сармати та грецькі поселення античних міст-полісів Північного Причорономор’я. Об’єднання східнослов’янських племен призвело до появи у Східній Європі першої держави – Київської Русі. Прогресивні для того часу політичний устрій та виробничі відносини, розвинуте господарство, міжнародні зв’язки, високий рівень культури висунули Київську Русь на передові позиції європейської цивілізації. Період феодальної роздрібненості був результатом внутрішнього розвитку держави та суспільства. Спадкоємцем державницьких, політичних та культурних традицій Київської Русі, колискою суто української державності стало існування Галицько-Волинської держави.