16. Козацькі договори як прояв української політичної культури в 17 ст

Еволюція сучасного механізму державної влади нашої країни пройшла довгий і складний шлях. Розвиток одного з складових елементів цього механізму – інституту глави держави – розпочався ще в епоху ранньофеодальної держави Давньої Русі в особі київських князів. Наслідуючи традиції княжої доби та керуючись прагненням до самостійного державного життя, український народ створив у XVII ст. свою власну державну організацію – козацьку республіку, на чолі адміністративного устрою якої знаходився гетьман. Його посада логічно уособлювала традиції князівського врядування. Неабиякий інтерес становлять і органи судової а виконавчої влади та інститут генеральної старшини української козацької держави. Тому вивчення і узагальнення козацької спадщини, проблемний аналіз формування та розвитку політичної системи української козацької держави в XVII ст.: гетьманської влади, її найближчого оточення, а також судової та виконавчої влади, означеного періоду розширяє наше уявлення про козацтво як виразника національного духу та державотворчі процеси ранньомодерної України, чим і обумовлюється актуальність теми.

Об’єктом дослідження є політична система української козацької держави XVII ст., як вияв влади нового типу.

Предметом дослідження є процес виникнення і функціонування гетьманства, генеральної старшини, органів судової та виконавчої влади в середовищі українського козацтва в умовах перебування вітчизняних земель під іноземним поневоленням.

Хронологічні межі дослідження визначаються XVII ст. Саме на цьому етапі у козацтва активно формуються організаційні структури, виникає влада гетьмана, яка поступово перетворюється з військової в адміністративно-військову владну посаду.

Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі комплексного вивчення наукових джерел, з’ясувати процес становлення політичної системи Української козацької держави XVII ст.

16. Висока культура 15-17 століття в Україні

основні особливості розвитку української культури наприкінці XV — початку XVII ст. визначалися надзвичайно складною політичною ситуацією на землях України-Русі . Роз'єднання і поділ українських земель між Литвою, Польщею, Угорщиною, спустошливі напади татарських орд, Люблінська унія (1569) призвели до узаконення національного, соціального та політичного гніту мови й віри. З боку українських селян це викликало масовий протест, що був підтриманий козацтвом: вибухнула хвиля селянське-козацьких повстань, які очолили Кри-стоф Косинський, Северин Наливайко та інші ватажки. До боротьби включилися міщани і почасти аристократія, духовенство, які стали на захист культури та віри. Цей глибинний супротив українського суспільства XVI—XVII ст. ознаменував формування національної самосвідомості, перетворення українського народу в українську націю. За М. Грушевським, саме цей процес зумовив перше національно-культурне відродження України. Воно «так сильно, хоч і не надовго, заблисло блиском і політичної мислі , і національного усвідомлення, і розвоєм артистичної творчості, приготувавши ту цікаву своєрідну культуру, яка розвинулася особливо там, де на грунті народному творилися певні інтелігентські верстви і сполучили в своїм обіході народні елементи життя з певними вимогами вищої культурності»*.

Освіта і культура України часів Литовського князівства і Речі Посполитої.Культура України настільки глибоко успадкувала від Київської Русі зразки і традиції високої духовності, що стала еталоном для інтелектуального життя Литви. Українська мова і православна церква отримали в Литві статус державних.

Наприкінці XV — першій половині XVI ст. у Польщі та Литві почалося культурне піднесення завдяки поширенню ідей гуманізму, Відродження та Реформації в Європі, яке мало вплив на розвиток української культури. В свою чергу, українська культура справляла вплив на польську.

Освіта та школи в Україні зберігали до кінця XVI ст. форми, дух і традиції часів Київської Русі , яка наслідувала особливості візантійської культури. Центрами освіти були єпархії, монастирі, при яких існували школи. Підручниками були церковні книги, вчителями — духовенство. Освіченість була поширеним в Україні явищем — навчалися всі діти. Вони вивчали азбуку та склади, потім — читання. Молитвам учили за Святим письмом, прищеплювали релігійну свідомість, уміння читати богослужбові книги. Був також буквар, згодом часословець і псалтир. Вчилися церковним співам і письму. Спочатку опановували «Устав» (каліграфічне письмо великими буквами), пізніше «скоропис». Останній сприяв українізації старослов'янської мови. Згодом відбувся поділ на церковну та українську мову, якою писали літературні твори письменники - полемісти.

Підбиваючи підсумок розвитку культурного життя в Україні наприкінці XV — початку XVII ст., зазначимо, що в українській культурі перехрещувався вплив культури й духовності Сходу і Заходу, ідей Відродження, гуманізму й Реформації. Підкреслимо, що ці впливи знайшли в Україні сприятливий грунт в умовах запеклої боротьби за національну державність, економічну незалежність, політичні і громадянські права, традиційний церковний устрій. Вони дали прекрасні плоди у вигляді відродження національної культури. В XVI ст. ментальність українців піднімається на рівень національної самосвідомості, осмислення себе окремим народом із власною історією, державою, культурою. Почав формуватися ренесансно-бароковий тип української культури, який у XVII ст. пишно розцвів на українських землях і чітко простежувався в Україні у XVIII ст. Уже в XVII ст. українці мали свою вищу школу, яка здобула визнання в усьому слов'янському світі, демонструвала зв'язок української культури із західноєвропейською, сприйняла ідеї гуманізму, реформації, просвітництва, стала віддзеркаленням демократизму українського суспільства. Український народ створив високу барокову культурно-естетичну систему, в якій почали відроджуватися джерела національної культури.