16. Козацтво як феномен української культури .

Термин "казак" - тюркского происхождения, впервые зафиксированный в "Тайной истории монголов" (1240 г.) в значении человека одинокого, не связанной ни с домом, ни с семьей. В словаре половецкого языка (1303 г.) это слово трактовалось как "страж", "конвоир". Что касается украинских казаков, то первое письменное упоминание о них содержится в "Хронике" М. Бельского, который отмечал помощь казаков армии сына польского короля Яна Ольбрехтом догнать, татарский отряд на Брацлавщине в 1489 г. В Украине термин "казак" постепенно приобретает значение лично свободной, мужественного, храброго человека, независимого от официальных властей, защитника государства и заместителя православной церкви.

Проблема казачества - одна из центральных в истории Украины периода феодализма, а потому всегда привлекала внимание исследователей. Польские историки связывали появление казачества с деятельностью польских и украинских магнатов. В такой трактовке склонялись и иностранные авторы того времени.

Стремясь доказать право казацкой старшины на дворянство, украинский старшинские историки-летописцы XVII-XVIII ст. стремились доказать, что казаки - это потомки древних благородных воинов, рыцарей. Например, анонимный автор "Истории Русов или Малой России" (1846 г.), полемизируя с польскими учеными, протестовал против их утверждения, что казаки "набирались из различных вольницы ...", т.е. были выходцами из простолюдинов.

Дореволюционные историки, писатели, поэты идеализировали казачество, рассматривая его демократизм, стремление к равенству как воплощение социального идеала украинского народа. А.А.Скальковський акцентировал в своей "Истории Новой Сечи", что на Запорожье существовали общинная собственность и равенство. Н.И.Костомаров превозносил казачество как воплощение чисто "национального духа" украинского народа, воплощением его "исключительности", "бесклассовости". Эта своеобразная роль казачества, по мнению М.И.Костомарова, обуславливала и ведущее положение украинской нации в будущем федерации славянских народов. Непоследовательной позицию в отношении казачества занимал П.О.Кулиш: выделяя его как разрушающее антисоциальную силу, трактуя Запорожскую Сечь как "очаг беспредела". В.Б.Антонович в своем вступлении к первому тому третьей части "Архива Юго-Западной России" (1863) подчеркивал, что казачество - это воплощение идеала общественности, равенства, присущих украинскому народу. По-новому подошел к оценке казачества М.С.Грушевский. Рассматривая эту проблему в историческом развитии, не отрицая демократизма и бесклассовости казачества, он трактовал его на первом этапе существования как разрушительную, стихийную силу и со временем, по мнению исследователя, он стал делением национальных стремлений украинского народа, его государственного

Суверенитета.

16. Освіта в 16-17ст в Україні

Як систематичне знання, філософія виникла в Україні щойно з розвитком інституційної вищої освіти в 16 — 17 ст. під впливом західно-філософських ідей. Проте філософське мислення і пошук відповідей на основні, життєві питання були притаманні українському народові здавна, вони пов'язувалися з його світоглядом і релігією ще за дохристиянських часів. Християнство визначило новий шлях і дало вагомий стимул для філософської думки, вносячи в нього елементи іудейсько-грецькі, а згодом і римської духовної культури. Все ж слов'янсько-українська основа і підхід мислення, менш спекулятивний, радше контемплятивний, визначили характер філософської думки в Україні та її поширення. Серед українців назагал знаходимо мало «чистих» філософів, зате філософське мислення прикметне для багатьох письменників, мистців, істориків, суспільних теоретиків. Тому історія української філософії включає, поряд з філософами типу Г. Сковороди, П. Лодія, С. Гогоцького, також М. Гоголя, П. Куліша, Тараса Шевченка, В. Липинського й ін. Ці українські мислителі висловлюють свої погляди менш теоретично й абстрактно, а передають їх найточніше, у контексті з життям, призначенням і життєвими ситуаціями людини. Вони представляють радше свої світоглядові думки і життєві настанови, аніж абстрактні схеми і теоретичні арґументи. У світосприйнятті, а тим самим у філософії українців переважають емотивні елементи над раціональними. Прагнення до синтези і гармонії також прикметне для українського світогляду, у висліді чого майже не заступлені серед українців крайні і чіткі філософські системи. Більшість мислителів і філософських течій, поширених в Україні, представляють синкретичні думки і пізнання. Так само властивою для українського способу мислення є релігійна настанова, «шукання Бога» і вартостей віри як такої, а не обов'язково пов'язання їх з конкретними релігійними доктринами. Ці риси української збірної ментальності знайшли свій вираз у філософських дослідах і пошуках.

Розвиток шкільної освіти в Україні наприкінці 16 - першій половині 17 ст. базувався на досягненнях шкільництва попередніх часів. Школи розташовувалися здебільшого при церквах і монастирях. Спеціально підготовлені дяки навчали дітей письму старослов'янською мовою, початкам арифметики, молитвам, співу.

Кількість шкіл постійно збільшується. Взагалі можна твердити, що свої школи мали майже усі міста, містечка і чимало сіл. Крім елементарних міських, церковних і монастирських, були ще й домові школи. Всі вони внесли вклад у розвиток і поширення освіти в Україні. Найчисленнішими серед неправославних навчальних закладів були католицькі. Єзуїти розгорнули на українських землях широку освітню діяльність, прагнучи виховувати у своїх закладах вірних слуг Ватикану.

Перший єзуїтський колегіум був відкритий у Ярославі в 1571 році. Новий етап у розвитку шкільної освіти в Україні починається з відкриття у 1578 році Острозької школи-академії. Нову сторінку в історії української національної освіти відкрили братські школи. Першою серед них була Львівська, яка виникла 1585 року. Пізніше братські школи виникли в Городку, Рогатині, Луцьку, Перемишлі, Вінниці, Немирові, Кам'янці -Подільському, Кременці, Києві та інших містах і деяких селах (загалом близько 30). Братські школи були народними, відрізняючись від усіх інших передусім демократичністю своїх внутрішніх засад - тут мали право вчитися діти всіх станів, а також сироти.