9. Християнська культура давньоруської державності.

В історії Київської Русі маємо дві окремі релігійні і, швидко, культурні доби. До 988р., які зазначалося, засобом задоволення духовних потреб східних слов'ян був анімізм, в основі якого лежало обожнення сил природи та поклоніння духам предків. Під кінець Х ст. з розвитком української державності великокнязівська влада приходить до необхідності створення єдиної системи офіційної релігії - християнства. Християнство стало найсильнішою зброєю в зміцненні державного і соціального ладу.

Культурний розвиток Русі піднявся на новий шабель після прийняття християнства. З Х ст. з його поширенням запановує візантійський стиль у ремеслах, письменстві, мистецтві, праві. Разом з ним відбулися якісні зміни в світогляді і побуті русичів: нова релігія широко відкрила двері візантійству в усіх сферах життя.

Християнство стало ідеологічним підгрунтям для феодальних відносин, сприяло входженню України-Русі в європейський культурний світ. Однак і після цього Україна-Русь не втратила самобутності, своєрідності в усіх галузях культури. Із уведенням християнства піклування про освіту взяли на себе держава і церква. За князювання Володимира в Києві вже існувала державна школа, в якій навчалися діти з найближчого оточення князя. Школа для підготовки освіченого духовенства була відкрита Ярославом у Новгороді, котрий “зібрав від старостів і попових дітей триста учити з книг”. Це було свого роду обов'язкове навчання для молоді з вищих станів, що мала займати вищі світські та духовні посади.

10. Сакральна і світська культури Київської Русі.

Розмірковуючи про християнську культуру, слід розрізняти власне те, що становило культуру церкви, і те, що розвивалося під впливом церкви, але безпосередньо до церковного життя не належало. Як і кожна релігія, християнство має свій культ, тобто сукупність предметів, текстів і дій, що вважаються сакральними (священними) і регламентуються церковними нормами. В широкому розумінні слова всі такі словесні і несловесні дії сучасна семіотика називає текстами. Отже, до культури церкви у власному розумінні слова належать лише сакральні тексти. Зрозуміло, що і породження (створення) цих текстів, і їх розуміння та тлумачення вимагають певної сукупності ідей (ідеології). Богослов’я (теологія), взагалі кажучи, належить до сакральної культури. Проте воно непомітно переходить у філософію, де ідеї та тексти вже мають авторський характер, не регламентуються безпосередньо церковними установами. Точніше, до сакральної культури входить не сама по собі теологія, а ті її результати, які набувають чітких мовних формулювань і вже як формули приймаються церковними рішеннями.

Все інше може бути віднесене до світської культури. Світська культура знаходиться під впливом ідеології і образності християнства, почасти асимілюючи в християнському дусі архаїчні язичницькі уявлення, почасти зовнішньо співіснуючи з ледве зміненою старовиною. Все це породжує перед сучасними дослідниками багато проблем, бо ми вже не розуміємо того смислу культурних явищ, який був очевидний для русинів тисячу літ тому. Відновлення контексту творення, вживання і сприйняття пам’яток давньої культури потребує врахування і християнських, і дохристиянських способів мислення і відчуття.

11. Люди Київської Русі.

Термин «люди» попал в поле зрения ученых давно. В литературе имеются различные его толкования. По мнению Н. М. Карамзина, людьми в Древней Руси «назывались, кроме бояр, собственно все граждане вольные». Следовательно, в летописных текстах, рассказывающих о прошлом восточных славян и о Руси времен первых Рюриковичей, слово «люди» покрывает разные понятия: народ вообще (за вычетом одних князей), демократические слои населения и, наконец, «мужей», окружавших князя. При этом термин «люди» в значении «народ» являлся наиболее распространенным и употребительным, из чего заключаем, что в Киевской Руси X в. социальная дифференциация была еще слабо выраженной.

Смысловая связь слова «люди» с демократическими по преимуществу кругами населения Древней Руси конца XI—XII вв. указывает на углубление, по сравнению с предшествующим периодом, социального размежевания знати и низов свободного общества. Однако полный разрыв между господствующей верхушкой и народом пока не произошел, ибо становление классов на Руси XI—XII вв. еще не завершилось. Это как раз и являлось коренной причиной полисемии термина «люди». Но поскольку имущественное расслоение имело место, а общество было уже рангированным, т. е. разделенным на социальные группы, отличающиеся по положению в общественно-политической структуре с вытекающим отсюда различием в правах и обязанностях, то в источниках для обозначения демократического слоя населения и знати наряду с одиночным, как мы знаем, выражением «люди», используются словосочетания: «простые люди», «черные люди», «вятшие люди», «добрые люди», «первые люди» Таким образом, слово «люди» в Киевской Руси второй половины XI—XII вв. сохраняет свою многозначность: народ (этнос или население в широком смысле слова), простой народ (демос), социальная верхушка (бояре, купцы, княжеское окружение) . Сквозь эту семантическую пестроту пробивается все же основное значение термина «люди», «людье» — масса рядового свободного населения как городского, так и сельского.