6. Київська Русь і візантія

В X в. византийская столица несколько раз отражала натиск нового сильного и опасного противника — Киевской Руси. Впервые русские дружины под командованием Аскольда и Дира совершили поход на Константинополь, который они называли Царьградом, в 60-х годах IX в. На 200 ладьях они добрались до Константинополя, но осадить город им не удалось. Буря уничтожила почти все суда, и лишь немногим воинам удалось вернуться в родные края.

В 907 г. в поход против Византии выступил князь Олег. Он собрал огромное войско. В походе участвовало около 2 тыс. судов. Когда флот Олега появился у Константинополя, византийцы преградили ему доступ в гавань, а сами укрылись за мощными стенами. Тогда русские воины начали опустошать окрестности города. Предание гласит, что Олег повелел вытащить на берег суда и поставить их на колёса, после чего его флот при попутном ветре двинулся под парусами к стенам Константинополя. Византийцы были вынуждены вступить в переговоры. Олег потребовал, чтобы впредь русским купцам было предоставлено право беспошлинной торговли во владениях Византии, чтобы им выдавались бесплатно продовольствие и все необходимое для жизни в Константинополе в течение шести месяцев, а также припасы на обратный путь. Византийцам ничего не оставалось делать, как принять эти требования. Между киевским князем и византийским императором был заключен соответствующий договор. По преданию, воины Олега прибили свои щиты к воротам константинопольских стен, отметив так свой успех. Олег вернулся в родные края победителем. Он привез с собой много золота, драгоценностей и различных товаров. Через четыре года, в 911 г., послы князя Олега вновь побывали в Константинополе и заключили новый договор, который подтвердил все прежние льготы. Император щедро одарил послов золотом, дорогими тканями и богатыми одеяниями.

7. Книжники київської Русі

Письменность и литература пришли на Русь вместе с принятием христианства. На первых порах книжники — как византийские и болгарские миссионеры, так и их русские ученики и сподвижники — считали своей основной задачей пропаганду новой религии и обеспечение строившихся на Руси церквей книгами, необходимыми для богослужения. Кроме того, христианизация Руси повлекла за собой коренную перестройку мировоззрения. Прежние языческие представления о происхождении и устройстве вселенной или об истории человечества были отвергнуты, и Русь остро нуждалась в литературе, которая излагала бы христианскую концепцию всемирной истории, объясняла бы космогонические проблемы, давала бы иное, христианское, объяснение явлениям природы и т. д.

Итак, потребность в книгах у молодого христианского государства была чрезвычайно велика, но в то же время возможности для удовлетворения этой потребности были весьма ограниченны: на Руси было еще мало умелых писцов, только начинали создаваться корпорации книжников (скриптории), сам процесс письма был очень длительным,1 наконец, материал, на котором писались книги — пергамен, — был дорогим. Существовал строгий выбор, сковывавший индивидуальную инициативу: писец мог взяться за переписку рукописи только в том случае, если он работал в монастыре или знал, что его труд будет оплачен заказчиком. А заказчиками могли быть либо богатые и именитые люди, либо церков.

Термін "книжник" мав свій глибокий зміст за часів Київської держави. "Книжником" називали людину, яка володіла знаннями, була закохана в книгу. По відношенню до філософії тут існувала певна градація. Всякий філософ теоретичного складу обов'язково був "книжником", однак не кожний "книжник" був гідним звання філософа. За літописними свідченнями, серед князів "книжниками" були Володимир Святославич, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, Ярослав Володимирович Галицький, Володимир Васильович Волинський, Костянтин Всеволодович Ростовський. З вищих церковних ієрархів Давньої Русі "книжниками" називались митрополити Іларіон (Ларіон), Климент Смолятич, Іоанн II, Кирило І Русин з Нікеї. Слід зазначити, що серед давньоруських "книжників", доктор юридичних наук С.В. Єфремов [1] виділяє дві групи. Перша з них стояла на вершині тогочасної освіти, відрізнялася витонченим зразком тодішнього стилю і теоретично вимагала від творів гарної, на візантійський зразок виробленої форми і символічного тлумачення Св. Письма (Іларіон, Климент Смолятич, Кирило Туровський та ін.). Друга складалася із "простаків", які стояли осторонь від високої освіти, почасти через це, а почасти свідомо схилялися до простого стилю та буквального розуміння священних текстів (Феодосій Печерський, Лука Жидята, Яків Мних, Нестор та ін.). Твори цих двох груп "книжників", тлумачення ними філософських проблем, висунутих у візантійській і болгарській літературі, дають можливість судити про рівень філософської думки у Київській державі. Серед відомих книжників найвідоміше місце посідає Ілларіон Київський, котрий у своїх філософських та суспільно-політичних ідеях найбільш рельєфно віддзеркалює основні задачі, ідеї,теми та перспективи зазначеного періоду становлення й розвитку філософської та суспільно-політичної думки в Україні періоду Київської Русі.

8 Княжа культура Київської русі Культура Київської Русі – яскраве явище європейської середньовічної культури. Київська Русь залишила помітний слід у світовій історії. Вона проіснувала з IX до середини XIIІ ст. То була одна з найбільших монархій раннього Середньовіччя, яку можна порівняти хіба що з імперією Карла Великого. В часи свого найвищого розквіту вона простягалася від Чорного до Балтійського моря і Льодовитого океану, від Закарпаття до Північного Передуралля та Волго-Окського межиріччя.

Київська Русь підтримувала політичні, економічні й культурні відносини з ближніми і далекими сусідами - з Великим Степом і Візантійською імперією, з Болгарським царством, Польським, Чеським і Угорським королівствами, з італійськими і німецькими містами, з Данією, Швецією і Норвегією, з Францією та Англією. Династичні зв'язки київських монархів, особливо Ярослава Мудрого і Володимира Мономаха, стали хрестоматійними.Давньоруські купецькі човни і каравани проклали шлях “з варяг у греки”, чималою мірою вплинула на культуру і мистецтво сусідів.

Складність вивчення культури Київської Русі, особливо її ранніх етапів, пояснюється браком писемних джерел. Античні автори, які добре знали Середземномор'я, щонайбільше лише згадували про наших далеких предків, про місцевості і народи, які жили на північ від Дунаю і Чорного моря. Тільки у I-II ст. н.е. римські історики Пліній Старший і знаменитий Тацит згадали слов'ян, назвавши їх венедами. Услід за ними те ж зробив великий грецький філософ Птолемей у своїй “Географії”. У VI-VII ст., коли слов'яни, розселяючись по південному сходу Європи, стали освоювати степи Північного Причорномор'я, відомості про них з'являються у готського хроніста Йордана, візантійського дипломата Пріска Панійського і візантійських письменників Прокопія Кесарійського, Іоанна Ефеського (VI ст.).

На початку X ст. Русь була вже добре відома візантійцям. Визначний історик того часу, шанувальник наук і літератури імператор Константин VII Багрянородний (Порфірородний) у своїй книзі “Про управління державою” розказав про сусідні з Візантією народи, у тому числі і про русів. В цій книзі він, зокрема, зазначає: “Цей народ ми називаємо скіфами або гунами. Щоправда, самі себе вони звуть русами”. Йому належить перший опис полюддя - збору данини київськими правителями з підвладних їм земель і племен. У нього ж є і докладна розповідь про шлях з варяг у греки, по якому руські князі, витязі і багаті гості водили військові і торгові дружини від Варязького моря та Ільменя до самого Царгорода і назад.