24 Церковна культура України

Навчання на українських землях проводилось в школах, які існували при церквах і монастирях. Тут учні вчилися не лише читати й писати, а й набували деяких знань з богослов'я (теології), літератури, грецької мови. Вчителями в таких школах були дяки («бакаляри», «дидаскали») - здебільшого молоді люди, які потім ставали священиками. Найздібніші міщани і шляхтичі (в студентських списках вони записані як «рутені») навчалися в університетах Польщі, Чехії, Німеччини, Італії. Деякі з них згодом ставали видатними вченими з європейською славою. До таких належали Юрій Дрогобичі Дрогобича - професор медицини і астрономії при Краківському і Болонському університетах (і навіть був ректором останнього) і Павло Русину Кросна - магістр Краківського університету, поет. У зв'язку з активним проникненням ь Україну католицької віри українці ч, і білоруси намагалися зберегти національний характер школи з навчанням слов'яно-руською мовою і збереженням Православ'я.

В середині ХVІ cт. розвиток освіти в Україні суттєво змінюється. Протестанти засновують школи, до яких охоче йдуть діти українців. Відтак ' виникають єзуїтські школи (колегії) з бурсами для учнів, у яких працюють кваліфіковані педагоги. У таких школах українських дітей перевиховували на католиків. Навчання велося латинською мовою.

Першою українською школою вищого ступеня в Україні була Острозька академія заснована близько 1576р. на Волині в маєтку князя К.Острозького, її очолював український шляхтич з Поділля Герасим Смотрицький, а працювали в ній викладачами випускники європейських університетів, відомі культурні діячі, такі як Іван Федорович (Федоров), Андрій Римша, Василь Суразький, Дем'ян Наливайко, Іван Вишенський, ієромонах з Острога Кипріян, котрий навчався в Падуї і Венеції, та ін.

Цю академію закінчили видатні політичні і церковні діячі, серед яких були гетьман Петро Сагайдачний, Іов Борецький та інші борці за Православ'я. Протягом 60 років (1576-1636) в академії навчалося 500 осіб. Після смерті князя К.Острозького (1608) академія занепала. Пізніше князева онука Анна Алоїза на місці академії заснувала єзуїтську колегію.

ж Згодом в Україні почали створюватись православні братства. Вони мали свій писаний статут і давали знання в галузі «семи вільних наук» — граматики, піїтики, риторики, діалектики, математики, астрономії та мов — грецької, латинської, польської, слов'янської, руської (української). Викладачами у братських школах працювали видатні культурно-освітні діячі і письменники-полемісти: Стефан і Лаврентій Зизанії, Іов Борецький, Захарія Копистенський, Памва Беринда та ін. Великі братські школи у крупних містах відіграли прогресивну роль у розвитку культури українського народу і у вихованні борців проти національно-релігійного гноблення.

У 1615р. відкрилась Київська братська школа, в якій заснували друкарню і паперову фабрику (папірню). В ній також працювали видатні культурні діячі України Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович, Єлисей Плетенецький та ін. Важливою матеріальною і морально-політичною підтримкою в діяльності школи Київського братства був вступ до нього гетьмана Петра Сагайдачного «з усім військом запорозьким». „У 1632р. Київська братська школа об'єдналася із школою Києво-Печерської лаври. Це сталося за архімандрита Петра Могили. Так виникла знаменита протягом півтора століття Києво-Могилянська колегія (пізніше - академія) - вищий навчальний заклад, якому підпорядковувались братські школи у Вінниці, Гощі, Кременці.

В цілому освіченість серед широких мас України була дуже високою, що відзначали іноземні мандрівники. Архідиякон Павло Алеппський, котрий зі своїм батьком антиохійським патріархом Макарієм пробув в Україні 100 днів (1654), у своєму щоденнику відзначив високу грамотність українців: — «Починаючи з міста Рашкова, тобто по всій козацькій землі, ми помітили прегарну рису, що нас дуже дивувала: всі вони, за малим винятком, навіть здебільшого їх жінки та дочки вміють читати та знають порядок богослужіння й церковний спів. Крім того, священики вчать сиріт і не дозволяють, щоб вони тинялися неуками по вулицях».

Міфоло́гія також мітологія (грец. μυθολογία від μῦθος — переказ та λόγος — слово; тобто казкослів'я, виклад стародавніх казок, переказів) — сукупність міфів, переказів, оповідань, де в наївно персоніфікованій, наочно-образній, несвідомо-художній формі подавалися явища природи й суспільного життя.

Міф — це не казка. Найголовніша відмінність міфу від казки полягає у тому, що міф не показує різницю між добром і злом.

На ранній стадії людської історії в міфах химерно поєднувались елементи реалістичних знань про дійсність, художні образи, моральні приписи й норми, релігійні уявлення. Найпоширенішими були оповіді про виникнення й еволюцію світу, Сонця, Місяця, зірок та ін. (космогонія), про походження тварин, появу людини (антропогонія), про всесвітній потоп і т. д.

Сукупність міфів складає основу міфологічного світогляду, властивого первісним народам. На зміну міфологічному світогляду з часом приходить релігійний, філософський і науковий.

Поняття Книжники вживалося як шанобливе звертання до законовчителів у юдеїв. Не всі книжники були фарисеями, як і не кожен фарисей був книжником. Назва «книжник» означала людину вповні присвячену законові, не беручи до уваги його стан — священницький чи мирський та його ідеологію — фарисейську чи садукейську. За часів Ісуса Христа дуже мало книжників були священниками та садукеями, а майже всі були мирянами та фарисеями, і тому у Євангелії вони часто утотожнюються з фарисеями.

Під час вавилонського полону єврейський народ був позбавлений своїх багатств. Хіба тільки Закон (Тора) оберігалась дбайливо. Серед народу були люди, що посвятили їй все своє життя, щоб зберегти Закон дбайливо і передати його точно, зрозуміти і практикувати його сумлінно. Такі люди були людьми книги, не лише тому, що були пильними переписувачами, а в основному тому, що були у найширшому значенні учителями Закону. Отож книжник був законодавцем і йому присвоювали почесний титул «рав», «равві» — великий, мій великий. Значний авторитет мали книжники вже у 200 роках до н. е., як вказує нам похвала у книзі Сираха (38-39). У часи Ісуса Христа священицтво зберегло свою літургічну функцію, але втратило свій вплив на духовне виховання народу. Правдивим духовним батьком народу, його катехитом (грец. κατήχησις — повчання, казання) та моральним провідником став книжник. В міру того як священники не цікавились законом, миряни заступали їх як духовні провідники юдаїзму. З плином часу священицтво стало ототожнюватися з садукейською течією, тоді як законовчителі миряни ставали фарисеями.

Книжником міг стати будь хто з ізраїльського народу, але треба було пройти довгу науку. Дуже часто починалась вона з дитячих літ, вивчаючи, як каже апостол Павло (Дії 22:3), "у стіп" якогось знаного учителя (що сидів на ослінчику а учні на землі перед ним). Дуже рідко якийсь учень міг перейти всю науку і стати учителем до сорока років. У той час він був майже завжди бідний і виконував якесь ремесло, щоби заробити собі не прожиток. Та коли засвоїв закон, уважався за найбільшого багача, за вищого від первосвященика.

Бра́тства, церковные братства — форма православных объединений, преимущественно в Речи Посполитой. В 1458 г произошло разделение Русской Митрополии на две — Московскую и Киевскую (Литовско-Галичскую). Православные христиане, жившие на землях, вошедших в состав Литвы и Польши, издавна организовывали при храмах объединения, получившие названия братств. Подобные братства как бытовая корпоративная форма общины существовали в среде немецких ремесленников на юридической основе Магдебургского права. Появились они и в западной Руси и вскоре стали служить объединению православного населения, явились его естественной опорой при защите Православия (125).

Целью таких братств, или церковных общин, являлись: защита православной веры и чистоты христианской нравственности; обеспечение и поддержание православных храмов и духовенства; учреждение школ и типографий для печатания книг; уход за престарелыми и больными и т. д. Братства имели свои храмы, а небольшие братства — приделы в церквах; регулярно осуществлялся сбор пожертвований на нужды братств. В определенное время (до 4 раз в году) происходили собрания братств, на которых обсуждались текущие дела общины.

Принято считать, что учреждение братств происходило во второй половине XVI в., но есть сведения, что некоторые братства получили начало гораздо раньше. Так, Луцкое братство было первоначально основано около 1439 г, а Виленское — около 1458 г. Увеличение числа братств началось с того времени, когда была заключена Люблинская уния (1569 г.) и стало очевидным, что католическое правительство, вдохновляемое иезуитами, стремится подчинить западнорусскую Церковь и православный народ Риму. Подъем церковно-приходской жизни ранее всего обнаружился в Галичине, где католическое влияние чувствовалось сильнее всего.

Баро́кко (итал. barocco — «причудливый», «странный», «склонный к излишествам», порт. perola barroca — «жемчужина неправильной формы» (дословно «жемчужина с пороком»); существуют и другие предположения о происхождении этого слова) — характеристика европейской культуры XVII—XVIII веков, центром которой была Италия. Стиль барокко появился в XVI—XVII веках в итальянских городах: Риме, Мантуе, Венеции, Флоренции. Эпоху барокко принято считать началом триумфального шествия «западной цивилизации». Барокко противостояло классицизму и рационализму. Происхождение слова барокко вызывает больше споров, чем названия всех остальных стилей. Существует несколько версий происхождения. Португальское barroco — жемчужина неправильной формы, не имеющая оси вращения, такие жемчужины были популярны в XVII веке. В итальянском baroco — ложный силлогизм, азиатская форма логики, приём софистики, основанный на метафоре. Как и жемчужины неправильной формы, силлогизмы барокко, ложность которых скрывалась их метафоричностью.

Сакра́льное (от англ. sacral и лат. sacrum — священное, посвященное богам) — в широком смысле всё имеющее отношение к Божественному, религиозному, небесному, потустороннему, иррациональному, мистическому, отличающееся от обыденных вещей, понятий, явлений. Сакральные объекты имеют не только материальное измерение, но и духовное, связаны с высшим миром. Сакральное искусство воплощает идеи и образы Божественного. В западно-европейской традиции Ars Sacra (сакральные искусства) — все художественные предметы, имеющие отношение к богослужению, преимущественно церковная утварь. Сакральное время не подчиняется установленным физическим законам, предполагает особое исчисление, определяет порядок ритуалов. Сакральное пространство — среда общения человека с высшим миром, Божественным и потусторонним. Сакральные тексты содержат основы религиозного учения и могут быть объектом поклонения. Сакральные действия — это, как правило, богослужение и религиозные обряды. Сакральное включает не только сферу религиозного, но и широкий спектр представлений, относящихся к магии, эзотерике, мистике и холистическим учениям. В последнее время этот термин популярен среди представителей право-националистических движений, которые противопоставляют сакральное, как жизненный принцип, меркантильности общества потребления. Сакральное противоположно профанному, то есть, мирскому, повседневному. Термин получил широкое распространение в гуманитарных науках, в частности, благодаря работам М. Элиаде.

Універса́ли Украї́нської Центра́льної Ра́ди — державно-політичні акти, грамоти-прокламації, які видавала Українська Центральна Рада для широкого загалу. Всього УЦР видала 4 Універсали, які визначили етапи Української держави — від автономної до самостійної.

Перший 10 (23) червня 1917 Декларував проголошення автономії України у складі Росії; визначав, що головним джерелом влади в країні є український народ.

Другий 3 (16) липня 1917 Був певним кроком назад, компромісом із Тимчасовим урядом. Проголошував, що остаточно форму автономії України буде вирішено Установчими зборами Росії.

Третій 7 (20) листопада 1917 Проголосив Українську Народну Республіку: Україна не відокремлювалася повністю від Росії, але вся влада належала тільки Центральній Раді та Генеральному Секретаріату

Четвертий 9 (22) січня 1918 Декларував незалежність України. УНР проголошувалася «самостійною, ні від кого незалежною, вільною суверенною державою українського народу».

Светская Культура

- тип культуры, в которой священное не обладает свойствами сверхъестественного и не требует санкции сверхъестественного начала, базируясь на некоторой альтернативной (рациональной, этической, эстетической, эмпирической и т.д.) основе.

Фолькло́р (англ. folk-lore, букв. — народна мудрість; народне знання)[1], або традиці́йна наро́дна тво́рчість — художня колективна літературна і музична творча діяльність народу, яка засобами мови зберегла знання про життя і природу, давні культи і вірування, а також відбиток світу думок, уявлень, почуттів і переживань, народнопоетичної фантазії.

Фольклор — сума створених народом та існуючі в народних масах культури на основі словесності (перекази, пісні, казки, епос), музика (пісні, інструментальні наспіви і п'єси), театр (драми, сатиричні п'єси, театр ляльок), танець.

Народна творчість, що зародилася в далекій давнині, — історична основа усієї світової художньої культури, джерело національних художніх традицій, виразник народної самосвідомості.

Традиційно виділяють чотири фольклорні роди:

Народний епос — розповідні фольклорні твори, до яких належать:

загадки

прислів'я та приказки

анекдоти

історичні пісні

балади

казки

легенди

перекази

байки

притчі

Народні казки

Народна лірика — поетичні фольклорні твори, у яких життя зображується через відтворення думок, почуттів і переживань героїв.

Трудові пісні

Календарно-обрядові пісні — веснянки, русальські, купальські, жниварські пісні, колядки, щедрівки

Родинно-побутові пісні — колискові, весільні, танцювальні, жартівливі пісні, пісні-голосіння

Соціально-побутові пісні — козацькі, кріпацькі, чумацькі, рекрутські(солдатські), бурлацькі(наймитські), стрілецькі пісні

Народна драма — фольклорні твори, в основі яких лежить конфлікт, а сюжет розгортається через поєднання словесних, музичних і сценічних засобів (пісні-ігри «Просо», «Мак», «Коза», «Меланка», «Дід», «Явтух», «Подоляночка» тощо, а також вертеп, весілля).

Народний ліро-епос - фольклорні твори, що містять ознаки як народного епосу, так і народної лірики.

Балади

Думи.

Острозька Біблія 1581 р. — перше повне друковане видання всіх книг Св. Письма церковнослов'янською мовою, здійснене в Острозі друкарем Іваном Федоровичем (Федоровим), заходами князя Костянтина Острозького і підготовлене гуртком учених при Острозькій школі. Надрукована на папері з філігранями Буської папірні і містить 628 аркушів, з численними заставками, кінцівками та ініціалами. Острозька Біблія відіграла важливу роль у боротьбі проти наступу католицької церкви на православ'я. Видавець зібрав церковно-слов'янські та грецькі списки з монастирів усього православного Сходу. Зокрема Діонісій Раллі Палеолог за вказівкою папи Григорія XIII близько 1578—1579 рр. привіз з Рима до Острога список Біблії[1]; в тому числі з Москви привезено копію повної Біблії Новгородського архієпископа Генадія з 1499 р. Зібрані списки звіряли з Грецькою Септуаґінтою або наново перекладали, хоч не обійшлося й тут без помилок. З уніфікованим правописом була передрукована 1663 р. в Москві, а з дальшими текстовими виправленнями гуртка під проводом Є. Славинецького, а згодом Я. Блотніцького та В. Лящевського, стала основою Синодальної (Єлисаветинської) Біблії 1751 і 1756 рр. (справлене видання, з якого передруковані усі наступні). Над текстом О. Б. працював П. Беринда і з неї виписував матеріал для свого «Лексикону» 1627 р. Редакційно-перекладацька робота над О. Б. свідчить про високу мовну культуру в Україні в кінці 16 ст. У перередагуванні Острозької Біблії брав участь і Лопатинський Теофілакт.

Політи́чна культу́ра — сукупність соціально-психологічних настанов, цінностей і зразків поведінки соціальних верств, окремих громадян, які стосуються їх взаємодії з політичною владою. Політична культура охоплює рівень знань та уявлень про політику, емоційне ставлення до неї, що мотивує політичну поведінку громадян.

Політична культура – сукупність цінностей, знань, ставлень, орієнтації того чи іншого соціального суб’єкту, що фіксує рівень розвитку їх політичної свідомості, політичної діяльності і поведінки.

Поняття політичної культури. Політологія вивчає насамперед політичну культуру, що характеризує розвиток теоретичних, ціннісних, нормативних, реальних і підсвідомих уявлень та ставлень громадян. Вони допомагають нам усвідомити й розвинути всебічні зв’язки з інститутами влади і між собою. Від політичної культури людей значною мірою залежать політичні процеси в суспільстві, стабільність і демократизм політичної системи тощо. Цей термін в політологію ввів Г. Алмонд (США). Існує багато уявлень щодо визначення політичної культури. Одні дослідники вважають, що політична культура це якісний бік системи політичних уявлень і політичної поведінки мас, це їх рівень політичних знань, міра включеності у політичний процес, компетентність і професіоналізм. Інші схильні вважати, що політична культура це не якість і не стан політики, а конкретні політичні феномени, які самі формують механізми політичного життя. Г. Алмонд гадав, що за допомогою цього поняття можливо провести зрівняльний аналіз різних політичних систем, бо воно охоплює такі явища як політичні теорії і цінності, ідеології, відмінності національного характеру, культурне середовище, рівень загальної освіти та інше. Це був інструмент, за допомогою якого можно було провести якісний аналіз характеру і рівня розвитку політичної системи.

Серед багатьох визначень поняття "політична культура" можна знайти спільний знаменник, яким є знання, оцінки та поведінка більшості громадян стосовно таких політичних об'єктів, як нація, держава, її політичні інститути. Б. Цимбалістий вважає, що "політична культура стосується не політичних надій, а специфічно політичних орієнтацій ставлення до політичної системи та її окремих компонентів і ставлення до ролі одиниці в системі."

Волхви (відуни, віщуни) - служителі язичницького культу. Були передусім носіями релігійних знань, а також мудрецями, знахарями, лікарями. Волхви — слов'янське слово. У Євангелії вживається слово «ΜΑΓΟΣ», що звичайно означає чаклуни. За класичною версією, в античні часи так називали служителів релігійного культу зороастризму, який до Різдва Христового був поширений не тільки на Сході, але й у Римській імперії. За езотеричною традицією, вони прийшли з земель Іоанна Хрестителя. Їх увага до небесних світил наводить на думку, що вони були також астрологами.

За західноєвропейською традицією, волхви називаються «чаклунами» (magi) (така думка базується на апокрифічному Євангелії від псевдо-Матфія[1] та Протоєвангелії від Іакова[2]) і часто зображуються царями. Вперше назвав волхвів царями св. Кесарій Арльський[3]. Среденьовічні апокрифічні джерела дали їм імена — Каспар, Мельхіор і Балтазар (раніше були поширені імена Авімелех, Охозат, Фікол; у сирійській традиції - Гормізд, Яздегерд, Пероз та ін.). [4]Вони вважаються покровителями мандрівників і тому їх імена часто присутні у назвах готелів.

У східних християнських джерелах волхви набувають величі та блиску: вони прибувають в Єрусалим з почтом у тисячу людей, залишивши за собою на лівому березі Євфрата 7000-тисячне військо. Коли вони повернулись у свою країну (на найвіддаленішому Сході, біля берегів океану вони споглядали життя та присвячували час молитві, и коли апостоли розсіялись для проповідей Євангелія по всьому світі), то апостол Хома зустрів їх у Парфії, де вони прийняли від нього хрещення і самі стали проповідниками нової віри. Легенда додає, що їх мощі з часом було знайдено імператрицею Оленою та покладено спочатку в Константинополі, але звідти перенесені в Медіолан (Мілан), а потім в Кельн, де, як стверджують, їх черепи, як святиня, зберігаються й дотепер.

Осві́та — цілеспрямована пізнавальна діяльність людей з отримання знань, умінь, або щодо їх вдосконалення.

Також дисципліна, яка вивчає переважно методи навчання і вивчення в школах або подібних закладах у протилежність різним неформальним засобам соціалізації (наприклад, між батьками і їх дітьми). Тому освіту можна розуміти як передачу накопичених суспільством знань молодому поколінню для розвитку в нього пізнавальних можливостей, а також набуття умінь і навичок для практичного застосування загальноосвітніх і професійних знань.

Освіта призначена, щоб дати новому поколінню початкові знання культури, формуючи поведінку у дорослому житті і допомагаючи у виборі можливої ролі в суспільстві. У широкому сенсі слова, освіта — процес або продукт "…формування розуму, характеру або фізичних здібностей особистості… У технічному сенсі утворення — це процес, за допомогою якого суспільство через школи, коледжі, університети та інші інститути цілеспрямовано передає свою культурну спадщину — накопичене знання, цінності та навички — від одного покоління іншому «між поколіннями». В останні десятиліття в країнах Заходу набула широкого розповсюдження наукова експертиза у сфері освіти, яка здійснюється у формах "педагогічного аудиту", "психолого-педагогічної експертизи", "комплексної гуманітарної експертизи" тощо.

Правова культура суспільства — це різновид загальної культури, який становить систему цінностей, що досягнуті людством у галузі права і стосується правової реальності даного суспільства.

Серед правових цінностей — активність суб'єктів права у правовій сфері, добровільність виконання вимог правових норм, реальність прав і свобод громадян, ефективність правового регулювання, якісні закони, досконала законодавча техніка, розвинута правова наука, юридична освіта, ефективна юридична практика, стабільний правопорядок. Систему цінностей в галузі права, що існують в реальному функціонуванні в суспільстві, називають правовою реальністю, яка у структурному відношенні збігається з поняттям "правова система".

Правова культура відображає такі зрізи правової реальності (правової системи):

— структурно-функціональний;

— аксеологічний (оцінний).

Структурно-функціональний зріз уможливлює розкриття статики (структурного аспекту) і динаміки (функціонального аспекту) правової культури. Структурний аспект (статика) правової культури характеризує її склад, внутрішню будову; функціональний (динаміка) — виникнення, розвиток і взаємодію елементів правової культури між собою і з іншими соціальними явищами, насамперед моральною, політичною та іншою культурами.

Аксеологічний (ціннісний) зріз розкриває систему цінностей, створених у ході розвитку суспільства і накопичених людством в галузі права, тобто все те, що належить до правового прогресу.

Козаки́ козацтво (давньорус. козакъ[1], пол. kozak, рос. казак) — вільні озброєні люди, представники військового стану, воїни-найманці[2]. Члени самоврядних чоловічих військових громад, що з 15 століття існували на теренах українського «Дикого поля», в районі середніх течій Дніпра та Дону, на межі християнського і мусульманського світів. Термін "козак" вперше згаданий у «Таємній історії монголів» 1240р. і означав людину самотню, не пов'язану з домом і сім'єю[3]. Основним заняттям козаків була війна: розбій і патрулювання торгових шляхів, піратство в Криму та Чорному морі, захист українських земель від татарських «полювань на рабів», участь у військових кампаніях сусідніх володарів та захист кордонів сусідніх держав. Возникновение козацтва в Украине - естественное следствие начала Эпохи Возрождения в Европе в начале XIV века, когда возрос интерес, в первую очередь, к человеку и его деятельности, к античной культуре. Великие географические открытия эпохи Ренессанса и возникшая в это время гелиоцентрическая система мира Николая Коперника кардинально изменили представления о размерах Земли и её месте во Вселенной. Интересно, что одним из учителей Николая Коперника в краковском университете был украинец Юрий Дрогобыч. Работы Парацельса и Везалия, в которых впервые после античности были предприняты попытки изучить строение человека и процессы, происходящие в нем, положили начало научной медицине и анатомии.

В городах стали возникать светские центры науки и искусства, деятельность которых находилась вне контроля церкви. Новое мировоззрение обратилось к античности, видя в ней пример гуманистических, неаскетичных отношений. Изобретение в середине XV века книгопечатания сыграло огромную роль в распространении античного наследия и новых взглядов по всей Европе.

Украинцам всегда была чужда иерархическая система ценностей, созданная средневековой, во многом церковной, культурой с её аскетизмом и духом смиренности. Украинская философия всегда рассматривала человека, его личность, его свободу, его активную созидающую деятельность как высшую ценность и критерий оценки общественных институтов. Поэтому украинцы активно включены в общественные и культурные процессы епохи

«Слово о законе и благодати» (полное название: «О Законе, через Моисея данном, и о Благодати и Истине через Иисуса Христа явленной, и как Закон отошел, (а) Благодать и Истина всю землю наполнили, и вера на все народы распространилась, и до нашего народа русского (дошла). И похвала кагану нашему Владимиру, которым мы крещены были. И молитва к Богу от всей земли нашей», др.-рус. О законѣ Моисѣомъ данѣѣмъ, и о благодѣти и истинѣ Исусомъ Христомъ бывшии. И како законъ отиде, благодѣть же и истина всю землю исполни, и вѣра въ вся языкы простреся и до нашего языка рускаго, и похвала кагану нашему Влодимеру, от негоже крещени быхомъ и молитва къ Богу от всеа земли нашеа) — один из древнейших памятников древнерусской литературы, созданный за несколько десятилетий до "Повести временных лет". Представляет собой торжественную речь митрополита Илариона в середине XI века (составлено между 1037 и 1050 годами, М. Д. Приселков сужает эти хронологические вехи до 1037—1043 годов).

«Слово» делится на две отдельные части. В первой показано превосходство благодати Нового Завета над заповедями Ветхого. Илларион пересказывает ветхозаветную историю Агари, служанки Авраама, и его жены Сарры, приравнивая Исаака ("свободного сына свободной матери") к последователям христианства, а Измаила ("сына рабыни") - к иудеям. Иларион подчеркивает, что Закон появился до благодати так же, как Измаил родился до Исаака, и далее объясняет, что Евангелие распространится по всей земле, в то время как "озеро Закона пересохло». Вторая часть представляет собой высокопарный панегирик Владимиру, великому князю Киевскому и крестителю Руси, написанный, вероятно, с целью представления Владимира кандидатом на канонизацию. Некоторые историки предполагают, что каждая из частей была написана по различным поводам и лишь спустя какое-то время скомпилированы в одно целое.

Митрополит Иларион был первым Киевским митрополитом русским по происхождению. Кроме того, Ярослав возвел Илариона в митрополиты, не спрося разрешения у константинопольского патриарха. В Слове о законе и благодати он, восхваляя дела князя Владимира Красное Солнышко, проводил мысль о самостоятельности молодых народов. Многие историки видят в этом жесте желание Руси продемонстрировать автономию от Константинополя.

Етні́чна культу́ра - це сукупність матеріальних і духовних цінностей, вироблених певним етносом впродовж його історії на його власній території засобами етнічного самовираження (рідна мова, рідна релігія) і не включає імпортних зразків (наприклад, світові релігії).

По-справжньому високій етнокультурі нема потреби виходити за межі свого етносу і нав'язувати свої етнокультурні зразки іншим народам. Водночас, бажання народів знайомитись із етнічними культурами інших народів є природним, що аж ніяк не означає запозичення чужих культурних надбань, а тим більше знищення своїх власних на догоду чужим культурам. Різниця між національними культурами різних етносів полягає, насамперед, у процесі вибору-добору тих, чи інших компонентів. Запозичується від інших лише те, що зрозуміле, близьке ідейно, естетично й етично.

Стату́т Вели́кого кня́зівства Лито́вського — основний кодекс права Великого князівства Литовського, Руського, Жемайтійського. Видавався у трьох основних редакціях 1529, 1566 і 1588 років, які відомі як Литовські статути. Джерелами Литовського статуту були звичаєве литовське, білоруське, українське право, відповідна місцева судова практика, «Руська правда», польські судебники та кодекси інших держав.

Статут Великого князівства Литовського увібрав у себе основні положення державного, цивільного, сімейного, кримінального і процесуального права князівства, норми римського, руського, польського і німецького кодифікованого звичаєвого права, відповідна місцева судова практика, «Руська правда», польські судебники. Його положення діяли на землях Литви і Русі-України аж до середини XIX століття.

Статут декларував рівність громадян незалежно від соціального стану й походження, віротерпимість, відповідальність суддів перед законом, заборону перетворювати вільних людей на рабів і т. ін. Водночас запроваджував привілеї князів, магнатів та шляхти, у тому числі право на закріпачення селян. Литовський статут був основним збірником права в Україні з XVI ст. до 40-х років XIX ст. Став джерелом російського «Соборного уложения» (1649 р.), «Прав, по которым судится малороссийский народ» та приватних українських кодифікаційних проектів. На території Київської, Подільської та Волинської губерній дію Литовського статуту було припинено сенатським указом від 25 червня 1840 р. У Лівобережній Україні 4 березня 1843 р. його було замінено Зводом законів Російської імперії

Гуманíзм — визнання людини найвищою цінністю у світі, повага до гідності та розуму людини; течія в західноєвропейській культурі епохи Відродження, право на щастя в житті, і вільний вияв природних почуттів і здібностей.

Гуманістичний світогляд протиставляється світоглядам, для яких людина не стоїть на вершині піраміди цінностей: релігійному, де найголовнішою цінністю проголошується Бог, класовому, для якого найважливіші інтереси певного класу, імперському, для якого найпершою цінністю є інтереси імперії тощо.

Поняття гуманізму, як суспільного явища, вперше з'явилось в епоху Відродження. На той час людство накопичило досить вагомі надбання в культурі, мистецтві, природничих та суспільних науках. Це була епоха заперечення норм життя середньовічча з його жорстокістю людей один до одного, до природи, міждержавними війнами, переходу до нових стосунків. Таким чином в історії людства з'явилась нова ідеологія, яка почала відстоювати найкращі сторони в відносинах між людьми, яка заперечувала нерівність людей в фінансовому, майновому та інших відносинах. Ідея гуманізму полягає в закріпленні норм людяності в суспільстві, в звільненні людини від рабського, феодального способу мислення. Надалі поняття гуманізму розповсюдилось і на міжнаціональні, міжрасові та міждержавні відносини людей. Ідея гуманізму на той час не була новою. Багато тез, які відстоює гуманізм втілювались в релігійних вченнях різних народів світу. Про це, наприклад, свідчать славнозвісні заповіді Біблії (не вбий, не вкради і т.д.). Найпершим його носієм в ті часи був письменник тієї епохи Петрарка.

Высокая культура — культура, которую ставят выше массовой. Элитарная культура (высокая)- это творческий авангард, лаборатория искусства, где постоянно создаются новые виды и формы искусства. Её ещё называют высокой культурой, т.к. она создаётся элитой общества, либо по её заказу профессиональными творцами. Она включает изящное искусство, классическую музыку и литературу. Как правило, элитарная культура опережает уровень восприятия её среднеобразованным человеком, широкими массами. Творцы элитарной культуры как правило и не рассчитывают на широкую аудиторию. Чтобы понимать эти произведения надо владеть особым языком искусства. Так, произведения абстракционистов в виде цветовых композиций сложны для восприятия человеком, не знакомым с законами живописи, символическими цветовыми образами. Девиз элитарной культуры “Искусство ради искусства”. В современной культуре к элитарной относят фильмы Феллини, Тарковского, книги Кафки, Белля, картины Пикассо, музыку Дюваля, Шнитке. Однако иногда элитарные произведения становятся популярными (например, фильмы Копполо и Бертолуччи, произведения Сальвадора Дали и Шемякина).

Сіверяни (давньорус. сѣверо, сѣверъ, сѣверы) — східнослов'янське плем'я, що жило в басейні річки Десни та над течіями рік Сейму, Сули, Псла і Ворскли. По лівому березі Дніпра в нинішній Чернігівщині, Сумщині й Полтавщині. На правому березі Десни вони мешкали до річки Снов, а далі вже були землі радимичі

Головні міста: Чернігів, Новгород-Сіверський, Глухів, Путивль, Курськ, Рильськ, Любеч, Переяслав-Хмельницький. З заходу сіверяни межували з полянами і дреговичами, з півночі з радимичами, кривичами і в'ятичами, на півдні з уличами.

Магдебу́рзьке пра́во (німе́цьке (тевтонське) міське́ пра́во) — одна з найпоширеніших правових систем міського самоврядування у Центральній Європі у середні віки.

Сформувалося в Маґдебурзі (земля Саксонія) близько 1235 року. В різних землях Німеччини — Франконії, Швабії, Фризії, Баварії, Тюринґії, Саксонії — на підставі норм традиційного судочинства й німецького звичаєвого права сформувалися системи міського самоврядування — нюрнберзьке, віденське, любецьке, маґдебурзьке, ін. право. Маґдебурзьке право містило в собі норми «Speculum Saxonum» («Саксонського дзеркала»), судових ухвал Маґдебурга, збірку «Саксонський Вейхбільд» і поширилося на групу східносаксонських (остфальська група) міст, міста Бранденбургу, Сілезії, Пруссії, Польщі, частково Чехії та Угорщини. З Польщі маґдебурзьке право прийшло на українські й білоруські землі.

Досі за нормами німецького звичаєвого права, сільську громаду очолював війт, якого призначав власник села; свою посаду війт міг передавати в спадок. З розвитком міст і міського самоврядування посада війта ставала виборною. Мешканці міст звільнялися від суду феодала й самостійно здійснювали врядування господарством. Для допомоги війту обирали колегіальний орган — магістрат, куди мав право бути обраним кожен з ремісників чи купців, що мав міське право «jus civile». Магістрат засідав під головуванням війта. У кінці XIII ст. в магістраті Маґдебурга виникла ще одна виборна колегія — Рада під — керівництвом бурґомістра. Попередній колегіальний орган став називатися Лавою. Рада і Лава розподілили між собою. Якщо в міських судах виникали спірні питання, апеляції можна було подавати до магістрату Маґдебурга.

Встановлювало порядок виборів і функції органів міського самоуправління, суду, купецьких об'єднань, цехів, регулювало питання торгівлі, опіки, спадкування, визначало покарання за різні види злочинів тощо. Маґдебурзьке право не поширювалося на жінок, бідняків, незаконнонароджених, нехристиян (євреїв).

Шля́хта (польск. Szlachta от древневерхненемецкого slahta — род, либо нем. Schlacht — сражение) — привилегированное сословие в Королевстве Польском, Великом княжестве Литовском и, после Люблинской унии 1569 года, в Речи Посполитой, а также некоторых других государствах. Польская шляхта изначально была исключительно воинским сословием, сумевшим со временем утвердить право на выборную монархию. Сложные отношения между монархией и шляхтой, а также далеко идущие привилегии шляхты стали одной из основных причин упадка Речи Посполитой в XVIII веке.

В Чехии (Šlechta) и в Словакии (Šľachta), как и в самой Польше и Литве (Šlėkta), а также в России (времён Петра Великого), Белоруссии и на Украине (Шляхта) шляхтой называется дворянство вообще. В польской историографии существуют две теории решения вопроса о происхождении шляхты:

теория естественной эволюции социально-политических отношений в жизни польских племён, отрицающая факт завоевания извне. Государственной организации предшествовала, как и у всех первобытных народов, родовая, причём род представлял собой и экономический союз на началах коллективности. Дальнейшей формой социальной интеграции являлась группа родов, соответствовавшая южнославянскому братству и положившая начало территориальному союзу, называвшемуся впоследствии «ополе». Делами ополя заведовал совет старшин, стоявших во главе отдельных родов, из которых состояло ополе. Из соединения ополей возникали племена, которыми управляли князья. Война усилила княжескую власть и способствовала выделению из общей массы свободных людей особого постоянного класса воинов, образовавшего ядро, из которого постепенно развилось шляхетское сословие (см. военная демократия).

теория профессора Пекосинского. Завоевание Польши полабскими славянами в конце VIII или начале IX века (т. н. Сарматизм) Одним из аргументов в пользу этой гипотезы считается присутствие рун в гербах польской шляхты. В современной историографии считается маловероятной вследствие того, что нет доказательств завоевания Польши иноземцами.

Культ — почитание, поклонение.

Культ разделяют на:

Религиозный культ — религиозное почитание каких-либо предметов (таких как икона, священные предметы или скульптуры), святых отцов, Бога или богов; религиозная обрядность (церемониальность). В том числе:

Культ предков

Фаллический культ

Культ Верховного Существа

Культ — не совсем точная калька с англ. cult:

Деструктивный культ — то же, что и деструктивная секта

Культ (в переносном смысле) — нерелигиозное или псевдорелигиозное преклонение перед кем-нибудь или чем-нибудь, например:

Культ личности

Культ Разума

Культ силы

Коммерческий культ — компании МЛМ

Культовая фигура (режиссёр, писатель, художник, музыкальная группа и т. д.)

Культовое произведение искусства

Литература

Культ (роман) — эпатажный роман украинского писателя Любко Дэрэша

Музыка

Культ — альбом группы Театр Теней

Обря́д — традиційні символічні дії, що в образній формі виражають соціально визначні події в житті людини та соціуму.

Згідно із Кодексом Канонів Східних Церков, церковним обрядом слід вважати літургічний, богословський, духовний і дисциплінарний спадок - різний щодо культури народів - який виявляється у способі практикування віри, властивому для кожної Церкви свого права. Кн. 28

В Україні забезпечується свобода релігійного обряду. Незаконне перешкоджання здійсненню релігійного обряду, що зірвало або поставило під загрозу зриву релігійний обряд передбачає кримінальну відповідальність Обряд

ритуал, церемония, церемониал, совокупность условных, традиционных действий, лишённых непосредственной практической целесообразности, но служащих символом определённых социальных отношений, формой их наглядного выражения и закрепления.

Понятие «О.» не следует смешивать с более широким понятием «Обычай», означающим не только символические, но и всякие вообще повторяющиеся и установленные традицией действия. Для доклассового общества характерна недифференцированность бытовых, производственных и религиозных О. С возникновением классового государства и церкви формируются специфическая церковная обрядность, ритуалы и церемонии, связанные с общественной и государственно-политической жизнью (например, придворные церемонии), и продолжают существовать традиционные бытовые О., особенно долго сохраняющиеся в крестьянской среде. К их числу относятся производственные О., связанные с земледелием, например с жатвой (Зажинки, Дожинки), животноводством (О., приуроченные к весеннему выгону скота), рыбной ловлей, охотой, строительством новых жилищ, рытьём колодцев и т.п., и семейные (О., связанные с рождением и смертью, Инициации, Свадьба и т.д.). В связи с годичной повторяемостью хозяйственной деятельности и её календарной приуроченностью О. первой группы, в отличие от семейных, принято называть календарными. Обрядные действия могли быть магическими (включая вербальную, т. е. словесную, магию), символически-демонстративными или игровыми. Для поздних О. характерно развитие символических и игровых элементов и выпадение или трансформация магических, генетически связанных с примитивной аграрной, скотоводческой и промысловой техникой и с устойчивостью общинных, родовых и семейных (особенно патриархальных) отношений. О., исполнявшиеся индивидуально (и часто тайно), сопровождались у многих народов прозаическими или стихотворными Заговорами и присловьями; О., исполнявшиеся коллективно (род, племя, община. семья, артель и т.п.), — также и песнями (см. Обрядовая поэзия). Особую группу О. образуют т. н. гадания (См. Гадание) (или мантические О.), предназначенные для угадывания (предсказания) дальнейшего течения жизни гадающих. Уже в период капитализма происходят значительные изменения в обрядовой традиции. Этот процесс углубляется в период социалистического переустройства общества. Традиционные О., особенно магические, забываются или переходят в разряд символических или игровых. В СССР и др. социалистических странах формируется новая, социалистическая обрядность..

Поля́ни або східні поляни — східнослов'янське плем'я (союз племен) VI–IX ст., що мешкало в Центральній Наддніпрянщині. Західні поляни, поляни ляські або поляки — одне із західнослов'янських племен, що проживало у басейні ріки Варти. Протягом 9-10 століть здійснювало експансіоністську політику відносно сусідніх слов'янських племен та згодом дало назву країні Польща та етноніму поляк. Територія племені поляків із 13 століття стала називатись Великопольщею.

Лю́блінська у́нія 1569 (від лат. unia — союз) (пол. Unia lubelska; лит. Liublino unija; біл. Лю́блінская у́нія) — угода про об'єднання Королівства Польського та Великого князівства Литовського в єдину федеративну державу — Річ Посполиту, що була затверджена у місті Любліні 1 липня 1569 року. Люблінська Унія провадила зміни не тільки устрою Великого Князівства Литовського, але, також, створювала нові інституції для спільної полько-литовської держави. На чолі держави – Речі Посполитої, яка складалась з Корони Польського Королівства і Великого Князівства Литовського, став король, якого вибирали на спільних вільних виборах. Коронація на короля Корони і великого Князя Литви мала відбуватись в Кракові. Спільний загальний сейм мав засідати в Варшаві і складатись з 120 послів Корони і 48 литовських послів. Сенат мав складатись з 113 сенаторів Корони і 27 сенаторів Литви. Річ Посполита була зобов’язана до проведення спільної закордонної та оборонної політики для Корони і Литви. Доведена була також до унії фінансово-валютній, хоча обидва члені польсько-литовської держави зберігали право друкування власних грошей, але однаковій вартості. Уряди, титули і достоїнства Корони і Литви були збережені, тільки-но уніфіковані так, аби такий уряд в Короні відповідав аналогічному урядові в Литві ( наприклад, великий гетьман коронний – великий гетьман литовський). Посполите рушення і проблеми організації війська, спільної

оборонної політики залишилось прерогативою відповідних урядів у Короні і в Литві, хоча під проводом спільного монарха. Збережене чинні в Короні та Литві урядові мови, у тому й руська мова у Великому Князівству Литовському. Річ Посполита за Люблінською Унію посідала спільну правну систему. Водночас допущено польську шляхту до здобування земель на обширах Великого Князівства Литовського, що раніше не допускалось, взамін на те застережене, що захоплення королівського добра, доволі успішно проводимо в Короні, не могло бути в Литві. У такий спосіб мав зберігатись рівний правовий статус шляхти і магнатерії Польщі та Литви, хоча ж польська шляхта за фактичним прийняттям Короною південно-східних земель отримала привілегійовану економічну ситуацію.

Елі́та (від французького «elite» — найкраще, вибране) — невід'ємна частина соціуму, вибрані, найкращі, панівна верства. Теорія еліт відстоює соціологічну концепцію, згідно з якою суспільство поділяється на вибрану меншість - активну керуючу творчу верхівку з формальних і неформальних лідерів і пасивнішу масу. Розрізняють політичну, економічну, адміністративну, військову, духовну, технічну, бізнесову та ін. еліту. Виникнення елітарної верхівки пояснюється різними факторами - політичною владою (В. Парето, Р.Міхельс), технічним і технологічним розвитком (Дж.Берхнем), природною обдарованістю людей, які складають еліту (С.Дарлінгтон, Й.Шумпетер). Степан Вовканич, академік Папської академії соціальних наук (Ватикан) виділяє такі основні функції еліти:

гарант вертикального (з покоління в покоління) передання нагромадженого людством і нацією інформації, що забезпечує ідентичність народу;

носій і генератор нової інформації (примноження знань і соціального інтелекту, наукового потенціалу тощо), необхідної для здобуття більш високого рівня розвитку;

творець розумної суспільної опозиції, регулятор адаптаційних суспільних процесів і провідник нації на шляху поступу, розвою;

ініціатор поширення вітчизняного досвіду і знань, їх інтеграції до світового інформаційного простору;

головний репрезентант нації, народу в системі світового співтовариства.

Крім того, всередині країни, еліта покликана виконувати роль вирівнювача рівнів окремих регіонів щодо державних і духовних цінностей, національної свідомості, історичної пам'яті, традицій, а також роль консолідатора нації в політичному, регіональному[1], мовно-культурному аспектах. За елітою, звичайно, залишається функція керівництва державою (а при її відсутності функція керівника боротьби народу за свою державність). Вельми важливою є також функція самовідтворення еліти. В розвинутих країнах формування національної еліти починається з дитячих елітарних садочків (або аналогів), шкіл, гімназій, ліцеїв тощо, елітарних вищих шкіл, факультетів, кафедр.

Вельми важливо розуміти, що сама адміністративна, службова, наукова чи інша посада ще не є гарантом приналежності особи, що її посідає, до еліти. Для цього "суспільного інтелекту" характерна новаторська роль у своїй галузі, авторитет і популярність, визнаний неформальний статус лідера. Особливо цінною якістю для "обраних" є їх відкритість, спрямованість їх діяльності на максимальний суспільний результат (навіть офіруючи своїми особистими інтересами). Якщо є тенденція до звуження цих інтересів, кола зацікавленості, кола дій, впливу того чи іншого лідера, а ще гірше - ознаки сектанства в його діяльності, то частіше всього маємо справу з псевдолідером, псевдоелітою. Навпаки, розширення горизонтів діяльності і впливу попри всі обставини, виявляє справжнього лідера, його приналежність до еліти.

Отже, основною ознакою, відрізняючою еліту є, напевно, інтегральне поняття впливу на колектив, населення, народ, людство, вплив на розвиток науки, культури, техніки тощо.

ПЛЕМІННИЙ СОЮЗ - об'єднання кількох племен, особливо часто відзначається істориками у суспільствах, які перебували на стадії військової демократії (франки і тевтони у германців, анти і склавини у слов'ян). У таких союзах вже сильно виділялася племінна знать і спостерігалося розшарування суспільства. Порівняно мирні племінні союзи, як у східних слов'ян і в культурному відношенні тяжіли до них фінно-угрів, об'єднувалися на основі господарських зв'язків і мали розвинені міста - економічні та культові центри. У Новий час вчені багато дізналися про племінних союзах на прикладі північноамериканських індіанців (сіу, апачі, ірокези та ін.).

Університе́т (лат. universitas — «сукупність») — автономний вищий навчальний заклад, тип якого виробився в Європі за середньовіччя. В університеті об'єднується низка факультетів для підготовки фахівців високої кваліфікації з точних, природничих і гуманітарних наук.

Крім освітньої функції університети є науковими установами, в яких викладачі спільно зі студентами виконують наукові дослідження. Провідні університети мають свої видавництва, де друкують навчальну та наукову літературу. Традиційно університети мають привілей надавати своїм студентам та аспірантам наукові ступені бакалаврів, магістрів та докторів. На початку своєї історії практично всі університети мали релігійне спрямування. У Західній Європі засновниками їх були чернечі ордени. Університети тоді зосереджувалися в монастирях, де навчання поєднувалося з молитвою. В XI столітті — XII столітті були засновані Болонський університет (1088), Оксфорд, Тулуза. У всіх цих навчальних закладах вивчали богослов'я, право та медицину.

Середньовічні університети розвивалися під прямим впливом Церкви, яка шукала нові філософські джерела для розуміння Божого слова. У період Відродження більшої уваги надається гуманітарним наукам, із Просвітництвом прийшло зацікавлення природничими та практичними науками.

У XIX — XX ст. захоплення можливостями розуму та техніки відділяють релігійну складову освіти, секуляризують університети, що з часом призвело до цілковитого розділення науки і релігії в освіті.

Остроми́рове Єва́нгеліє — одна з найвидатніших пам'яток старослов'янського письменства в давньоруській редакції, до виявлення в 2000 році Новгородського кодексу вважалася найдавнішою книгою, яка була створена на Русі. «Остромирове Євангеліє» містить євангельські читання для неділі і свят. Переписане 1056—1057 рр. з староболгарського оригіналу, як гадають, у Києві дияконом Григорієм для новгородського посадника Остромира, який в написі книги названий «близьким» родичем князя Ізяслава Ярославича (за гіпотезою Анжея Поппе, згадана в надписі дружина Остромира Феофана могла бути донькою Володимира Святославича та Ганни Візантійської). За гіпотезою Юрія Диби та Ігоря Мицька походження протографу книги слід пов'язувати зі скрипторієм чеського бенедиктинського слов'янського монастиря в Сазаві, про що свідчить її місяцеслов та художнє оформлення. Вірогідно також, що у Києві могли знайти прихисток і сазавські монахи-вигнанці. Євангеліє-апракос, написане великим красивим уставним письмом, причому розмір літер поступово зростає до кінця книги (від 5 мм до 7 мм). Текст написаний двома стовпчиками по 18 рядків на сторінці площею біля 20x24 см. Численні багатобарвні ініціали, фігурні заставки, зображення євангелістів (Іоана, Луки і Марка), які виконані з вражаючою майстерністю. В тексті вживається кіновар. Рукопис складається з 294 аркушів доброго пергаменту, проте не найвищої якості: є листи із зашитими розрізами та з дірками, які були в аркуші ще до написання тексту. Ініціали, які яскраво розфарбовані зеленою, червоною, блакитною і білою фарбами та обведені чистим (накладним) золотом — найпомітніша особливість художнього оформлення Остромирового Євангелія. Кожен з них оригінальний, відрізняється особливим малюнком і комбінацією кольорів. Загадковими для дослідників залишаються східні риси в малюнках заголовних літер, що зображають голови хижих птахів і фантастичних химер — крокодилів та саламандр. У складний геометричний орнамент ініціалів вміло вписані і людські обличчя (у профіль або фас). Таким чином «Остромирове Євангеліє» — найдавніша точно датована об'ємна рукописна пам'ятка, створена на Київській Русі (за винятком віднайденого у 2000 році російськими археологами Новгородського кодесу, який, попри те, є пам’яткою зовсім іншого характеру). В ньому, крім особливостей загальнодавньоруських, відбито й такі мовні особливості, які згодом стали характерними для мови українського народу. «Остромирове Євангеліє» є одним із важливих джерел вивчення старослов'янської і давньоруської мов.

Зберігався рукопис у Софійському соборі в Новгороді. Вважається, що воно вперше було виявлено в 1701 році (зазначено в описі одного з храмів московського Кремля). У 1720 році відіслано, поряд з іншими старими книгами, за наказом Петра I в Санкт-Петербурзі.

Тради́ція — досвід, звичаї, погляди, смаки, норми поведінки і т. ін., що склалися історично і передаються з покоління в покоління; звичайна, прийнята норма, манера поведінки, усталені погляди, переконання когось; узвичаєння, узвичаєність, неписаний закон.

Традиція (від лат. traditio — передача) — це елементи культури, що передаються від покоління до покоління і зберігаються протягом тривалого часу. Традиції тією чи іншою мірою і в тих чи інших формах присутні в будь-якому суспільстві і практично в усіх сферах культури. Традицію можуть утілювати певні суспільні інституції, норми поведінки, цінності, ідеї, звичаї, обряди і т. д. Поняття стилю і традиції іноді вживаються щодо формально (зовнішньо) схожих феноменів. Поняття "традиція" генетично сходить до лат. traditio , До дієслова tradere, що означає "передавати". Спочатку це слово використовувалося в буквальному значенні, позначаючи матеріальне дію: так, стародавні римляни застосовували його, коли мова йшла про необхідність вручити комусь якийсь предмет і навіть віддати свою дочку заміж. Але передається предмет може бути нематеріальним. Це, наприклад, може бути певне вміння або навички: така дія в фігуральному сенсі також є traditio. Таким чином, межі семантичного спектру поняття традиції жорстко вказують на основне якісну відмінність всього того, що можна підвести під це поняття: традиція - це перш за все те, що не створено індивідом чи не є продуктом його власного творчого уяви, коротше, те, що йому не належить, будучи переданим кимось ззовні.

Це основна відмінність часто відходить у свідомості на задній план, поступаючись місцем іншому, теж значимого, але похідному. Для повсякденної свідомості епохи модерну слово "традиція" асоціюється в першу чергу з тим, що пов'язано з минулим, втратило новизну і в силу цього протистоїть розвитку і оновленню, що само по собі незмінне, символізує стабільність аж до застою, позбавляє від необхідності осмислювати ситуацію і приймати рішення.

Міщанство (пол., однина mieszczanin - городянин), стан в дореволюційній Росії, що включало різні категорії міських жителів (ремісників, дрібних домовласників, торговців і т.п.). У 14-17 ст. міщанами називали городян південних і західних руських областей, що входили до складу Литви та Польщі, з 17 ст. - Жителів смоленських міст. За губернської реформі 1775 до міщан відносили посадських людей з капіталом менше 500 руб. Міщанство платило подушну подати, несло рекрутську повинність, було обмежено у свободі пересування. Станова приналежність до міщанства була спадковою. Розбагатілі міщани переходили в купецтво, що розорилися купці ставали міщанами. Ними ставала також частина селян, що звільнилися від кріпосної залежності. Міщанство кожного міста, посада чи містечка утворювало особливу міщанське суспільство, яким керував міщанський староста і його помічники. У 1811 в Росії було 949,9 тис. міщан (35,1% міського населення); в 1897 - 7449,3 тис. (44,3%). У результаті реформ 60-х рр.. 19 в. багато з них отримали доступ на державну службу або ж стали особами "вільних професій". Міщанство зберігалося в Росії до Великої Жовтневої соціалістичної революції.

Так визначає поняття міщанства один з тлумачних словників.

У переносному сенсі міщанами називають людей, поглядів та поведінки яких властиві егоїзм та індивідуалізм, корисливість, аполітичність, безідейність і т.п.

«Руська Правда» (тут правда в значенні лат. iustitia, грец. διχαίομα) — збірка стародавнього руського права, складена в Київській державі у XI–XII ст. на основі звичаєвого права.

Руська Правда мала важливий вплив на всі правові пам'ятки литовсько-руської доби в історії України (наприклад, «Судебник» Казимира IV, 1468); за посередництва Литовських Статутів (1529, 1566, 1588) деякі норми увійшли до українського права гетьманської доби. Руська Правда — найвизначніший збірник стародавнього руського права, важливе джерело для дослідження середньовічної історії права та суспільних відносин Русі-України і суміжних слов'янських народів. Оригіналу Руської Правди не знайдено, натомість збереглася значна кількість її списків з ХІІІ—XVIII ст. Досі відкрито їх 106. Історія постання Руської Правди та її списків, що їх поділяють на три редакції (коротку, широку і середню), ще досі не є повністю досліджена. Руську Правду (коротку редакцію) відкрив В.Татищев 1738 в тексті Новгородського літопису, написаного у 1440-их pp., надрукував її А. Шлецер (1767). Згодом відкрито кільканадцять списків короткої Руської Правди, найстарішими з яких є Академічний і Археографічний, обидва з того самого часу. Серед сотні списків широкої Руської Правди найстарішими є Синодальний (збережений у тексті Кормчої книги з 1282) та Троїцький (віднайдений у тексті правничого збірника «Мірило Праведне», списаного у другій половині 14 ст.). Широку Руську Правду вперше опублікував 1792 І. Болтин. Від цих двох основних списків Руської Правди дещо відрізняються списки середньої Руської Правди (відомі з тексту Кормчої Книги з 17 ст.), яка, на думку більшості дослідників, була лише скороченням широкої ред. (М. Максимейко, А. Зимін); і походить з 15—17 ст. (М. Тихоміров й ін. відносять середні до другої половини 12 ст. й уважають її за основу для широкої редакції). Коротка Руська Правда (43 статті) поділяється на 4 частини:

Правда Ярослава — найстарішу, як її називають дослідники, що не погоджуються з поглядом, що Руську Правду проголосив князь Ярослав Мудрий (В. Сергеєвич, А. Пресняков, М. Тихоміров); вона охоплює статті від 1 до 18;

Правда Ярославичів — звана також Уставом Ярославичів (статті 19 — 41);

Покон вирний — встановлює оплати вирникам (ст. 42)

Урок мостникам (ст. 43).

Сейм — многозначный термин:

В Викисловаре есть статья «сейм»

В Викисловаре есть статья «Сейм»

Политика и общество

Сейм (польск. Sejm) — историческое название шляхетского представительного собрания в Королевстве Польском, позднее также в Великом княжестве Литовском и с 1569 года в объединённой Речи Посполитой. В русском языке вплоть до начала XX века слово «сейм» использовалось как нарицательное для обозначения парламента вообще и, в частности:

Сейм Речи Посполитой — сословно-представительный орган в Речи Посполитой во второй половине XVI—XVIII веках.

Вальный сейм — сейм Великого княжества Литовского.

Сейм Царства Польского[pl] — высший законодательный орган Царства Польского в составе Российской империи в 1815—1831 годах

Сейм ПНР[pl] — однопалатный парламент Польской Народной Республики в 1947—1989 годах

Сейм Финляндии (Эдускунта) — парламент Великого княжества Финляндского, впоследствии — независимой Финляндии.

В настоящее время ряд действующих парламентов носит официальное название «Сейм»:

Сейм Республики Польша — нижняя палата парламента Польши.

Сейм Латвии — парламент Латвии.

Сейм Литовской Республики — парламент Литвы. СЕЙМ

(чеш. snem, польск. seim, литовск. saimas) - сословно-представительное учреждение в сословных феод. монархиях Польши и Литвы (и в объединенном Польско-Литовском гос-ве), в Чехии 13-14 вв. - нач. 20 в., а также в Финляндии в 1809-1906; ниж. палата парламента бурж. Польши (по конституции 1921) и парламентов Финляндии в 1906-17, бурж. Литвы в 1922-40 (по конституции 1922) и бурж. Латвии в 1922-34 (по конституции 1922); высший орган гос. власти и законодат. орган ПНР.

В рус. словоупотреблении С. часто называют сословно-представительные учреждения ср.-век. "Священной Рим. империи" (рейхстаг или имперский сейм), а также Венгрии, Хорватии (собор), а иногда - бурж. парламенты последних.

Асиміляція (лат. assimilatio)— дія за значенням робити когось, що-небудь подібним до себе, перетворювати на свій лад. Втрата власної мови, культури і самосвідомості представниками народу, які знаходяться в середовищі іншого народу. Під впливом насильницьких дій ззовні з метою штучної асиміляції або добровільний акт свобідного вибору підкореного народу. В умовах релігійного та національного гніту відбуваються насильницькі дії примушування до асиміляції з метою нищення підкореного етносу підкорювачем (мала місце а. напр. у Російській імперії, в СРСР політика а. називалася «поступове злиття національних меншин з більшими етнічними спільностями»). Друге, процес переробки і що надходять до нього з навколишнього середовища. Вкупі з дисиміляцією лежить в основі обміну речовин організму — метаболізму. Третє, в лінгвістиці — уподібнення звуків. Ассимиляция

процесс, в результате к-рого члены одной этнич. группы утрачивают свою первоначально существовавшую культуру и усваивают культуру другой этнич. группы, с к-рой они находятся в непосредств. контакте. Этот процесс может происходить спонтанно, и в данном случае А. может рассматриваться как один из типов процесса аккультурации (см. Аккультурация) и как рез-т этого процесса. Вместе с тем часто термин “А.” используется в другом значении и обозначает особую политику доминирующей нац. группы в отношении этнич. меньшинств, направленную на искусств. подавление их традиц. культуры и создание таких социальных условий, при к-рых участие меньшинств в институциональных структурах доминирующей группы опосредствуется их принятием культурных паттернов данной группы.

Понятие А. стало использоваться в к. 19 в., гл. обр. в амер. социальной науке (первоначально синонимично слову “американизация”). Одно из первых определений термина А. дано Р. Парком и Э. Берджесом: “А. есть процесс взаимопроникновения и смешения, в ходе к-рого индивиды или группы приобретают истор. память, чувства и установки других индивидов и, разделяя их опыт и историю, инкорпорируются вместе с ними в общую культурную жизнь”. До сер. 20 в. термин А. использовался в контексте изучения инкорпорации индейских племен США в доминирующую культуру белого населения. Для объяснения А. привлекалась преимущественно теория “плавильного тигля”: амер. об-во рассматривалось как огромная “творческая лаборатория”, где разл. культурные традиции перемешиваются и переплавляются в некое синтетич. целое.

Товариство Ісуса або Єзуїтський орден (лат. Societas Iesu, скорочено S.J. або S.I.) — християнський чернечий орден Римо-Католицької Церкви. Члени ордену відомі як єзуїти. Їх інколи називають «Солдатами Ісуса Христа» або «піхотинцями Папи» через те, що засновник Товариства Ігнатій Лойола був лицарем, до того як став священиком. Девізом єзуїтів є вислів «Ad maiorem Dei Gloriam» (лат. Усе на славу Божу).

Товариство Ісуса — найчисельніший чернечий орден у складі католицької церкви. Сьогодні кількість єзуїтів становить 20 170 чоловік, серед яких 14 147 — священики. Їхні місії діють у 112 державах на всіх континентах світу. Головними напрямками діяльності єзуїтів є євангелізація, освіта і наукові дослідження.

Першим і досі єдиним єзуїтом-папою є нині чинний понтифік Франциск. В 1802 році єзуїти відкрили в Одесі місійний осередок, збудували костел, a при ньому — парафіяльне училище. У 1804 році ними було засновано чоловічий та жіночий пансіонати для дітей з шляхетних родин. Ці заклади отримали державне визнання.

Серед шляхтичів міста Романова, що біля Житомира, виникло бажання запросити єзуїтів для створення в їхньому місті місійного і навчального осередків. Один із шляхтичів — пан Ільїнський, звернувся до завідувача відділу іноземних віровизнань в Російській імперії князя Голіцина, щоби відкрити в Романові єзуїтську школу. B департаменті Голіцина і кабінеті імператора Олександра I дали згоду, і в 1818 році єзуїти прибули в Романово — збудували костел, школу і бібліотеку.

У XIX столітті на Холмщині царський уряд провадив політику насильного переходу греко-католиків у православ'я. У 1874 році навіть дійшло до кривавої сутички: у Пратулині і Дрелові царські війська розстріляли кілька десятків осіб, які стали в обороні Греко-Католицької Церкви. Наступного року частина греко-католиків, яку очолив Маркел Попель, оголосила в місті Холмі акт відступництва від Вселенської Церкви і приєдналася до Московської патріархії. Царський уряд витлумачив цю акцію як обов'язкову для всіх греко-католиків. Упродовж 30 років — з 1875 до 1905 — тривало жорстоке переслідування унії, внаслідок якого одні миряни таки змирилися й перейшли у православ'я, інші — до римо-католиків, але були й такі, що таємно і послідовно дотримувалися греко-католицького обряду. Ці факти є досить відомими.

В 1877 році єзуїти отримали від Конгрегації надзвичайних справ повноваження таємно провадити душпастирство серед греко-католиків Холмщини. У Варшаві і Любліні вони відкрили продуктові магазини, які використовували як підпільні центри для зустрічей з переслідуваними греко-католиками.

Апостол (грец. απόστολος, «посланець») — у Новому Заповіті звання дванадцяти найближчих послідовників, учнів Ісуса Христа. У ранньому християнстві термін позначав бродячих проповідників християнства.

У Новому Завіті є два основні значення терміна «апостол». У найширшому, загальному розумінні, будь-яка людина, котра може бути посланою Богом через Церкву з певним завданням, не залежно від того, керуватиме вона чи ні (порівняйте Фил. 2:25), може підпадати під визначення терміну «апостол». Це широке значення походить від взаємозв'язку між іменником «апостол» та дієслова грецької мови «посилати».

Проте, в Новому Завіті значно ширше вживання слова «апостол» у вузькому конкретному значенні — коли йдеться лише про вибрану групу апостолів Христа. Слово, яке зазвичай перекладається як «апостол» (та його варіанти, вираженні іменниками та дієсловами) зустрічається 80 разів у грецькому Новому Завіті. Не менше, ніж у 73 з цих випадків воно має спеціалізоване і обмежене значення слова.

Політична нація — це сукупність громадян країни, які незалежно від їхнього соціального статусу, мови, віросповідання, походження та інших соціально-групових відмінностей мають рівні права і на основі демократичних інститутів політичної влади та форм політичної участі, законодавчо встановлених норм і процедур здійснюють державне самоврядування, мають політичний і юридичний суверенітет, поєднані почуттями солідарності та ідеологією патріотизму. П. н. як особливий тип утворення національної спільноти запропонував виокремити німецький історик Ф. Майнеке. У своїй праці "Світова буржуазія і національна держава" (1907) він дав їй назву "державна нація". За період, що минув відтоді, у політичній філософії та етнополітологи для пояснення історичних умов, факторів, сутності, ідеології створення політичних націй було розроблено безліч концепцій і підходів. З середини XX ст. найбільш універсальною, аргументованою і популярною в західному суспільствознавстві інтелектуальною течією став модернізм, що об'єднав досягнення багатьох наук у дослідженні генезису націй та розробив теоретичну модель процесу створення.

Державність — специфічна ознака державно-політичної організації суспільства. Термін має багато значень і вживається:

а) як синонім держави в цілому чи держави відповідного історичного типу (феодальна держава, буржуазна держава тощо);

б) для характеристики системи (механізму) політичної організації суспільства;

в) з метою визначення ступеня розвитку системи органів держави (державного апарату);

Характер державності обумовлений обсягом суверенітету тієї або іншої держави. У незалежній Україні головними факторами суверенної держави є специфічні форми державної політичної організації суспільства (форми правління, державного устрою, організації державної влади), державні традиції, ідеологія, державна мова, державна символіка). З цими факторами пов'язаний суспільний і політично-правовий зміст державності, як засобу забезпечення суверенного розвитку України.

Християнство вже знали на Русі. Перше знайомство з ним відбулося, мабуть, близько середини IX ст. Так, в окружному посланні константинопольського патріарха Фотія від 866 року говориться, що руси напали на Константинополь, завдавши столиці відчутного удару, і після цього вирішили охреститись. Ймовірно, що охрестилася якась частина руських воїнів. Про це ж охрещення русів згадує і Константин Багрянородний. "І народ Русів,— пише він,— войовничий та безбожний, імператор Василій щедрими подарунками золота, срібла та шовкового одягу схилив до переговорів і умовив їх охреститися".

Християнство поширилося серед князівського оточення. При укладенні договору Ігорем з Візантією у 945 році руські посли-язичники присягалися ім'ям Перуна, а руські посли-християни — ім'ям "бога-вседержителя" і перед "чесним хрестом". В літопису з цього приводу сказано, що коли порушать присягу християни, "то приимут месть от бога-вседержителя", а коли язичники — "да не ймуть помощи... от Перуна".

Язичник Ігор і руси-язичники ходили для присяги на пагорб до ідола Перуна, а руси-християни — до церкви святого Іллі, яка вже була тоді в Києві. Цікаво відмітити, що ця перша в Києві церква була присвячена святому Іллі, на якого перейшли риси Перуна, язичеського бога-грому і блискавки. Святий Ілля, за народними легендами навіть недалекого від нас минулого, під час грози носився по небу у своїй вогненній колісниці, що гуркотіла на небесних вибоїнах, та з лука нищив стрілами-блискавками нечисту силу.

Існує також думка, що першими прийняли християнство київські князі Аскольд і Дір. Але, за безсумнівний даними, першою християнкою серед київської князівської династії була Ольга. Після княгині Ольги нова релігія набула поширення серед панівної верхівки Київської Русі. Точно відомо, що серед оточення Святослава, сина і наступника Ольги, були й християни. Однак сам Святослав, незважаючи на умовляння матері, а також інших прихильників християнства, не зрікся язичества. Літописець переказує: хоч Святослав і відмовлявся прийняти християнство, посилаючись на те, що з нього будуть глузувати дружинники, але "хто хотів хреститися, не забороняв, а тільки насміхався з того". Важко припустити, щоб християн не було серед купецтва, яке вело жваву торгівлю з Візантією та іншими християнськими країнами. Отже, приступаючи до християнізації Русі, Володимир міг спиратися на підтримку певних груп населення Київської Русі — на частину феодалів і купецтва.

Літо́пис — історико-літературний твір у Русі, пізніше в Україні, Московщині та Білорусі, в якому оповідь велася за роками (хронологія). В інших країнах подібні давні твори мають назву «хроніки».

Назва «літопис» походить від структури літопису, де твори починались зі слів «в літо». Літописи — важливі пам'ятки літератури, цінні джерела для дослідження слов'янської історії з давніх часів до XVIII століття включно. У них розповідається про походження східних слов’ян, зародження у них державної влади, про політичні, економічні та культурні взаємини між собою та з іншими народами, тощо. Велике значення літописи мають для вивчення історії української літературної мови. Мова більшості літописів книжна, близька до церковнослов'янської, а у період XV—XVIII ст. частина пишеться латинською. Зародженню літописної творчості сприяв ряд чинників: діяльність могутньої Київської держави, відносно високий рівень матеріальної і духовної культури в давньокиївський період, заснування Київської митрополії, спорудження Софійського собору та ін. Літописання почалося у Києві. Вважають, що давніше зведення літописних матеріалів різного характеру і походження (короткі порічні записи, княжі літописи, народні перекази) належить до кін. X ст. Його склала, мабуть, група світських і духовних осіб з оточення Великого князя Володимира Святославича.

В XI ст. були складені Літописне зведення 1037, Києво-Печерське літописне зведення 1072 — 73 (автор книжник Никон), Новгородське зведення 1079, Початкове зведення 1093 — 95, складене ігуменом Печерського монастиря Іоанном. Останнє стало основою для складання першої редакції «Повісті минулих літ». Безпосереднім продовженням її в Іпатіївському списку був Київський літопис, складений у Видубицькому монастирі на підставі літописних зведень, які до нас не дійшли. Є відомості про чернігівський, переяславський, галицький літописи XII ст., однак вони не збереглися, уривки з них ввійшли до інших літописних зведень.

Річ Посполи́та (лат. Res Publica, пол. Rzeczpospolita, рус. Рѣч Посполита) — східноєвропейська федеративна держава, що існувала протягом 1569—1795 років на теренах сучасних Польщі, України, Білорусі, Литви, Латвії, південної Естонії та західної Росії. Одна з найбільших держав континенту в ранньому новому часі. Утворилася 1569 року внаслідок Люблінської унії, що об'єднала Королівство Польське та Велике князівство Литовське. Очолювалася виборним монархом, який мав складений титул короля польського і великого князя литовського. Столиця розташовувалася в Кракові (до 1596) і Варшаві (після 1596). Керувалася шляхтою різних національностей, що становила 10% від усієї населення держави. Шляхта вважалася джерелом влади і втілювала її демократичним шляхом через вибори до парламентських, представницьких та місцевих органів: сейму, сенату, сеймиків тощо. Мала високий рівень децентралізації управління. В першій половині 17 століття, в добу своєї могутності, охоплювала територію близько 990 тисяч км²[1], на якій мешкало до 11 млн осіб різних національностей та конфесій[2]. Декларувала свободу віросповідання актом Варшавської конфедерації 1573 року, проте протягом усього існування держави домінанту позицію в ній займала Католицька церква. В елітарній культурі панували латинська і польська мови, а також ідеологія сарматизму. Вела перманентні війни із сусідами: Московією на сході, Швецією на півночі, Османською імперією та Кримських ханством на півдні. Після великого козацького повстання 1648 року, що згодом спровокувало вторгнення шведів та московитів, втратила чверть усіх територій. У 18 столітті, через свавілля магнатів та шляхти, стала об'єктом політики сусідніх держав й опинилася під сильним впливом молодої Російської імперії. 1772 року втратила третину земель внаслідок поділів між Росією, Пруссією та Австрією. Після ухвалення Конституції 3 травня 1791 року проголошена унітарною державою, конституційною монархією. Припинила існування в результаті поділів Речі Посполитої між Росією, Пруссією та Австрією в 1793 і 1795 роках.

Коза́цькі літо́писи — історико-літературні твори 2-ї половини XVII — середини XVIII століття, присвячені козацьким війнам. Цінні джерела для дослідження вітчизняної історії і важливі пам'ятки літератури. Мова більшості літописів —літературна, близька до народнорозмовної. Особливе значення серед літописів 2-ї половини XVII — початку XVIII століття мають історичні твори, присвячені козацьким війнам. Звідси їх умовна назва — «козацькі», «козацько-старшинські» літописи, хоч від літописів у традиційному розумінні вони значно відрізняються.

До наших днів дійшли три найвизначніші козацькі літописи — Самовидця (про події 1648 — 1702 років, вірогідний автор — Роман Ракушка-Романовський), Грабянки (1710, про події від виникнення козацтва до 1709) та Самійла Величка (1720, про події в Україні 1648 — 1700 років).

В усіх цих літописах не лише докладно розповідається про Визвольну війну українського народу 1648-1654 років, а й подається економічна, політична і культурна характеристика країни, факти з історії Росії, Польщі, Угорщини, Швеції, Молдови, Туреччини та інших держав.

Джерелами козацьких літописів були давні українські літописи, власні спостереження, спогади сучасників, документальні матеріали (урядові офіційні і приватні листи, акти, грамоти, універсали), твори чужоземних істориків, народні легенди, перекази тощо.

У 30-х pp. XVIII ст. Ізмаїл Срезневський склав «Короткий опис Малоросії» (рос. мовою) про події від Київської Русі до скасування гетьманства в 1734 році.

У 1765 році Петро Симоновський скомпонував «Краткое описание о козацьком народе» з описом подій від найдавніших часів до 1751 року.

Автором «Летописца или описання краткого знатнейших действ и случаев» про події в Україні з 1506 по 1737 рік був, імовірно, Яків Лизогуб.

У 1770 у Прилуках полковий обозний Степан Лукомський склав «Зібрання історичне» з описом подій в Україні у XIV — XVI столітті.

Літописно-історичні праці про Україну писали також зарубіжні автори — Гійом Боплан, К. Гаммердерфер, Йоган Енгель, С. Зарульський, О. Рігельман та інші.

1. Політична унія — об'єднання держав, часто під короною єдиного монарха (персональна унія); назва міжнародних адміністративних союзів.

Кревська унія (1385)

Кальмарська унія (1397)

Польсько-шведська унія

Віленсько-радомська унія (1401) — союз Королівства Польського і Великого князівства Литовського.

Городельська унія (1413) — конфедеративний союз Королівства Польського і Великого князівства Литовського.

Краківсько-Віленська унія (1499)

Мельницька унія (1501)

Люблінська унія (1569) — союз Корони Польської і Великого князівства Литовського, результатом якого стало утворення держави Річ Посполита.

Сполучені Штати Америки (англ. United States of America)

Співдружність націй (англ. Commonwealth of Nations)

2. Церковна унія — об'єднання православної церкви з католицькою.[1] Через посередництво польської мови запозичене з народної латини від ūnus «один».[1] . Прихильників унії часто називають уніатами.

Флорентійська унія

Берестейська унія (1596) — союз Київської митрополії з Римською церквою, результатом якого стало утворення Руської греко-католицької Церкви.

Ужгородська унія (1646). Унія (від позднелат. unio "Єднання", іноді називають "монархічна унія") - союз (спільність) держав, очолюваний одним монархом. Унію не можна зарахувати до розряду конфедерації:

Конфедерація виникає з участю як республік, так і монархій. Унія виникає тільки за участю монархічних держав.

Конфедерацію засновують договором між державами, а унія виникає не на підставі договору, а в силу приналежності одному монарху права на престол у двох і більше державах. Договір не є обов'язковою умовою існування унії, хоча і він може бути укладений її учасниками.

Дійсна політична спільнота країн - обов'язкова умова існування конфедерації. Унія, навпаки, цілком може існувати і без тісних міждержавних зв'язків, союзницьких зобов'язань.

Учасники унії зберігають свою державність, а суверенітет очолює їх монарха подвоюється, потроюється і т. д. Іншими словами, одна особа стає володарем суверенних прав одночасно в декількох державах.

Понятие «диффузияинноваций» было впервые изучена французским социологом Габриэлем Тардом (1890) и немецкими и австрийскими антропологами, такими как Фридрих Ратцель и Лео Фробениус. В 1962 году Эверетт Роджерс, профессор сельской социологии из Университета штата Огайо, опубликовал книгу «Диффузия инноваций». В своей книге Роджерс синтезировал исследования из более чем 508 исследований о диффузии и создал теорию внедрения инноваций среди отдельных лиц и организаций. Происхождение теории диффузии инноваций разнообразно и имеет свои источники среди нескольких наук. Роджерс выделяет шесть главных источников, которые повлияли на исследования диффузии инноваций: антропология, ранняя социология, сельская социология, образование, промышленная социология и медицинская социология.

Козацькі договори Сьогодні, в складний час українського державотворення і встановлення громадянського суспільства, дуже важливо вивчати і аналізувати подібні процеси, що вже відбулися в нашій історії. Так сталося, що в минулому тисячолітті українському народу доводилося декілька разів відроджувати власну державу. Лише в ХХ столітті таких спроб було п'ять (УНР, ЗУНР, Карпатська Україна, Акт Відновлення Незалежності Української Держави від 30 червня 1941 року, Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року). І майже всі рази Україна втрачала свою державність через зовнішні і внутрішні чинники. І тому сьогодні, коли весь український народ готується святкувати 10-у річницю Незалежності України, актуальним є звернення до процесів українського державотворення, особливо до тих його сторінок, яким ще недостатньо приділено уваги.

Зборівський мирний договір 1649 року вперше за 300 років після падіння Галицько-Волинського князівства відновив Українську державу. Хоча й вона була автономна у складі Речі Посполитої, але фактично її залежність від Польщі була мінімальною. Як справедливо зауважив невідомий автор "Історії Русів", Зборівський договір заклав "камінь заснування нової епохи того (українського - М. Б.) народу [18:135]. Відновлена Зборівським договором Українська козацька держава під назвою Гетьманщина існувала аж до 1764 року до скасування гетьманства російською імператрицею Катериною ІІ.

Слід також підмітити, що Зборівська угода заклала підвалини української держави нового типу. Якщо Київську Русь можна умовно назвати Українською імперією, а Галицько-Волинське князівство - Українським королівством, то створена після Зборова держава носила чітко виражений республіканський характер. Ряд дослідників справедливо називають її козацькою християнською республікою. А потрібно зауважити, що в тодішній Європі було не так уже й багато держав з республіканським ладом правління.

Слов'яни — велика група споріднених за мовою та культурою індоєвропейських народів, що живуть у Східній і Центральній Європі та утворюють три гілки: східнослов'янську (українці, білоруси, росіяни), західнослов'янську (поляки, кашуби, чехи, словаки, лужичани), південнослов'янську (серби, болгари, хорвати, словенці, боснійці, македонці, чорногорці). Слов'яни розмовляють слов'янськими мовами.

Окрім Центральної та Східної Європи значна кількість слов'ян проживає в Азії — в Сибіру, Казахстані та країнах Середньої Азії. Частково слов'яни мігрували в інші частини світу. Загальна кількість слов'ян у світі оцінюється в 350 млн. Велесова Книга про походження слов'ян, та час заснування Київа:«…І рушили всі троє синів Орієвих: Кий, Пащек і Горовато, звідки і три славні племена виникли. Сини були хорбрі вожді дружинам. Отак сіли на коней і рушили. За ними їхали молодші дружини; йшла худоба: корови, повьязані бики, вівці їхали діти, староці і матері, жінки як зморені люди. І так просувалися до півдня, до моря, мечами разячи ворогів, ішли до Гори великої, до долини травної, багатої злаками.…»

Бо́яри — Збірна назва представників правлячого стану у Київській Русі, які займали друге, після князів, панівне становище в управлінні державою.

Щодо походження терміну бояри висловлюються різні думки. Одні дослідники виводять його від старослов'янського «бой» (воїн) або «болій» (великий), інші — від тюркського «бояр» (вельможа, багатий муж), ще інші — від староісландського «boaermen» (знатна людина). Виникнення боярства на Русі виноситься до епохи розкладу родоплемінних відносин у слов'янських племен (6-9 ст.). В період утворення Київської держави бояри поділялися на дві великі групи:

земські бояри (старці, градські) — потомки родоплемінної знаті, що становили верхівку тогочасного суспільства;

княжі бояри — представники княжої дружини та урядники його двору.

В 11 ст. відбувається злиття обох груп боярства. Бояри були васалами князя, зобов'язаними служити у його війську за право володіння земельними наділами. Одночасно вони користувалися так званим правом від'їзду, тобто могли переходити від одного князя до іншого без втрати своїх земель. В часи Київської держави Бояри не були замкнутим станом, були випадки, коли до їхнього середовища потрапляли представники городян, духовенства і навіть селянства (смердів). В епоху роздробленості посилилась економічна могутність Бояри, зросло їх політичне значення.

В Галицько-Волинському князівстві впродовж 12-13 ст. вони брали участь у вирішенні всіх державних справ і неодноразово були керівниками антикнязівських виступів (наприклад Володислав Кормильчич). Дещо меншим був вплив бояр на політичне життя Київського, Чернігово-Сіверського, Переяславського та інших князівств.

Бояри займали найважливіші посади при княжому дворі. З їх середовища призначалися двірські (управителі княжим господарством), скарбники, печатники (держателі княжої печатки), мечники, стольники та інші. Вони очолювали обласну адміністрацію — були княжими посадниками та тисяцькими. Найбільш заслужені і найзнатніші бояри входили до складу Боярської ради, — що була дорадчим органом при князі.

Ве́лесова книга (Влесова книга, Книга Велеса, Влес книга, Влескнига, Дощечки Изенбека, Дощьки Изенбека, Veles Book, Vles Book, сокращённо ВК) — письменный текст, впервые опубликованный в 1950-е годы русскими эмигрантами Ю. П. Миролюбовым и Ал. Куром (А. А. Куренковым) в Сан-Франциско. Согласно рассказам Миролюбова, списан им с утерянных во время войны деревянных дощечек, якобы созданных примерно в IX веке. Содержит предания, молитвы, легенды и рассказы о древней славянской истории примерно с VII века до н. э. до IX века н. э.

Большинство академических исследователей — как историки, так и лингвисты — полагают, что это фальсификация, написанная в XIX или (более вероятно) XX веке и примитивно имитирующая древний славянский язык. Наиболее вероятным фальсификатором текста считается сам Ю. П. Миролюбов.

Первоначально публиковалась под названием «Дощьки Изенбека», название «В(е)лесова книга» дано по первому слову (ВЛЕСКНИГО) на дощечке 16 и связано с именем славянского бога Велеса. Весьма необычен для предполагаемого региона и времени материал письма — тонкие выпиленные дощечки (по другим данным, края их были отрезаны ножом), а не береста или церы на деревянной подложке, где текст располагался не на дереве, а на воске. В отличие от большинства известных древних рукописей на дереве, дощечки были тонкими (0,5 см), размером 20 на 30 см и разлинованы с двух сторон; эти параметры, по мнению некоторых критиков, способствовали бы хрупкости и раскалыванию материала ещё в древности.

«Велесова книга» написана особым алфавитом, представляющим собой вариант кириллицы с некоторыми не свойственными ни кириллице, ни греческому алфавиту начертаниями отдельных букв. Этот алфавит, известный только по «фотографии» одной дощечки и описаниям Ю. П. Миролюбова, сторонники подлинности текста называют «в(е)лесовицей». Для каждой строки была проведена горизонтальная линия (как в индийском письме деванагари), под которой шли «прикреплённые» буквы. Само существование докирилловского письма — «протокириллицы», а также «протоглаголицы» — обсуждалось в науке, но убедительных фактов о наличии такой письменности обнаружено не было (см. Проблема дохристианской письменности у славян). Велесова книга излагает историю восточных славян (именуемых, в частности, русичами) от мифологических праотцов до варяга Эрека (некоторыми комментаторами отождествляемого с Рюриком). Собственно история излагается непоследовательно, народы разных эпох сводятся в одно время, игнорируются западная и южная ветви славянских племён, используются литературные названия исторических персонажей (известные по римско-византийским источникам боспорский царь Митридат Понтийский, готский вождь Германарих, вождь антов Мезамир). Имена древних героев имеют позднеславянскую этимологию, отличную от раннеславянских имён (известных из синхронных римско-византийских источников), в текстах также используются историко-географические термины, возникшие в позднем времени. География представлена в расплывчатых границах, соединяя отдалённые друг от друга местности в единый театр действия. Большую часть текстов занимает прославление самих русичей с противопоставлением им византийцев и готов, перечисляются языческие боги, поверхностно описываются обряды русов. «Религия ВК» является ни политеистической, ни монотеистичной, а воспринимает «славянских богов» как «единую группу богов, которые неразрывно объединены в Свароге-небе», то есть запрещается как «улещивать» (то есть «повышать в статусе») отдельных богов, так и отделять их от Сварога-неба.

Археологічна культура — термін, уживаний для позначення спільності (комплексу) подібних між собою археологічних пам’яток, що відносяться до одного часу і поширені в певній місцевості. Археологічна культура — фундаментальне поняття археологічної науки. З одного боку, воно дає змогу впорядкувати археологічні джерела, локалізувавши їх у просторі та часі, з іншого — прокладає місток між археологічними джерелами та їхніми творцями.

Не викликає сумніву, що за археологічними культурами стоять певні спільноти — окремі народи чи групи споріднених народів. Цей момент є надзвичайно важливим для стародавньої історії, котра має справу з дописемним періодом. «Німа» історія неначе починає говорити, набуває певної конкретності, а анонімні спільноти, що лишили певні археологічні культури, отримують, хай умовну, назву. Тому виділення археологічних культур складає підґрунтя для розв’язання найрізноманітніших проблем давньої історії: способу господарювання, соціального устрою, етнокультурної специфіки спільнот. Зіставлення матеріалів різних археологічних культур дає змогу відтворити певною мірою етногенез окремих народів, їхні господарські зв’язки, міграційні процеси тощо.

Подібність археологічних пам’яток простежується за різними рисами, наприклад, за формами та оздобленням посуду, прикрасами, прийомами домобудування та оформленням інтер’єру осель, поховальними звичаями тощо. Про поширення тих чи інших археологічних комплексів у межах певних територій почали говорити в XIX столітті; для означення таких комплексів користувалися різними термінами: культурна група, культурна провінція, культурний ареал, просто культура тощо. Термін «археологічна культура» широко входить у науку наприкінці XIX — початку ХХ століть. Відтоді він стає головним для означення археологічних комплексів. Саме в першій половині ХХ століття виділено більшість археологічних культур.

Неолатинська поезія (neo) - проект штучного ( планового) міжнародної мови, створений бельгійським дипломатом і лінгвістом Артуро Алфандарі. Нео є апостеріорного, автономним мовою і поєднує в собі риси есперанто, ідо, новіаля, окціденталя, Волапюк. Коренева база мови і граматика наближені (в порівнянні з есперанто і ідо) до англійської мови.

Релігійна культура – це частина духовної культури людства, породжена релігійними запитами людей і покликана їх задовольняти.

Компонентами релігійної культури є елементи художньої творчості (релігійне мистецтво, література, публіцистика), релігійні навчальні заклади, бібліотеки та видавництва, релігійна філософська і політична думка, а також норми моралі.

Спеціалізований рівень релігійної культури – це систематизовані релігійні вчення і конфесії, езотерика, буденний – містика, побутова магія і забобони. Своє неминуще значення в культурі релігія завоювала завдяки особливій формі ставлення до світу. Релігія (від лат. Religio – набожність, святиня, предмет культу) – це особливе світовідчуття, відповідна поведінка, а також специфічні дії, засновані на вірі в надприродне, вища і священне.

Релігія є такою культурної формою освоєння дійсності, в якій переважає психологічний, ірраціональний (не заснований на розумі) елемент – різні стани душі, настрою, екстаз, містичне осяяння і т.п. Провідною ознакою релігії є віра в надприродне, в те, що вище законів матеріального світу, який вважається вторинним по відношенню до світу духовному чи божественному.

Трипільська культура ( рум. Cultura Cucuteni , укр. Трипільська культура, Кукутені культура ) - Енеолітичних археологічна культура, поширена в VI-III тис. до н. е.. в Дунайсько - Дніпровському межиріччі, найбільший її розквіт припав на період між 5500 і 2750 рр.. до н. е.. На зміну трипільцям прийшли індоєвропейські народи ямної культури.

1. Історія відкриття

Культура носила назву "Кукутень" за назвою села в Румунії, де були знайдені перші артефакти, пов'язані з цією культурою. В 1884 румунський дослідник Теодор Бурада під час проведення розкопок знайшов елементи глиняного посуду і теракотовие фігурки неподалік села Кукутень. Після того, як учені ознайомилися з його знахідкою, було вирішено продовжити розкопки, які почалися на цьому місці навесні 1885.

Дослідження пам'яток, пізніше віднесених до трипільської культури, мали місце на Західній Україні в 70-ті роки ХІХ ст. Археолог Вікентій Хвойка відкрив перше трипільське поселення на території Російської Імперії в 1893-94 рр.. в Києві по вул. Кирилівській, 55 (нині вул. Фрунзе). Він презентував свої знахідки в серпні 1899 на ХІ археологічному з'їзді в Києві. У 1896-1897 роках кілька поселень з матеріалами, подібними київським знахідок, Хвойкою були знайдені в околицях села Трипілля Київської повіту (нині село Трипілля Обухівського району Київської області). В Галичині в XIX - до 1939 р. її іменували "культурою мальовань (розписний) кераміки", "галицької мальованої кераміки", "української розписної кераміки". У радянських, російських, українських, молдавських та ін публікаціях для пам'ятників з території України і Молдови поширена назва "Трипільська культура". В останні десятиліття для позначення археологічних пам'яток на території Молдови місцеві та румунські дослідники використовують термін "культура Кукутень".

З часом стало зрозуміло, що археологічна культура Кукутень на території Румунії, "розписної кераміки" на території Австро-Угорської монархії і Трипільська культура на території Російської Імперії відносяться до одного й того ж культурному комплексу.

2. Ареал розповсюдження

Трипільська культура була поширена в епоху енеоліту на території правобережної Україна, в Молдавії, у східній Румунії (Кукутень), а також в Угорщині [1]. Трипільська культура - енеолітичних (мідно-кам'яний вік).

3. Походження і зв'язок з іншими культурами

Трипільська культура була генетично пов'язана з енеолітичними культурами Балкано-Дунайського регіону [2], серед яких особлива роль належала носіям культур Боян, Старчево-крішской, лінійно-стрічкової кераміки, Вінча, Тисаполгар. Основні галузі господарства - землеробство і скотарство. Л. Л. Залізняк і ряд інших дослідників трипільської культури пов'язують її з хвилею мігрантів з неолітичної Анатолії.

Галицький ренесанс Український культурно-національний рух іде як би хвилею з українського Заходу на Схід. Спочатку стає до праці й боротьби українське міщанство Перемишля, потім іде український Львів, а далі — Луцьк і нарешті Київ як духовна столиця України, оперта вже на сили не тільки свого міщанства й духовенства, але й козаччини.

Велику роль у тому культурному, а відтак і політичному відродженні українства XVI — XVII вв. довелося відіграти українському образотворчому мистецтву. У Західній Європі, в першу чергу в Італії, мистецтво пережило великий переворот. Він розпочався з письменства, в якому запанував так званий гуманізм, тобто зворот від сухих, богословських тем до світських, у центрі яких стала жива й життєрадісна людина з усіма своїми земними турботами, мріями й пориваннями. Письменників перестає цікавити «потойбік» людського життя, що досі було метою всіх зусиль і всіх самозречень. Те саме бачимо в малярстві і різьбі. Аскетичні, одуховлені постаті й обличчя святих перемінюються поволі на рожеві й повні, осяяні радістю життя обличчя людей із цього світу. Ренесанс в Україні. Стиль італійського Ренесансу прийшов в Україну розмірно скоро, й то трьома дорогами. Найраніша вела через Польщу та Закарпаття. Вже в 1510 р. польський король Жигмонт І закликає до Кракова форентійського архітектора Франческа делля Лоре, а відтак Береччія, творця величавої «Жигмонтівської» каплиці на Вавелі. З Кракова ренесансова «мода» поширилася на схід. Другий посередній шлях ішов з півдня, через Словаччину й Закарпатську Русь. Ратуша в Бардієві в Пряшівшині, почата в готичному, а закінчена в 1511 р. в ренесансовому стилі, була чи не першою на українських землях будівлею з ознаками нового стилю. Та був ще третій шлях — безпосередній, що його промостила пожежа, жертвою якої впав у 1527 р. Львів. Відбудова міста дала можливість праці цілій низці архітекторів і каменярів, а що тоді славилися як найкращі італійські майстри, то й не диво, що їм припала почесна роль започаткувати життя нового стилю в столиці Галицької волості.

Национа́льный университе́т «Остро́жская акаде́мия» (укр. Національний університет «Острозька академія») — национальный автономный исследовательский университет Украины, расположенный в Остроге, Ровненская область, Украина. Острожская славяно-греко-латинская школа, основанная в 1576 г. князем Константином Острожским, стала первым украинским высшим учебным заведением и фактически первым вузом в Восточной Европе. Хотя в свое время за школой закрепилось имя академии, а не университета, она была организована по образцу западноевропейских университетов той эпохи. В основе программы обучения лежала система семи свободных наук: изучались грамматика, диалектика, риторика, арифметика, геометрия, астрономия и музыка. Также изучались высшие науки: философия, богословие и медицина. В программу обучения входило изучение пяти языков: церковно-славянского, польского, греческого, древнееврейского и латыни.

Вместе с Острожской типографией Острожская школа стала мощным культурно-образовательным центром, собравшим вокруг себя многих ученых и просветителей того времени. Первым ректором был Герасим Смотрицкий, в школе преподавали такие известные люди как Демьян Наливайко, Василий Суражский, Кирилл Лукарис, Ян Лятос (Лятош), Иван Княгиницкий, Клирик Острожский и прочие. Здесь в 1581 году впервые была подготовлена и напечатана первая полная церковнославянская Библия — Острожская Библия. Это масштабное по тиражу и объему издание, напечатанное книгопечатником Иваном Федоровым, было одной из главных целей основания типографии, так как оно должно было стать культурным противовесом польской католической экспансии. После отъезда Ивана Федорова обратно во Львов в 1582 году Острожская типография не остановилась и продолжила свою работу. В целом известны 27 наименований книг, напечатанных в этой типографии.

Сразу с созданием высшей школы и типографии Константин Острожский организовывает при школе Острожский научно-литературный кружок, в участие в котором стремится привлечь многих талантливых ученых и мыслителей, в том числе из-за рубежа. Ему удается не просто собрать преподавателей для чтения лекций, но собрать целый творческий коллектив, подразумевающий обмен разным опытом и развитие для его членов. Особенности этому объединению придавало то, что в нем удалось создать почти уникальное на тот момент сочетание Византийской и Западной культур на фоне видимого обострения отношений между ними.

Острожский смог собрать значительную группу профессоров, некоторые из которых были исключены из Краковской академии из-за острых конфликтов с католическим духовенством или с королевской властью, ревниво его поддерживающей. Самый известный пример — доктор медицины, декан лечебного факультета Краковской академии, математик и астроном Ян Лятош, преследуемый церковной иерархией и иезуитами за критику папской календарной реформы, лишившись научного поста в Кракове, принимает условия князя Острожского и переезжает к нему в Острог. Лятош становится личным врачом князя, а также профессором математики и первым деканом астрономии Острожской академии. 1989 год — с целью возрождения национального культурного наследия Острога и Острожской академии создано краеведческое общество «Спадщина» (Наследие), которое возглавил местный учитель истории, краевед и общественный деятель Петр Зотович Андрухов.