
- •Культура в житті суспільства.
- •Витоки і розвиток укр. Культури
- •Культура степових кочівників (скіфи, сармати)
- •Світ слов’янської міфології
- •Перші слов’янські археологічні культури на території України
- •Слов’янська дохристиянська культура. Велесова книга
- •Християнська культура давньоруської державності.
- •Сакральна і світська культури Київської Русі.
- •Польські – литовські впливи на українську культуру.
- •Контакти Київської Русі з іншими народами.
- •Козацтво як феномен української культури .
- •Освіта в 16-17ст в Україні
- •Козацькі договори як прояв української політичної культури в 17 ст
- •Висока культура 15-17 століття в Україні
- •Фольклорна культура українського народу
- •Вплив європейського Відродження на українську культуру (15-16ст)(ю. Дрогобич. С Оріховський)
- •Європейські впливи на українську культуру (гуманізм, Відродження, бароко).
- •24 Церковна культура України
- •Культура східних словян
- •Черняхівська археологічна культура
- •Північні контакти київської русі
- •Західні контакти
- •Південні контакти
- •Київська Русь і візантія
- •Книжники київської Русі
- •Впливи української культури на культуру московського царства
Європейські впливи на українську культуру (гуманізм, Відродження, бароко).
Відродження -- це могутній культурний рух у межах XIV -- початку XVII ст., в ході якого відбулося подолання духовної диктатури і деспотії церкви, виникла нова культура, звернена до земних справ, прагнення людей до щасливого життя, а також нова система національних літератур, нова філософія і наука; небувалого розквіту досягло у ту пору мистецтво. Характерними ознаками культури Ренесансу були такі:
1) Світський, нецерковний, характер культури Відродження, що було наслідком секуляризації (звільнення) суспільного життя загалом.
2) Відродження інтересу до античної культурної спадщини, яка була майже повністю забута у середні віки.
3) Створення людської естетично-художньої спрямованості культури на противагу релігійній домінанті у культурі середніх віків.
4) Повернення у власне філософських дослідженнях до античної філософії і пов'язана з цим антисхоластична спрямованість філософських вчень Відродження.
5) Широке використання теорії "подвійної істини" для обґрунтування права науки і розуму на незалежне від релігії і церкви існування.
6) Переміщення людини як основної цінності у центр світу і в центр філософії, літератури, мистецтва та науки.
Відродження виникло, по-перше, на грунті досягнень середньовічної цивілізації, зокрема, періоду пізнього середньовіччя, коли феодальне суспільство досягло найвищого розвитку і зазнало великих змін. У XIV--XV ст. відбувалося швидке піднесення економіки і культури міст, з'явилися нові технічні винаходи (друкарський верстат, компас, артилерія та ін.), розвинулося кораблебудування і мореплавство, зроблено великі географічні відкриття. На цей період припадає початок інтенсивного книгодрукування. У царині культури посилюється боротьба за звільнення філософської думки від догматів церкви, з'являються нові знання і течії, які не вкладалися в середньовічну філософсько-богословську систему.
Бароко, як явище в культурі, яке проникло на українські землі у XVII-XVIII ст. Відображення бароко у літературі, архітектурі, пластичному мистецтві. Меморіальна пластика, як одна з характерних рис доби бароко. Розум бароко – явище складне і суперечливе.
Саме поняття літературного бароко ввійшло в науку лише недавно, після першої світової війни. Поняття «бароко» прикладали раніше лише до сфери пластичних мистецтв (архітектури, скульптури, малярства). Пізніше помітили, що й стиль інших мистецтв (музика, література) має спільні риси із стилем мистецтв пластичних. Та й досі наука не закінчила дослідження барокової літератури. Найменше зроблено в слов'ян; лише польська та чеська барокова література порівняно добре досліджена. Для освітлення української барокової літератури зроблено лише перші кроки, хоч матеріал зібрано почасти вже давно.
2. Не маючи певного погляду на українську барокову літературу (17 -- 18 ст.), стара українська історія літератури не могла помітити в її формі та змісті ніякої внутрішньої єдності, та вважала через те її основні риси просто за вияв якоїсь особистої сваволі, примхи, чудернацтва авторів. Незважаючи на виразний характер світогляду барокових письменників, старі історики української літератури та культури міряли ідеологічний зміст барокової літератури масштабами власного часу. Тому цю літературу засуджували, як «далеку від життя», чужу інтересам народу, «схоластичну», нікому не потрібну. А щодо форми, то її засуджували як переобтяжену подиву гідними чудернацтвами, недоладну, безпорадну й т.д. До мотивів цього сувоporo засудження приєднувалося ще й те, то мова української барокової літератури зробилася після мовної реформи Котляревського «перестарілою», архаїчною, та знову ж таки -- «ненародною».
3. Хоч наука вже досягнула великою мірою єдності щодо характеристики барокового стилю в його конкретних рисах, але панує ще чимала розбіжність у розумінні основних, провідних мотивів, що зумовлюють характер барокового стилю. Ще й досі дуже розповсюджене розуміння барокової культури як культури католицької протиреформації. Таке розуміння проходить без уваги повз той факт, що й протестантські країни та народи розвинули -- іноді досить блискучу -- барокову культуру. На Україні, як побачимо, православні кола далеко більшою мірою брали участь у творенні барокової культури, зокрема літератури, ніж католицькі. Вже ближчий до правди погляд тих, хто вбачає в бароковій культурі «синтез», поєднання культур середньовіччя («ґотики») та ренесансу. Бо, справді, культура бароко, не відмовляючись від досягнень епохи ренесансу, повертається багато в чому до середньовічних змісту та форми; замість прозорої гармонійності ренесансу зустрічаємо а бароко таку саму скомпліковану різноманітність, як у ґотиці; замість можливої простоти ренесансу зустрічаємо в бароко ускладненість ґотики; замість антропоцентризму, ставлення людини в центр усього в ренесансі, зустрічаємо в бароко виразний поворот до теоцентризму, до приділення центрального місця знову Богові, як у середньовіччі; замість світського характеру культури ренесансу, бачимо в часи бароко релігійне забарвлення всієї культури -- знову, як у середньовіччі; замість визволення людини від пут соціальних та релігійних норм, бачимо в бароко знову помітне присилення ролі церкви й держави. Але, як уже сказано, бароко де в чому переймає й спадщину ренесансу: зокрема, воно цілком приймає «відродження» античної культури; воно, щоправда, цю культуру розуміє інакше, аніж ренесанс, та робить спробу з'єднати античність з християнством; бароко не відмовляється і від тієї уваги, яку ренесанс звернув на природу; лише ця природа є для нього важлива як шлях до Бога; бароко не відкидає навіть культу «сильної людини», лише таку «вищу» людину воно хоче виховати та й справді виховує для служби Богові. Але те, що своєрідне для культури, та зокрема для мистецтва бароко, що надає бароко його власного індивідуального характеру, це -- рухливість, «динамізм» бароко; в пластичному мистецтві це -- любов до складної кривої лінії, на відміну від простої лінії та гострого кута чи півкола ґотики та ренесансу; в літературі та житті -- це потреба руху, зміни, мандрівки, трагічного напруження та катастрофи, пристрасть до сміливих комбінацій, до авантюри; в природі бароко знаходить не стільки статику та гармонію, як напруження, боротьбу, рух; а головне -- бароко не лякається найрішучішого «натуралізму», зображення природи в її суворих, різких, часто неестетичних рисах, -- поруч із зображенням напруженого, повного життя, знаходимо в бароко і якесь закохання в темі смерті; бароко не вважає найвищим завданням мистецтва пробудження спокійного релігійного чи естетичного почуття; для нього важливіше зворушення, розбухання, сильне враження.
Епоха бароко, з одного боку, -- епоха великого розквіту природознавства та математики (бо основа пізнання природи для людини бароко -- міра, число та вага), а з іншого боку -- епоха розквіту богословії, епоха спроб богословського синтезу, епоха великої релігійної війни («тридцятилітньої»), епоха великих містиків. Людина бароко або втікає до усамітнення з своїм Богом, або, навпаки, кидається в вир політичної боротьби (а політика бароко -- політика широких всесвітніх планів та жадань), перепливає океани, шукаючи нових колоній, береться до планів поліпшити стан усього людства чи то політичною, чи то церковною, науковою, мовною (проекти штучних мов) чи якоюсь іншою реформою.
Релігійні протистояння в Україні (16ст) і його вплив на розвиток культурних процесів.
На зламі історичних епох, при переході від Середньовіччя до Нового часу у всіх європейських країнах надзвичайно гостро стояло питання про роль церкви і релігії. Виникнення централізованих держав супроводжувалося формуванням національно-релігійних ідеологій. У результаті католицизм переміг в Італії, Іспанії, Франції, протестантизм — у Швейцарії, Голандії, англіканство — у Британії. На українських землях виникло протистояння двох християнських церков. Українське населення сповідувало православ'я, а Річ Посполита була оплотом католицтва. Католицька церква за підтримки уряду виявляла значну активність та агресивність. З дозволу короля на території держави діяв орден єзуїтів. Польщі порівняно швидко вдалося перевести в католицтво феодальну верхівку суспільства, народ же зберігав відданість православ'ю. Розвиток української науки й культури XVIст. відбувався в досить складних і суперечливих умовах. Територія України була розділена між Річчю Посполитою, Угорщиною і Туреччиною. В умовах національного, соціального та релігійного протистояння культура українців зазнавала постійних утисків.
Відсутність єдиного політичного й духовного центру, тяжкий національний гніт, спустошливі набіги турків і татар гальмували культурний розвиток українського народу. Однак навіть ці негативні чинники не змогли припинити духовного життя українців. Боротьба проти унії та героїка козацьких походів сприяли розвитку й відродженню не тільки національної свідомості, а й української культури. Глибоко позначилася на духовній культурі специфічна ситуація в релігійній сфері, що склалася в українських землях XV--XVI ст. Безперервне протистояння католиц-тва і православ'я зумовило укладення Берестейської унії (1596) та утворення уніатської церкви, що посилило гос-троту релігійних та національних конфліктів. Релігійне протистояння мало не тільки негативні наслідки. Намага-ючись укріпити власні позиції, протидіючі сторони муси-ли дбати про розвиток освіти, поширення свого впливу через розбудову шкіл. Релігійна полеміка збуджувала дум-ку, сприяла розвитку культури дискусії, формуванню по-лемічного стилю.
Реальні потреби господарського та культурного життя, поширення ідей гуманізму, намагання представників різ-них релігійних конфесій розширити свою соціальну базу зумовили якісні зміни у сфері освіти. У XV--XVI ст. поряд з традиційними школами при церквах та монастирях ви-никають протестантські та католицькі школи, що давали вищий рівень знань. Намагаючись протидіяти поширенню чужих впливів, православні засновують свої освітні закла-ди. Так, у сфері освіти з'являється новий тип школи -- греко-слов'яно-латинська, у навчальному процесі якої ор-ганічно поєднувалися давньоруська традиція й новітні надбання західноєвропейської думки. Першим освітнім закладом цього типу в українських землях стала Острозь-ка академія (1576), заснована князем К. Острозьким. У своїх стінах вона зібрала цвіт тогочасної української та зарубіжної інтелектуальної еліти. її викладачами були Г. Смотрицький, В. Суразький, Д. Наливайко, чужоземці -- відомі вчені К. Казимирський, Я. Лятош, К. Лукаріс, який незабаром став патріархом константинопольським. Своє-рідну естафету Острозька академія передала братським школам, перша з яких виникла 1586 р. у Львові. Наприкінці XVI -- на початку XVII ст. школи цього типу діяли в Перемишлі, Кам'янці-Подільському, Галичі, Холмі та ін-ших містах.
Падіння в середині XV ст. Візантійської імперії зумови-ло докорінний переворот у духовному житті українського суспільства. Після певної паузи в поступальному розвитку культури, своєрідного інтелектуального та культурного застою, розпочинається переорієнтація на західну цивілі-зацію, активне засвоєння на Грунті києво-руської духов-ності надбань західноєвропейської культури. Виявами цих якісних змін у духовній сфері України стали: 1) відхід від візантійських зразків та канонів (у XV--XVI ст. в іконопи-сі постаті святих виходять за межі візантійських умовнос-тей, набувають рис індивідуальності, передається динамі-ка руху); 2) поширення ідей гуманізму та реформації;
3) поява нових форм самовираження і мистецьких стилів (у літературі набуває поширення полемічний стиль, виникає українське віршування; у живописі наприкінці XVI ст. з'являються нові жанри -- портрет, історичний живопис, зростає інтерес до пейзажу; виникають такі жанри світської музики, як побутова пісня для триголосого ансамблю або хо- ру (кант), сольна пісня із супроводом; у 1573 р. створюється вітчизняний ляльковий театр, що надалі переростає в тра-дицію українського вертепу; зароджується стиль бароко;
4) посилення світського елементу в культурі, зростання уваги до людини та її духовного світу; 5) індивідуалізація творчості.