Хвилі української еміграції

Дослідники визначають чотири хвилі переселенського руху в історії української еміграції.

Перша хвиля

Драматичне товариство ім. І. Котляревського, Вінніпег, Канада, 1914

Перша хвиля починається з останньої чверті XIX століття і триває до початку Першої світової війни. Ця масова трудова еміграція до США розпочалася у 1877 році, до Бразилії — у 1880-ті роки, у Канаду — з 1891 року, до Російського Сибіру — після революції 1905–1907 рр. Виїздили й до Аргентини, Австралії, Нової Зеландії, на Гавайські острови. Цю першу хвилю еміграції спричинили як і аграрна перенаселеність українських територій, так і утиски: економічні, соціальні, політичні, — і національний гніт з боку австро-угорської і російської імперій. Нащадки цієї хвилі еміграції зараз у шостому-сьомому поколіннях і більш схильні звати себе українцями за походженням — радше ніж емігрантами у країнах проживання.

Відомо, що у 1891–1901 роках зі Східної Галичини емігрували до Канади і США 78 тисяч українців. У 1901–1911 роках виїхало 224 тисяч чоловік. Таким чином, на початку XX століття лише зі Східної Галичини емігрувало понад 302 тисячі українців.^[1]

Наприкінці 19 століття еміграційний синдикат, створений канадським урядом, відправив на територію Західної України понад 6 тисяч вербувальників. Агент, що завербував сім'ю до Канади, отримував від 2 до 5 доларів за кожного переселенця.

Друга хвиля

Друга хвиля еміграції українців охоплювала період між Першою і Другою світовими війнами у ХХ столітті і була зумовлена поєднанням соціально-економічних та політичних причин. Емігрували в основному ті українці, які зі зброєю в руках боролися проти радянської влади, підтримували Центральну Раду, Директорію, Гетьманат. Це були великі і середні землевласники, торговці, службовці, священнослужителі, інтелігенція, солдати і козаки українських військових з'єднань. Вони виїздили до Польщі, Чехословаччини, Австрії, Румунії, Болгарії, Німеччини, Франції, США і Канади.

Третя хвиля

Третя хвиля еміграції викликана головно політичними мотивами і розпочалася наприкінці Другої світової війни. Більшою мірою це репатріанти з англійської, американської, французької окупаційних зон. Найчисленнішими серед них були колишні військовополонені, яких сталінсько-беріївський режим вважав зрадниками. Істотну частину переміщених осіб становили люди, силоміць забрані на роботи до Німеччини. Були тут також, звичайно, і біженці, хто відверто сповідував антирадянські погляди. Більшість емігрантів цієї хвилі осіла в Канаді, США, Великобританії, Австралії, Бразилії, Аргентині, Франції.

Четверта хвиля

Українські заробітчани лаштуються в дорогу, 2000-і роки, фото «Україна молода», ч.69 за 2008 рік

Четверта хвиля — так звана «заробітчанська» — розпочалася у 1990-х роках. Її головні причини — економічна скрута перехідного періоду в Україні. Деякі дослідники наголошують на умисному створенні безробіття, головним чином — у Західній Україні. В результаті цього на тимчасову роботу в країни Європи, Америки і у Росію виїхало близько 7—8 млн людей. Частина з них, ймовірно, вже не повернеться в Україну.

За оцінкою директора Інституту досліджень діаспори (Київ) Ігоря Винниченка на 2001 за межами України проживало 10—13 млн українців.

Унаслідок того, що за межі власної країни вимушена була виїздити під тиском економічних, політичних і воєнних обставин активна частина нації, а також внаслідок відсутності повноцінної Української держави на етнічних землях українців, у нових країнах поселення за кордоном українство продовжувало і розвивало національні державні (УНР), політичні (практично весь спектр політичних партій у діаспорі), громадські, культурні, наукові, духовні інституції. Для української діаспори однією з найвищих соціокультурних цінностей стала мета відновлення повноцінної Української держави.

Зорганізована українська діаспора в США сприяє українським емігрантам четвертої хвилі в пошуку роботи, житла, налагодженню бізнесових контактів тощо З цією ціллю створено сайт оголошень української діаспори в США: www.ukrdiaspora.com — головною метою якого є підтримування зв'язків як і між самими емігрантами, так із Батьківщиною.

Украї́нська діа́спора 

Украї́нська діа́спора — збірне визначення української національної спільноти поза межами українських земель (етнічної української території), яка почуває духовний зв'язок з Україною.

Станом на 2004 рік за межами України проживає від 13 до 15 млн. українців та їх нащадків, тобто близько чверті народу. Відповідно до статті 12 Конституції України ( 254к/96-ВР ) держава дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб закордонних українців.

1920—1945 pp.

Поразка у визвольних змаганнях та Перша світова війна викликали першу масову українську політичну еміграцію, яка зміцнила існуючу українську діаспору свіжими кадрами діячів з політичних, наукових, господарсько-професійних і культурних профілів. Дотогочасна, здебільшого заробітчанська еміграція одержала громадянський й інтелектуальний провід у всіх країнах української діаспори, включно з утворенням нового осередку в Маньчжурії. Проте головним скупченнями нової еміграції були середня й західна Європа, де вона осіла численно й очолила організацію життя українську діаспору, — а інколи й брала участь у житті українців на тих землях, які опинилися в тих чи тих країнах внаслідок мирних договорів (зокрема на Закарпатті). Так постали нові центри української діаспори, а наявні зміцнилися: в Чехословаччині, Німеччині, Польщі, Франції, Бельгії, Австрії, Румунії, Югославії, при тому найдинамічнішим було українське скупчення в Чехословаччині (Прага стала поряд Харкова, Києва і Львова одним з центрів української культури, а навіть політичного життя).

Поміж українськими осередками української діаспори нав'язалася тісна співпраця, утворено ряд спільних установ і плановано спільні заходи. Зокрема політичні організації та рухи (уенерівці, гетьманці, соціалісти, націоналісти) утримували між собою тісний контакт — і виступали спільно, не зважаючи на політичні кордони. Вони так само поширювали свої кордони на українську діаспору за океаном. Деякі організації, наприклад, студентська централя ЦЕСУС, жіночий світовий союз, об'єднували також організоване студентство чи жіноцтво й українських земель поза УРСР. Високі школи (УВУ та Господарська Академія) стали спільними організаціями для української діаспори, а почасти й для українських земель.

Єдиною спробою надпартійного громадянського об'єднання — це Головна Еміграційна Рада з центром у Франції, що об'єднувала, однак, тільки організації, прихильні до екзильного уряду УНР. Лише в окремих країнах діяли загально-громадянські централі (комітети, ради), — і то не особливо сильні. У 1920-х роках українська діаспора почасти підтримувала зв'язки з підрадянськими землями, але з початку 1930-х pp., через політику русифікації і розгром українського суспільного життя і культури, усе припинилося — виняток становили кілька «сов'єтофільських» груп у Канаді й США. Натомість канадська й американська українська діаспора постійно була у зв'язку з Галичиною й Закарпаттям, даючи чималу матеріальну допомогу (зокрема культурному життю) на рідних землях.

Кількість політичної еміграції зменшилася в середині 1920-х років через повернення частини емігрантів (зокрема з Галичини) на рідні землі, еміграцію за океан (особливо до Канади) і переїзд деяких в УРСР. Це, а також зменшення припливу студентів на студії і важкі економічні відносини зменшили значення політичної еміграції, зокрема культурної.

По перерві під час війни, з 1920—1921 відновилася заробітчанська еміграція з західних українських земель за океан і постала нова еміграція у Франції. Кількісно вона була значно менша, ніж до війни, зокрема до США і Бразилії, які обмежили імміграцію; натомість збільшилася до Аргентини, Франції, Парагваю та Уругваю, у малій кількості до Бельгії. Економічна криза припинила майже цілком еміграцію у 1931—1934 pp., пізніше вона відновилася, але у менших масштабах. Найбільш емігрувало за 1920—1939 роки (числа приблизні):

• до Канади — понад 70 000 українців;

• до Аргентини — 50 000 українців;

• до Франції — 35 000 українців;

• до США — 15 000 українців;

• до Бразилії — 10 000 українців;

• по кілька тисяч до Парагваю й Уругваю.

Разом уся українська діаспора становила, за винятком СРСР, 1,7—1,8 млн, обраховувалася такими (здебільшого приблизними) числами:

• в Америці:

  • в США: 700—800 тисяч українців

  • в Канаді: 250 тисяч українців

  • в Аргентині: 100—120 тисяч українців

  • в Бразилії: 80 тисяч українців

• у Західні і Центральні Європі:

  • в Румунії (головно в розпорошенні в Бессарабії): 350 тисяч українців

  • в Польщі: 100 тисяч українців

  • в Франції: 40 тисяч українців

  • в Югославії: 40 тисяч українців

  • в Чехословаччині: 35 тисяч українців

  • в інших країнах західної і центральної Європи: 15—20 тисяч українців

Чисельнішою була українська діаспора на сходу від України на території СРСР. До 1925 р. вона не збільшувалася шляхом імміграції з України, згодом — приблизно до 1932 р.— незначно. Її кількість і розміщення відносно докладно подає радянський перепис 1926 р. За ним в СРСР жило поза межами українських земель 3 450 000 українців:

• в Європі: 1 310 000 українців

  • 242 000 українців в сусідстві з українською етнічною територією

  • 771 000 українців на Надволжі й Уралі

• в Азії: 2 138 000 українців

  • 861 000 українців у Казахстані

  • 830 000 українців на Сибірі

  • 315 000 українців на Далекому Сході

  • 64 000 українців у Киргизькій РСР

  • 33 000 українців в середньоазійських республік

  • 35 000 українців на Закавказзі.

В Азії, більшість українців становила переважне число населення у двох великих районах: в Середньо-Азійському краї і на Зеленому Клині. З 1-го січня 1933 р. кількість української діаспори в СРСР можна було визначити на 4,5 млн людей (числа більші, ніж офіційні), тоді ж в Америці жило 1,1-1,2 млн українців, в Європі поза СРСР — 0,6 млн українців, разом з Бессарабією, яка в 1940-му році відійшла до СРСР.

За переписом 1926 р. близько чверті українців, розпорошених в СРСР, мали б користуватися російською мовою як своєю рідною; до цих чисел можна ставитися з деяким застереженням: 97 % українців у діаспорі були селяни і жили, назагал, у великих суцільних скупченнях. Проте русифікація прогресувала, на що вплинув брак будь-яких українських організацій, слабий контакт з Україною. Лише в добу українізації на північних Слобожанщині, Кубані й Далекому Сходу діяло певне число українських шкіл, виходило кілька газет, відбувалися гастролі українських театрів тощо. Під час колективізації, — а згодом і голоду — зріс приплив українців, що шукали захисту, до Азії. Чимало їх приїхало за війни у наслідок евакуації — головне до промислових районів; іншу категорію переселенців становили засланці до концентраційних таборів і розкуркулені, переселені в Сибір.