2. Обмеження національних прав Української Радянської Республіки в 30-ті роки XX ст. Входження усрр до складу срср

У 1927 р. проведено першу Всеукраїнську нараду щодо роботи серед національних меншин, що сприяла активізації діяльності в цій сфері. Досить активно проводилася лінія щодо найповнішого представництва різних національностей в органах радянської влади. Внаслідок такої політики 1929 р. у республіканському держапараті представники неукраїнського населення становили 63,8% всіх працюючих, в обласному — 73,1%, окружному — 46,5%. Всього в держапараті всіх рівнів представники інших національностей становили 41,3%.

Для розвитку національних меншин велике значення мало створення окремих адміністративно-територіальних одиниць у місцях компактного поселення неукраїнського населення. У жовтні 1924 р. у складі Української СРР було утворено автономну Молдавську республіку, а протягом 1924—1925 pp. почали функціонувати 7 німецьких, 4 болгарських, один польський і один єврейський національний район, а також 954 сільські ради національних меншин, 100 містечкових рад. У цей час в Україні діяли 566 шкіл з німецькою мовою навчання, 342 — з єврейською, 31 — з татарською тощо.

Наприкінці 20-х — на початку 30-х років політика коренізації, що сприяла зростанню національної самосвідомості, національному відродженню, почала здавати позиції під тиском міцніючої командно-адміністративної системи, за межі якої вона дедалі більше виходила. У цей період українізація стала тим підґрунтям, на якому формувався міф про «націоналізм» та «націонал-ухильництво». У Сталіна була чітка мета: тримати під неослабним контролем розвиток національних процесів, але досягти її, «оволодіти новим рухом на Україні за українську культуру» — писав він у листі до Л. Кагановича ще у квітні 1926 p., — можна, лише борючись з крайнощами... в лавах комуністів... тільки в боротьбі з такими крайнощами можна перетворити зростаючу українську культуру й українську громадськість на культуру і громадськість радянську».

Боротьба з «крайнощами» велася під гаслом боротьби з буржуазним націоналізмом. Характерною особливістю звинувачень у буржуазному націоналізмі у цей час була їхня своєрідна персоніфікація — «хвильовізм», «шумськізм», «волобуєвщина», «скрипниківщина».

Волобуєв Михайло Симонович (1903—1972) — вчений-економіст. Народився в сім'ї службовця. Освіту здобув у гімназії та Харківському інституті профосвіти. З грудня 1920 р. — член КП(б)У. Протягом 1921—1927 рр. працював у системі політосвіти, водночас займався викладацькою роботою. У1928 р. виступив у журналі «Більшовик України» зі статтею «До проблеми української економіки», у якій обстоював цілісність українського національно-господарського терену, захищав господарську самостійність українських підприємств, не погоджувався з панівною роллю російської економіки, вимагав збереження за Україною та іншими республіками права «дійсного контролю за діяльністю союзних органів». Стаття Волобуєва, яку деякі дослідники вважають теоретичною платформою націонал - комунізму, одразу викликала гнів більшовицьких вождів, а її положення були затавровані назвою «волобуєвщина». У1934 р. Волобуєв був засуджений на п'ять років таборів. Під час війни за завданням НКВС жив у Краснодарському краї під виглядом кореспондента фашистської газети «Кубань», збираючи інформацію про пересування німецьких військ. Після війни очолив кафедру Ростовського фінансово-економічного інституту. У1957 р. домігся реабілітації. У1961 р. Волобуєв переїхав у Донецьк, де працював у торговельному інституті. Згодом повернувся до Ростова, де провів останні роки життя[8, c. 167-169].

Можливо, така диференціація не випадкова, адже кожен з цих «ухилів» уособлював певну групу потенційно опозиційних режиму сил: «хвильовізм» — творчу інтелігенцію» «волобуєвщина» — наукову інтелігенцію, «шумськізм» — працівників державного і партійного апаратів, «скрипниківщина» — стару ленінську гвардію.

«їхня українізація, — казав один з героїв п'єси М. Куліша «Мина Мазайло» дядько Тарас, — це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб духу Не було». На жаль, репресії, що дедалі більше посилювалися, та голод 1932—1933 pp. в Україні робили ці слова печально пророчими.

На початку 30-х років українізацію, влучно названу американським істориком культури М. Семчишиним «українським ренесансом XX століття», як і всю політику коренізації, почали поступово згортати. У рішеннях XII з'їзду КП(б)У читаємо: «Перед партією стоїть завдання: добити контрреволюційні націоналістичні елементи, викрити до кінця націоналістичний ухил Скрипника, розгорнути подальше проведення більшовицької українізації і роботу з виховання партійних мас, а також широких мас робітників і колгоспників України у дусі пролетарського інтернаціоналізму». Як видно,(зміни, порівняно з початком 20-х років, відбулися суттєві: по-перше, українізація стала підкреслено «більшовицькою», по-друге, шляхом «добиття» і «викриття» намагаються втримати її у потрібних режимові рамках, по-третє, все чіткіше простежується акцент на пролетарський інтернаціоналізм.

Остаточно політика коренізації в Україні була згорнута 1938 р. Саме цим роком датована постанова Раднаркому УРСР про обов'язкове викладання російської мови в усіх неросійських школах, яка сприяла русифікації, і постанова Політбюро ЦК КП(б)У «Про реорганізацію національних районів та сільрад УРСР у звичайні райони та сільради», що зумовила ліквідацію національних адміністративно-територіальних утворень на території республіки. У цьому ж сумнозвісному 1938 р. ЦК КП(б)У ухвалило постанову «Про реорганізацію національних шкіл на Україні», у якій створення навчальних закладів національних меншин кваліфікувалося як «насадження особливих національних шкіл — вогнищ «буржуазно-націоналістичного впливу на дітей»[321-324].

Отже, впроваджуючи політику коренізації на початку 20-х років більшовицьке керівництво СРСР мало на меті створити у світового співтовариства враження про вільний та гармонійний розвиток радянських республік; знайти спільну мову з багатомільйонним полінаціональним селянством; зняти наростаюче протиріччя між народними масами і політичною елітою; поставити під контроль процес національного відродження на окраїнах; частково компенсувати республікам СРСР втрату політичного суверенітету наданням прав «культурно-національної автономії». Коли ж у 30-х роках національне відродження - було одним з безпосередніх наслідків політики коренізації, почало виходити за межі міцніючої командно-адміністративної системи, цю політику було згорнуто.

30 грудня 1922 р. І з'їзд Рад СРСР затвердив декларацію про утворення Союзу РСР і союзний договір. Союз складався з чотирьох республік — РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР (Азербайджан, Вірменія, Грузія).

Не вірячи в те, що Сталін щиро відмовився від ідеї автономізації, X. Раковський наполягав на необхідності реальних гарантій рівноправності та суверенності республік у межах СРСР. Такі гарантії він бачив у чіткій визначеності союзних відносин за принципом: «більше прав, більше засобів, більше ініціативи у всіх галузях окремим радянським республікам». Цю позицію X. Раковський при підтримці Бухаріна обстоював на XII з'їзді РКП(б) (квітень 1923 p.). Характерно, що вже на цьому етапі формування СРСР Раковський вказував на серйозну негативну тенденцію — зародження диктату союзних відомств. На жаль, делегати з'їзду його не підтримали, а в липні цього ж року Раковського було звільнено з посади Голови Раднаркому України і призначено повпредом до Великобританії.

У цей період процес ліквідації суверенітету України вступає у свою завершальну фазу. 26 січня 1924 р. відбувся II з'їзд Рад СРСР, який остаточно затвердив першу Конституцію Радянського Союзу. У ній було окреслено коло питань, що належали до компетенції вищих органів влади СРСР: зовнішня політика, кордони, збройні сили, транспорт, зв'язок, планування господарства, оголошення війни і підписання миру. Формально кожна республіка мала право виходу з СРСР, але механізму такого виходу так і не було розроблено. Тому, не змінюючи своєї зовнішньої форми, «союз республік» фактично перетворився на жорстко централізовану, унітарну державу. У травні 1925 р. завершується процес входження України до складу СРСР. IX Всеукраїнський з'їзд Рад затвердив новий текст Конституції УСРР, у якому було законодавчо закріплено вступ Радянської України до Радянського Союзу[1, c. 349-351].

Висновки

Отже, остаточна ліквідація державного суверенітету України відбулася не в момент утворення СРСР (грудень 1922), а дещо пізніше і пов'язана головним чином з прийняттям нового тексту Конституції УСРР. Проте втрата незалежності, перетворення України на маріонеткову державу не означали цілковитої ліквідації завоювань українського народу, тотальної руйнації атрибутів державності. Про це свідчать визнання територіальної цілісності України, існування в республіці власного адміністративного центру та державного апарату, надання певних прав компактно проживаючим національним меншинам та ін. Модель СРСР була своєрідною формулою компромісу між силами централізму та унітаризму, лідером і основним стрижнем яких була більшовицька партія, і силами децентралізації — національними рухами.

З метою утримання та посилення своєї влади російські комуністи розпочали політику українізації. Вони розглядали її як засіб перебудови культури України на засадах та принципах марксизму. Проте головним наслідком цієї політики стало культурне відродження України, її мови та літератури. Найбільших успіхів політика українізації мала в освіті. З встановленням в СРСР одноосібного правління Сталіна наприкінці 20-х pp. українізація була припинена, хоча офіційних документів про це не існує. Правляча партія повернулася до традиційної для російської політичної еліти політики русифікації та знищення будь-яких національних особливостей.

III

Головне завдання у сфері етнонаціонального життя — відхід від політики національного диктату та національного насильства. У національній політиці клин клином не вибивають. Проте в Україні певні політичні сили діють саме так, як робилося за тота­літарного суспільства, тільки ніби з «протилежним знаком». Як­що національна політика в колишньому СРСР будувалася на на­сильницькому «злитті» народів і націй в один «радянський народ», то тепер певні націоналістичні сили її будують на такому ж насильницькому їх розмежуванні або на асиміляції національ­них меншин національною більшістю. Уважаючи, що нібито на­ції визначаються виключно «генофондом», а отже, національ­ність конкретної людини встановлено «апріорі», від народження, дехто у вирішенні національного питання знову виходить із штуч­но сконструйованих ідеологічних схем і постулатів, нав'язуючи їх кожному громадянинові, ігноруючи його власну думку, його намагання, його переконання, його щастя.

Намагання спертися на «масу», а не на особистість, невід'ємне від насилля над цією особистістю, давно вже стало чимось на зразок «умовного рефлексу» для нашого суспільства. Спочатку «масою» вважався пролетаріат, а тепер дехто передав цю роль «народам» та «націям». Це призводить не тільки до економічних та соціальних негараздів, до політичного напруження, а й до кро­вопролиття (Закавказзя, Югославія).

Національне життя не визнає насильства. Як не можна штучно прискорити хід етнічного розвитку людства, зігнати нації до од­нієї «купи», так не можна штучно зводити паркани між націями, консервувати відмінності між ними. І те, і те є однаково небезпеч­ним і однаково трагічним.

Яке ж суспільство має бути в нашій багатонаціональній Україні? Нормальне цивілізоване суспільство без зайвого ухилу до «національ­ного» або (як раніше) до «класового». Суспільство, де понад усе цінуватиметься Людина, а все інше буде похідним від цієї найвищої цінності. Суспільство, де спокійно і вільно живуть та розвиваються різні народи, не заважаючи один одному, не вбиваючи один одного, не підкоряючись один одному і не вимагаючи такого підкорення від інших. Не істерична біологічна закомплексованість, не націоналіс­тична самозамкненість, а щастя людське — ось де вищий критерій розвитку й прогресу будь-якого суспільства.

Отже, кінцева мета послідовно демократичної національної по­літики полягає в погодженні національних та міжнаціональних від­носин. Виходячи з цього, можна зробити висновок, що гармонізація міжнаціональних відносин є можливою, якщо, по-перше, процес єд­нання, зближення, а потім і інтеграції націй відбувається природно, коли поступово визрівають для цього процесу об'єктивні й суб'єктивні передумови. По-друге, гармонізація міжнаціональних відносин може відбутися, якщо правильно вибрано політичні форми об'єднання народів (федерація, конфедерація, співдружність, асоці­ація і т. п.) та гарантовано вільний вихід з об'єднання. По-третє, якщо інтегративні процеси забезпечують реальні позитивні резуль­тати для всіх учасників такого об'єднання. По-четверте, якщо суб'єкти співтовариства залишатимуться рівними у своїх правах і обов'язках, а певне обмеження сфери реалізації їхнього сувереніте­ту (що майже завжди неминуче) буде добровільним самообмежен­ням, а не наслідком тиску сильніших (яскравим прикладом такого позитивного об'єднання є стосунки 15 країн Європи в рамках ство­реного ними Європейського Союзу). По-п 'яте, якщо процес інтег­рації буде націлено не на нівелювання етнонаціональних відміннос­тей, а на максимальний розвиток етнонаціональної самобутності народів. По-шосте, якщо національна політика буде гнучкою, здат­ною швидко пристосовуватися до вічно змінних умов життя й роз­витку народів і націй. Відтак головним чинником гармонізації наці­ональних та міжнаціональних відносин є створення правової демократичної держави. Практика свідчить, що за тоталітарних та авторитарних режимів неминуче виникає дисгармонія у міжнаціо­нальних відносинах, що призводить до етнополітичних конфліктів, хаосу та насильства в суспільстві.

Усе це дає змогу дійти загального висновку, що гармонізація міжнаціональних відносин — не стан, а безперервний процес. Керування цим процесом з боку держави хоч і дуже складна, але абсолютно реальна річ. Зусилля й кошти, витрачені на таке керів­ництво, є цілком виправданими. Реальний приклад цього — Швей­царія, Фінляндія, Швеція, Норвегія, які забезпечують нині своїм громадянам чи не найвищий у світі життєвий рівень і харак­теризуються високою стабільністю етнополітичної ситуації.

Після проголошення державної незалежності в Україні розпо­чався процес розбудови самостійної демократичної Української держави і процес формування сучасної нації.

Початок етногенезу українців ще недостатньо з'ясований іс­ториками, але те, що основні їхні етнокультурні риси сформува­лися в часи Київської Русі, є незаперечним фактом. У часи Гали­цько-Волинського князівства розпочався процес націогенезу українців шляхом так званої інкорпорації. Він був перерваний литовським, а пізніше польським поневоленням українського на­роду, але в етнокультурних змаганнях з чужоземними етнокуль­турними впливами закладається духовна основа для майбутньої національно-визвольної боротьби.

Козацько-селянський рух проти польського панування із XVII ст. мав спочатку станово-козацький і релігійний характер, але зго­дом переріс у національно-визвольну боротьбу, в результаті якої утворилася козацька держава, котра проіснувала як національна автономія до 1764 р. Цей період можна вважати першим етапом національно-державного розвитку України.

Другий період розпочався наприкінці XIX ст. — на початку XX ст. і спричинився в 1917—1921 рр. до утворення Української держави. В радянський період національно-державний розвиток, хоч і супроводився великими втратами у соціальній структурі та культурній сфері, проте досяг певних здобутків: національно- культурне відродження 20—30-х років, об'єднання українських земель в одній державі, прийняття України членом ООН, існу­вання, хоч і формально, інститутів держави, створення сучасних індустріальних галузей і забезпечення зростання інтелектуально­го рівня населення.

Нині в Україні головною проблемою етнополітики є вибір шляхів формування сучасної української нації, здатної гармоні­зувати етнічні, соціально-класові і релігійні відносини. Тут виді­ляються три концептуальні моделі: територіальна, етнічна й ет- нотериторіальна.

Територіальна концепція передбачала формування нації за те­риторіально-громадянським принципом, ігноруючи пріоритет­ність у цьому процесі корінного українського етносу. В ній особ­лива увага зосереджується на закріпленні статусу двомовності, федеративного устрою України, запереченні традиційної націо­нально-державної української символіки. Ця концепція утвер­джує поняття «народ України», обираючи тим самим шлях фор­мування української нації, характерний для країн, на території яких не було корінного народу і вони формувалися на політичній основі, враховуючи етнокультурні інтереси багатьох або декілька із них (як у народів США, Канади, Швейцарії).

Етнічна концепція ґрунтується на таких положеннях:

1) примордіалістичний підхід до генезису нації;

2) визнання українського етносу українською нацією та єди­ним суб'єктом державотворення;

3)юридичне закріплення пріоритетів корінного народу у порів­нянні з національними меншинами в усіх сферах суспільного життя;

4) надання українського громадянства всім українцям, неза­лежно від місця їхнього проживання;

5) представники національних меншин отримують громадянс­тво, якщо вони знають українську мову, лояльно ставляться до Української держави, шанують її закони;

6) заперечення принципу двомовності в державних установах за будь-яких умов, а також принципу державного фінансування навчальних закладів нацменшин;

7) конституційне закріплення правоспадковості Української держави;

8) заперечення ідеологічного плюралізму і конституційне ви­знання державної ідеології, яка б ґрунтувалася на національній ідеї;

9) прирівняння статусу Криму до області.

Етнотериторіальна концепція передбачає формування україн­ської нації за територіально-громадянським і етнічним принци­пами. Територіально-громадянський принцип цієї концепції пе­редбачає, що члени української нації — це представники як ко­рінного українського етносу, так і національних меншин, котрі є громадянами України. Крім того, національні меншини мають право на створення національно-культурної автономії. Цей прин­цип реалізовано у Законі України про громадянство, який перед­бачив після проголошення державності України нульовий варіант набуття громадянства всіма, хто проживає на території України, і Законі про національні меншини в Україні. У процесі реалізації цього принципу пропонується також прийняти Закон про статус кримського народу, який би закріпив статус національних само­врядних інститутів у районах проживання кримських татар, а та­кож у перспективі надав змогу їм, а також іншим національнос­тям Криму реалізувати свої етнічні інтереси через другу палату кримського парламенту, шляхом гарантованого квотового пред­ставництва.

Сутність етнічного принципу цієї концепції полягає в тому, що визнається право українського народу як корінного на політичне самовизначення. Це право виражається в тому, що національна держава отримує назву від корінного українського етносу, його мова, традиційна символіка отримують статус національно-держав­ний. Отже, національна ідентифікація відбувається насамперед на основі головних етнокультурних цінностей українського народу.

Процес формування сучасної української нації проходить на основі консолідації різних соціальних груп навколо національної ідеї у її політико-державному, економічному та етнокультурному аспектах. Він може успішно функціонувати завдяки проведенню радикальних реформ в усіх суспільних сферах: політичній, пра­вовій, економічній, культурній.

Головними політичними чинниками консолідації української нації є:

• створення збалансованої моделі державної влади, яка перед­бачала б ефективний механізм стримувань і противаг між вико­навчою, законодавчою і судовою гілками влади, виключала мож­ливість перетворення вищих державних органів в арену перманент­ного протистояння різних соціальних і політичних сил;

• формування партійної системи із сильним центристським блоком, здатним виробити ідеологію реформування держави та суспільства на засадах національної ідеї як синтезу ліберальних, соціал-демократичних і консервативних поглядів, а також нейт­ралізувати ліворадикальну і праворадикальну опозиції;

• забезпечення правових умов для цивілізованого вияву соціа­льних інтересів через групи тиску як діючі елементи громадянсь­кого суспільства.

До правових чинників консолідації української нації насам­перед треба віднести консолідацію і кодифікацію права відповід­но до норм нової Конституції і міжнародних правових стандар­тів. Створення ефективної правової системи в Україні сприя­тиме національній інтеграції, оскільки єдина система рівних для всіх громадян прав і обов'язків формуватиме у них почуття рів­них можливостей для самореалізації саме завдяки національній ідентичності. Чим ефективніше нація зможе забезпечити сприя­тливі умови для самореалізації особи, в тому числі й етнокуль­турні, тим інтенсивніше проходитиме процес національної іден­тифікації.

Реформування економіки в Україні не тільки якісно змінить галузеві й територіальні диспропорції, що дасть змогу усунути нерівномірність у розподілі національного продукту, трудових ресурсів, а й трансформує спосіб мислення, форму суспільної взаємодії. Крім того, ринкові перетворення радикально оновлять соціальну структуру, що відтворюватиме ті групові інтереси, які об'єктивно спрямовані на збереження національної єдності і сус­пільної стабілізації.

Отже, ринкова економіка, виробляючи єдину систему ділового спілкування, а також менеджменту, сприятиме подоланню мен­тальної фрагментарності українців, зумовленої регіональною і ві­домчою замкнутістю.

» -

У культурній сфері головним є формування через заклади освіти, а також творчі колективи спільної громадянської культу­ри, яка органічно поєднує традиційні цінності українського наро­ду з цінностями національних меншин у їх сучасному цивілізова­ному вигляді. «Майбутнє України, — підкреслює Президент України Віктор Ющенко, — найкраща освіта, висока наука, тех­нології завтрашнього дня». Реформована система освіти і науки в Україні зможе гнучко реагувати на потреби суспільного розвит­ку, закладе стимули до висококваліфікованої праці, сприятиме піднесенню її престижу і тим самим — престижу нації.

IV

Украї́нська емігра́ція — термін для визначення українського населення, яке вимушено чи добровільно з економічних, політичних або релігійних причин переселилося за межі етнічної території в іншу країну на постійне чи тривале проживання. Явище починається у другій половині — наприкінці XIX століття і продовжується по нинішній день. Феномен української еміграції та діаспори як частини світового українства є унікальним явищем культури й історії України.