I

Історичні особливості пошуку оптимальних моделей будівництва

незалежної України. Еволюція українського державотворення в 1917-

1920рр.

Українці в період демократичної 1917р. революції в Російській

імперії.

Лютнева революція в Україні. Розгортання національно-визвольного

руху. Створення і діяльність української Центральної Ради. Всеукраїнський

Національний Конгрес. Селянські, військові та робітничі рухи. Прийняття

Центральною Радою І та ІІ універсалів.

Українська народна республіка. Жовтневі події в Україні. Проголошення

УНР (листопад 1917-квітень 1918рр.). Політика Центральної Ради М.

Грушевський, В. Винниченко, С. Єфремов. Війни Радянської Росії проти

УНР. Встановлення Радянської влади в Україні. Проголошення незалежності

України. Брестська угода. Перебування німецько-австрійських військ в

Україні. Ліквідація УНР.

Українська держава на чолі з Павлом Скоропадським (квітень-грудень

1918р.) Державний переворот 29 квітня 1918 року. Методи і стратегія

державного будівництва, внутрішня та зовнішня політика Павла

Скоропадського. Боротьба проти гетьманського режиму.

10

Боротьба за владу в Україні в 1919 році. Директорія. Встановлення

УНР, її державна система. Політика Директорії. Акт соборності України.

Друга війна РСФРР проти УНР. УСРР і політика воєнного комунізму.

Боротьба проти армії генерала Денікіна.

Заключний етап громадянської війни в Україні (кінець 1919-1921рр.)

Встановлення Радянської влади в Україні. Зміни в політиці

більшовиків. Становище УНР. Україна в радянсько-польській війні. Розгром

військ Врангеля. Останні спроби збройної боротьби проти більшовицької

влади, їх поразка.

Західноукраїнські землі в 1917-1918рр. Розвал Австро-Угорської імперії.

Становище східної Галичини. Західноукраїнська Народна Республіка. ЗУНР

після Акту Злуки з УНР. Буковина, Закарпаття. Окупація Західноукраїнських

земель Польщею, ліквідація державотворчих здобутків українців.

Основні наслідки боротьби українського народу за національно-

державне відродження в період 1917-1920рр.

Державотворчі процеси в Україні в радянський період, їх історичне

місце.

Процес формування та становлення радянської держави в Україні 1917-

1920рр. Прийняття ІІІ Всеукраїнським з’їздом Рад першої Конституції УСРР.

Національно-державне будівництво в 20-ті роки. Утворення союзу РСР та

входження до нього України. Союзний договір від 30 грудня 1922р., його

політична оцінка. Х. Раковський, Г. Петровський, М. Скрипник. Конституція

СРСР від 31 січня 1924р., права і реальний стан національних республік.

Утворення в жовтні 1924р. в складі УСРР Молдавської автономії.

Реформування адміністративно-територіального устрою УСРР в другій

половині 20-х – першій половині 30-х років. Перенесення столиці з Харкова

до Києва в січні 1934р. Прийняття нової Конституції УРСР в 1937р. Вступ

Червоної армії на Західноукраїнські землі у вересні 1939р. Їх возз’єднання з

Радянською Україною.

11

Велика Вітчизняна війна. Вимушені зміни в державній системі СРСР.

УРСР на першому етапі війни. Проголошення ОУН С. Бандери 30 червня

1941р. самостійної України. Німецько-фашистський окупаційний режим в

Україні. Визволення України Червоною армією. Роль УРСР в остаточному

розгромі фашистської Німеччини та її союзників. Українська РСР – один із

засновників ООН (26 червня 1945р.).

Подальше об’єднання історично українських земель в складі УРСР.

Радянсько-чехословацький договір про входження Закарпаття в УРСР.

Перехід в лютому 1954р. Кримської області із складу РСФСР до України.

Перебудова державних, партійних органів республіки у зв’язку з переходом

до умов мирного часу. Діяльність М. Хрущова. Зміни в державницькому

житті СРСР, УРСР після смерті Й. Сталіна. Демократизація взаємин між

союзними і республіканськими органами влади. Реформації систем

управління 1957-1964рр.

Причини та суть кризових явищ в радянському суспільстві 70-80-х рр.

Конституція УРСР 1978р. Діяльність В.В. Щербицького. “Перебудова” в

аспектах організації загальносоюзного та республіканського управління.

Вибори до Рад УРСР в березні 1990р. Спроби демократичного оновлення на

ХХVІІІ з’їзді КП України. Прийняття Декларації про державний суверенітет

України.

Еволюція, закономірність, ефективність розвитку державності України

в умовах її суверенітету (кінець ХХ - початок ХХІ).

Основні проблеми національно-державного відродження суверенної

України на початку 90-х років хист. Події серпня-вересня 1991р.. Прийняття

Верховною Радою 24 серпня 1991р. Акту проголошення незалежності

України. Референдум 1 грудня 1991р. та вибори президента України.

Розбудова основ та структур української держави. Об’єктивні умови і

суб’єктивні фактори історично значимого оновлення. Відновлення статусу

Кримської АРСР 21.02.1991р.

12

Подальші кроки в державному будівництві України. Завершення

формування трьох гілок влади в державі. Адміністративно-управлінська

реформа. Прийняття 28 червня 1996р. Конституції України. Завершення в

жовтні 1996р. формування Конституційного суду.

Затвердження ВР України Гімну, Прапора і малого Герба держави в

січні-лютому 1992р. прийняття закону “Про місцеве самоврядування в

Україні” (21.05.1997р.).

Проведення позачергових та чергових виборів до ВР України та

президента (1994, 1998, 1999, 2002рр.). Удосконалення системи та методів

діяльності законодавчих, виконавчих та судової систем влади на рубежі ХХ-

ХХІ століть.

Реформування збройних сил України. Міжнародне співробітництво

Міністерства ЗСУ. Підписання в липні 1997р. “Хартії” про партнерство між

Україною і НАТО.

Основи зовнішньополітичної діяльності української держави. Україна

один з фундаторів СНД. Участь в міжнародних, міждержавних організаціях і

структурах. Прийняття України у вересні 1995р. до ПАРЄ. Зовнішня і

внутрішня політика держави у співвідношенні та взаємодії.

Активізація процесу політичного реформування української держави на

початку ХХІ століття. Намагання конституційного оновлення України на

засадах парламентсько-президентської республіки.__

II

Об’єктивні умови і суб’єктивні фактори в процесах гуманітарного,

політичного життя народу в радянський період.

Політичне та духовне життя українського народу у 1920-1930-х роках,

становлення радянської форми управління, формування однопартійної

політичної системи, політичні новації у зв’язку з утворенням СРСР,

культурне будівництво, Л.Курбас, М.Хвильовий, політика українізації, О.

Шумський, М.Скрипник, державна політика щодо релігії. Утворення

тоталітарного режиму, політичні процеси в кінці 20-х-30-ті роки, масові

репресії.

Культурне і політичне життя в роки Другої світової війни, театр, кіно,

О.Довженко. Дві течії руху опору в Україні, як метод національного,

етнокультурного виживання.

Політико-ідеологічні і культурні процеси в Україні в перші післявоєнні

десятиріччя (1945-1964рр.), ідеологічний наступ тоталітарного режиму в

кінці 40-х – на початку 50-х років, “Ждановщина”, ліквідація УГКЦ,

А.Шептицький, Й.Сліпий. Лібералізація політичного і культурного життя в

період “хрущовської відлиги”, шестидесятники.

17

Політичний і духовний розвиток українського суспільства в період

загострення кризових явищ радянської системи (1965-1985рр.). Посилення

тоталітарних тенденцій управління та надмірна ідеологізація суспільної

свідомості. П.Шелест, В.Щербицький. Три основні течії дисидентства:

правозахисна, релігійна, національно орієнтована, репресії проти

інакомислячих. Стан української культури. Видатні досягнення в галузі

театру, кіно, спорту. Народна творчість.

Демократизація суспільного життя в період “перебудови” (1985-

1991рр.): спроби політичних реформ, зростання політичної активності і

національної свідомості суспільства. Виникнення неформальних організацій,

НРУ, утворення інших політичних партій. Національно-культурне та

релігійне відродження. Декларація про державний суверенітет України, як

основа подальшого гуманітарного поступу і духовного розвитку

українського народу.

Україна на шляху суверенного розвитку: суспільно-політичні

трансформації.

Формування політичних партій. “Партія влади” та опозиція, їх вплив на

громадсько-політичне життя в Україні. Соціальна політика в контексті нових

реалій. Культура, освіта та наука в умовах функціонування суверенної

держави. Українська церква та проблеми духовного відродження нації.

Партійне життя. Формування багатопартійної системи. Заборона КПРС і

відродження на її основі партій лівого та крайнього лівого спрямування.

Поява партій демократично-центристської та правої орієнтації.

Діяльність партії влади. Популістські заяви та реальні дії. Необхідність

формування політично структурованого громадянського суспільства.

Соціальна політика. Розшарування суспільства за майновим станом.

Корупція та заходи щодо подолання цього явища. Формування середнього

класу. Занепад державної системи медичного забезпечення. Спроби переходу

до страхової медицини. Пенсійна політика. Профспілки.

18

Культура і спорт в Україні. Свобода творчості і матеріально-фінансові

проблеми культурологічних галузей. Мовна ситуація. Труднощі утвердження

української мови в усіх сферах суспільного життя. Преса і книговидавнича

справа. Кіно, телебачення, радіо, театр. Народна освіта та вища школа, їх

реформування. Наука, українська і світова культура. Співпраця в галузі

культури з українською діаспорою.

Фізична культура і спорт. Участь українських спортивних команд в

Олімпійських іграх, в європейських та світових чемпіонатах.

Професіоналізація спортивного руху.

Духовне життя в Україні. Свобода віросповідання. Наявність різних

релігійних конфесій та їх співіснування. Проблеми в українській

православній церкві. Участь церкви в громадському житті держави.__

II

1. Етнополітичні фактори у політиці радянської влади на Україні у 20-ті роки XX ст. Політика українізації

Нарком освіти України О. Шумський вважав, що «зростання української культури й української інтелігенції йде швидким темпом, що коли ми не візьмемо в руки цього руху, він може піти мимо нас»; з ним повністю погоджувався И. Сталін, наголошуючи: «У заявах Шумського... є деякі слушні думки. Справді, широкий рух за українську культуру і українську громадськість почався і росте на Україні. І віддавати цей рух у руки чужих нам елементів не можна ні в якому разі».

Після «взяття у свої руки» національного руху О. Шумський та його прибічники прагнули розвивати і поглиблювати національне відродження, а Сталін, який проголошував, що у перспективі нації зіллються, хотів його вихолостити і згорнути.

У 1923 р. на XII з'їзді РКП (б) її керівництво поклало початок політиці коренізації (в Україні відповідно - українізація). Більшовики закликали спільними зусиллями добитися, щоб у партію і державний апарат" йшли неросіяни, службовці вивчали і спілкувалися місцевими мовами, держава підтримувала культурний і соціальний розвиток інших народів.

Політика коренізації була зумовлена багатьма зовнішніми і внутрішніми причинами:

1) оскільки після закінчення громадянської війни територія України та Білорусії була поділена між різними державами, то врахування білоруського та українського чинників стало необхідним елементом формування внутрішньої політики не тільки СРСР, а й Польщі, Румунії, Чехословаччини. Крім цього, саме геополітичне положення Білорусії та України висувало в 20—30-х роках «білоруське», а ще більшою мірою «українське» питання в епіцентр європейської міжнародної політики. Тому політика коренізації, що стимулювала національне відродження, мала на меті створити у світового співтовариства враження гармонійного і вільного розвитку радянських республік. Формуванню привабливого іміджу СРСР на міжнародній арені мало сприяти і державне піклування про національні меншини;

2) політика коренізації у задумі була засобом пошуку спільної мови з селянством (Сталін неодноразово наголошував, що національне питання в основі своїй — питання селянське), залучити на свій бік національну інтелігенцію шляхом поширення принципових ідей непу (плюралізм, вільний розвиток, певна децентралізація і т. п.) на сферу національних відносин;

3) коренізація давала змогу в перспективі зняти наростаюче протиріччя між народними масами і партійним, радянським, господарським апаратом;

4) політика коренізації була спробою більшовицького керівництва очолити і поставити під контроль процес національного відродження на окраїнах, щоб його енергію й могутній потенціал спрямувати у русло центральної влади;

5) коренізація мала зміцнити новоутворену державну структуру — Радянський Союз: наданням прав «культурно-національної автономії», бодай частково, компенсувати республікам втрату політичного суверенітету.

Реальними практичними кроками для здійснення політики коренізації (для України — «українізації») стали декрети ВУЦВК від 27 липня та 1 серпня 1923 р., у яких проголошувалася рівність мов і вказувалося на необхідність надання допомоги в процесі розвитку української мови. Згодом була утворена комісія з українізації на чолі з секретарем ЦК КП(б)У В. Затонським, до складу якої увійшли відомі партійні та державні діячі В. Чубар, М. Скрипник, Л. Каганович, О. Шліхтер, М. Попов, О. Шумський та ін. (з усіх членів комісії з українізації уціліли лише Л. Каганович та О. Бойченко, згодом відомий український письменник)[2, c. 244-246].

Українізація - політика більшовиків в галузі культури в 20-ті pp., спрямована на поширення української мови в різних сферах суспільного життя.

За порівняно короткий час енергійне втілення в життя політики українізації дало значні результати. Так, у середині 20-х років питома вага українців у партії виросла до 54,5%, в ЛКСМУ — до 65%. Серед відповідальних працівників окружкомів партії українці становили понад 50%, у складі ЦК КП(б)У — 35%, Політбюро ЦК КП(б)У — 66%. У цей час 78% шкіл і 39% технікумів, 34,1% дитячих будинків були україномовними; У' 1927/28 навчальному році українці становили 49,8% усіх, студентів республіки. Тираж україномовних газет за 1924—1927 pp. зріс у 5 разів, значно збільшилася кількість і тиражі книжкової продукції українською мовою.

Різнопланова культурно-освітня робота (відкриття українських шкіл, видання українських газет, функціонування українського радіомовлення тощо) проводилася серед компактно проживаючих за межами УРСР груп українців. На квітень 1925 р. за межами республіки проживало 6,5 млн українців. Найбільші компактні поселення в СРСР розташовувалися на Кубані -— майже 2 млн, в Курській губернії — 1,3 млн, Воронезькій — 1 млн, на Далекому Сході, в Туркестані — по 600 тис. осіб.

Активно здійснювалася політика коренізації в районах України, населених національними меншинами. У 1926 р. в республіці найчисленнішими національними групами неукраїнського населення були росіяни (9,2%), євреї (5,4%), поляки (1,6%), німці (1,4%). Про неослабну увагу керівництва УСРР до проблем національних меншин свідчить той факт, що лише протягом 1919—1925 pp. Президія ВУЦВК РНК УСРР, наркомати республіки прийняли понад 100 постанов, спрямованих на забезпечення економічних, правових, культурних та інших інтересів неукраїнського населення республіки[6, c. 157-158].

На початку 20-х років у партійних комітетах було створено спеціальні підрозділи, які працювали з національними меншинами. їхню роботу координував підвідділ національних меншин ЦК КП(б)У. В 1924 р. підвідділ мав 4 секції: єврейську, німецьку, польську та болгарську. З квітня 1924 р. роботу серед неукраїнського населення координувала Центральна комісія у справах національних меншин при ВУЦВК (головою був обраний секретар Президії ВУЦВК П. Буценко) та її органи на місцях.

Метою українізації було шляхом певних поступок у національному питанні забезпечити підтримку Комуністичної партії з боку неросійських народів. Процесом українізації керував народний комісаріат освіти, на чолі якого стояли прибічники українського національного відродження - Г.Гринько, О.Шумський. М.Скрипник.

Заходи щодо українізації передбачали:

• розширити сферу вживання української мови, особливо в партії та уряді. Було запроваджено діловодство українською мовою в партійних і державних установах. Незнання української мови могло призвести до звільнення чиновника з посади. Водночас зростало число українців в урядових установах. Однак більшість із них зосереджувалася на нижчих щаблях урядово-партійної ієрархії;

• посилення уваги до підготовки та висування кадрів з представників корінної національності;

• запровадження навчання, організацію культосвітніх закладів, видання книг, газет, журналів українською мовою.

Найбільші успіхи та наслідки українізації:

• на кінець 1929 р. понад 80 % загальноосвітніх шкіл і 30 % вищих . навчальних закладів вели навчання українською мовою;

• переживала піднесення й українська преса. Якщо у 1922 р. книжки рідною мовою становили лише 27 % усіх надрукованих в Україні, то у 1927 р. їхня кількість збільшилася до 50 %;

• українська мова була запроваджена в офіцерських школах і великих частинах військового резерву в Україні;

• 2/3 діловодства велося українською мовою[3, c. 218-219].