1.2 Ознаки держави. Субстанційний,територіальний та інституційний елементи держави.

А) Наявність публічної політичної влади яка реалізується через спеціальний апарат управління і примусу.

Б) Суверенний характер влади-державний сувернітет це політико-юридична властивість державної влади яка полягаєу верховенстві повноті та неподільності державної влади в межах її території,а також в незалежності та рівноправності в зовнішніх відносинах???

В) Територіальне розселення населення.

Г) Здатність видавати обовязкові для всьго суспільства акти, нормативно правові акти, акти правозастосування.

Е) Державна влада реалізується засобами державного бюджету(казни),яка формується шляхом оподаткування.

1.3 Визначення поняття держави.

Держава -це суверенна організація публічної політичної влади яка за допомогою спеціального апарату управління і примусу шляхом видання обовязкових для всьго суспільства актів засобами державної казни встановлює і підтримує правопорядок на певній території та здійснює управління загально-суспільними відносинами.

Держава — це організація політичної влади домінуючої частини населення у соціальна неоднорідному суспільстві, яка, забезпечуючи цілісність і безпеку суспільства, здійснює керівництво ним насамперед в інтересах цієї частини, а також управління загальносуспільними справами.

1. Державна влада як юридична категорія.

2.1 Влада як загальносоціологічна категорія. Поняття,ознаки та різновиди влади.

Категорія “соціальна влада” виконує такі функції: методологічну, що визначає вихідні засади і загальний напрям розгортання та потрактування всіх соціологічних понять і термінів, які відображують явище влади в суспільстві, владні відносини та дії, процес воління і панування; евристичну, завдяки якій застосування загального знання про владу до вивчення конкретних ситуацій владарювання дає змогу інноваційних висновків, відкриття нових аспектів владно-вольових відносин і дій, типів влади, її інститутів, форм, що не досліджувалися; синтезу знань, завдяки якій узагальнюються соціологічні знання про соціальну владу; логіко-теоретичну в процесах концептуалізації соціальних та соціологічних знань про владу.

2.2 Поняття публічної політичної влади.Специфічні риси державної влади.

1. Соціальну владу слід трактувати як загальну волю (певної спільноти), яка є історично первинною щодо усіх інших типів і форм влади в суспільстві. Крім того, в генетичному “розрізі” соціальна влада як загальна воля домінує над індивідуальними та груповими волями, внаслідок чого виступає джерелом різноманітних форм влади і владарювання. Однак ця її характеристика напряму залежить від суспільних механізмів реалізації загальної волі, які вельми неоднакові в різних суспільствах, тому й саме домінування соціальної влади в них теж неоднакове.

2. Упродовж всього історичного часу соціальна влада існує в двох загальних формах – неінституціоналізованій та інституціоналізованій. Неінституціоналізована соціальна влада – це загальна воля спільноти як соціального агрегату, котрий спонтанно концентрує численні волі (індивідуальні, групові) й фокусує їх як свій сигнал до дії певним виконавцям. Це може транслюватися через традиції культури, цінності, норми, громадську думку, вірування звичаї, соціальну пам’ять, авторитет і т.ін. Інституціоналізована соціальна влада – це трансформована за допомогою певних суспільних механізмів загальна воля, яку здійснюють різного роду інституціоналізовані суб’єкти як свою волю.

3. Виявлено загальну схему еволюції поняття “соціальна влада” в історії соціальної та соціологічної думки: “влада” – “соціальні аспекти (соціальний зміст) влади” – “соціальна влада”. Іншими словами, соціальні мислителі зафіксували спершу владу як таку і розробили загальне поняття “влада”, яке відображувало або різні аспекти, характеристики й деталі влади або їх загальну цілісність. Наступний етап – пошук соціального змісту влади, аналіз її джерел, основного ядра та суб’єкта, котрий її здійснює. Головним змістом влади визнаються воля, вольові відносини. Але не кожна воля стає владою, а тільки та, яка підкоряє, робить людей залежними від когось і підлеглими комусь, регламентує, управляє і т.д. Нарешті, на основі уявлень про соціальний зміст та джерела влади було виокремлено окремий тип влади, що дістав поняттєве позначення “соціальна влада”. Цей тип влади поступово стає об’єктом дослідження в соціології, де її трактують ще вельми неоднозначно.

4. Авторська концептуалізація поняття “соціальна влада” на основі принципів історизму, системності та символізації дає змогу охопити основні форми соціальної влади як в історичному, так і в нинішньому контексті, а саме поняття розгорнути як комплекс знань про них. Цим забезпечується, насамперед, універсалізація його об’єктивного змісту як найпершої умови й ознаки еволюції в розряд соціологічних категорій. Принцип історизму визначає стратегічний напрям вивчення явища соціальної влади і концептуалізації поняття “соціальна влада”, принцип системності – організацію в єдине ціле характеристик соціальної влади та асоціювання понять, що її відображують, під “дахом” категорії “соціальна влада”, принцип символізації – спосіб позначення символами та розшифрування значимісних аспектів соціальної влади. Завдяки реалізації в дослідженні методологічного потенціалу цих принципів поняття “соціальна влада” набуває концептуальної форми, стає поняттям-концепцією.

5. Як поняття-концепція “соціальна влада” є не що інше, як загальносоціологічна категорія, що відображує всі прояви соціальної влади в суспільстві та поєднує в собі споріднені та близькі поняття, якими фіксуються ті чи інші властивості соціальної влади, форми її вияву, способи трансляції, трансформації та реалізації, наслідки й результати тощо. У такій формі абстракція “соціальна влада” схоплює всю систему владно-вольових відносин у суспільстві, звісно, крізь призму специфіки і в річищі предмета соціології. Цим вона частково відрізняється від соціально-філософської категорії “влада” (“суспільна влада”) і відокремлюється від неї, частково ж співпадає з нею (у частині позначення своїх трансформованих, інституціональних форм).

6. Функціональними ознаками поняття “соціальна влада” як загальносоціологічної категорії, крім того, виступають: здатність здійснювати категоріальний синтез знань через інтеграцію споріднених понять, набувати більш потужного, ніж у звичайного поняття, гносеологічного потенціалу, генерувати значно ширший концептуальний зміст знань про владу, виконувати методологічну роль, здійснювати логічну та евристичну функції, забезпечувати генетично можливість різних теоретико-методологічних підходів у вивченні проблем соціальної влади, застосуванню численних методик та пізнавальних технологій.

7. Категорія “соціальна влада” забезпечує в своєму гносеологічному полі головним чином два різновиди узагальнення: моністичний (органічний) і плюралістичний (еклектичний), що цілком відповідають сучасним інтегративним тенденціям в соціальних науках. Перший вид синтезу забезпечує приріст знання шляхом дедукції, узагальнення конкретних знань, другий – шлях механічного приєднання до наявних знань інших, у тому числі й нових, чим забезпечується як мозаїчність самих знань, так і образу об’єкта, що ними відображується.

8. Поняття “соціальна влада” у процесі своєї історичної еволюції набуло рівня і функцій соціологічної категорії. Тобто піднялось на вищий щабель у понятійно-соціологічній системі соціології. Це поняття відбиває систему владно-вольових відносин та дій між суб’єктом владарювання, який через своє воління виражає загальну волю спільноти, та об’єктом, котрий теж є суб'єктом і свою волю делегує суб’єкту владарювання. Дане поняття фіксує способи владарювання, які реалізуються через пряме (без залежності між владарюючими і підлеглими) та непряме, опосередковане воління, яке здійснюється шляхом відповідних каналів (соціальний порядок, авторитет, нормативну систему, громадську думку тощо) або трансформацією в інші форми влади. Основою владарювання в даній системі виступають згода об’єкта влади визнавати і коритися волі її, влади, суб’єкта, визнавати авторитет його ролі і статусу.

1. Наявність публічної політичної влади. Спільним поняттям для усіх варіантів розуміння сутності держави є поняття публічної політичної влади. Саме вона — визначальний інституціональний елемент держави.    У суспільстві існують різні види особистої і соціальної влади — влада глави родини, влада рабовласника чи феодала над рабом або слугою, економічна влада власників на засоби виробництва, духовна влада (авторитет) церкви. Усі вони являють собою або індивідуальну, або корпоративну, групову владу, яка існує в силу особистої залежності підвладних, не претендуючи на загальність, не є публічною.    Влада ж публічна поширюється за територіальним принципом, їй підкорюються усі, хто перебуває на “підвладній” території. Для публічної влади неважливо, чи пов’язані підвладні спорідненням, етнічними, іншими узами, чи ні. Публічній владі на її території підкоряються всі, включаючи іноземців (за невеликим винятком), осіб без громадянства та громадян даної держави.    Публічна влада має політичний характер, здійснюється особливою верствою людей, котрі професійно управляють суспільством. Важливою відмінною рисою держави є наявність поряд з апаратом влади і управління специфічного апарату примусу. Він складається з армії, поліції, розвідки, контррозвідки, в’язниць. Апарат публічної політичної влади має монополію на примус, включаючи можливість застосування насильства на всій підвладній території й стосовно всього населення. Ніяка соціальна влада не може конкурувати з публічною політичною владою і застосовувати силу без її дозволу.    Наявність публічної влади має принципове значення для будь-якої держави. Саме це відрізняє державу від первісного суспільства (у якому влада мала суспільний характер) та від влади інших суб’єктів. 

  2. Для держави характерна територіальна організація населення і здійснення публічної влади в територіальних межах. У додержавному суспільстві приналежність індивіда до того чи іншого роду обумовлювалася кровним спорідненням. Причому рід часто не мав точно визначеної території, пересувався з одного місця на інше. У державно-організованому суспільстві кровноспоріднений принцип організації населення утратив своє значення. На зміну йому прийшов принцип територіальної організації. Державна влада територіально поширюється, тобто впливає не на саму територію, простір, а на людей, що знаходяться в межах цієї території. Таким чином, територіальний елемент держави — це простір, у межах якого діє державна влада.    Держава має чітко локалізовану територію, на яку поширюється її суверенна влада, а населення, якщо на ній проживає, перетворюється на підданих чи громадян держави. Виникають, таким чином, просторові межі держави. Територія держави є свого роду матеріальною базою будь-якої держави, без якої вона не може існувати. Під територією держави розуміється простір, у межах якого здійснюється державна влада. Територіальний розподіл населення неминуче спричиняє адміністративно-територіальний розподіл для найоптимальнішої організації державної влади і управління. Уся територія держави розбивається на ряд адміністративно-територіальних одиниць — округи, провінції, області, краї, дистрикти, графства, райони тощо.    Від недержавних організацій (профспілок, політичних партій та ін.) держава відрізняється тим, що вона уособлює все населення країни, яке проживає в межах певної території, поширює на нього свою владу. На відміну від держави, профспілки і політичні партії, інші політичні організації об’єднують у своїх лавах лише частину населення, створюються добровільно за тими чи іншими інтересами.    3. Державний суверенітет. Поняття “державний суверенітет” виникло у процесі переходу від феодалізму до капіталізму, коли треба було відокремити державну владу від церковної і надати їй винятково монопольного значення. Нині суверенітет — обов’язкова ознака держави. Суверенітет як властивість (атрибут) державної влади полягає в її верховенстві, самостійності, повноті і незалежності.    Верховенство і повнота державної влади всередині країни означає: універсальність її впливу на все населення, на всі партії та громадські організації цієї країни; можливість скасувати всяке рішення будь-яких інших суспільних і політичних організацій; наявність у неї таких засобів впливу, яких ніяка інша суспільна влада не має (армія, поліція чи міліція, в’язниці та ін.). Самостійність проявляється у здатності державної влади самостійно видавати загальнообов’язкові для всього суспільства правила поведінки, встановлювати і забезпечувати єдиний правопорядок, визначати права й обов’язки громадян, посадових осіб, державних, партійних і громадських організацій. На зовнішньополітичній арені суверенітет держави проявляється в незалежності та рівноправності у відносинах з іншими державами.    Таким чином, державний суверенітет всередині країни і поза нею виявляється у винятковому, монопольному праві держави вільно вирішувати всі свої справи без стороннього втручання.    Поряд з державним суверенітетом існує суверенітет народу і суверенітет нації. Суверенітет народу означає повновладдя народу у вирішенні корінних питань організації свого життя. У більшості конституцій сучасних держав містяться вказівки на те, що їхня влада походить від народу і належить народу. Теоретично державна влада повинна виражати інтереси народу і служити народу. Однак на практиці це не завжди так. Державна влада і суверенітет не завжди збігаються з народною владою і суверенітетом. Під суверенітетом нації розуміється повновладдя нації у вирішенні характеру свого життя, самовизначення шляхом утворення самостійної держави.    4. Характерною ознакою держави, поряд із зазначеними особливостями, є податкова система і податки. Спочатку вони необхідні лише для того, щоб утримувати армію, поліцію й інші примусові органи, а також державний апарат. Пізніше вони стали поширюватися і на різні, здійснювані державою, соціальні, освітні, медичні, культурні, виховні й інші програми.     5. Нерозривний зв’язок держави і права. Без права держава існувати не може. Право юридично оформляє державу і державну владу і тим самим робить їх легітимними (легальними), тобто законними. Держава здійснює свої функції у правових межах. Право вводить функціонування держави і державної влади в рамки законності, підпорядковує їх конкретному правовому режиму.    6. Крім названих ознак, кожна держава виділяється своїми символами, пам’ятними датами, атрибутами. У кожної держави є свій гімн, прапор, герб, установлюються правила офіційного поводження, традиції, форми звертання людей один до одного і вітання.    7. Державна влада здійснюється специфічними методами. До методів здійснення державної влади належать переконання та примус. Переконання — це метод активного впливу на волю і свідомість людини ідейними і моральними засобами для формування у неї поглядів, заснованих на розумінні сутності державної влади, її цілей та функцій.    Державна влада не може обійтися без особливого, тільки їй притаманного методу здійснення влади — державного примусу. Державний примус — це психологічний, матеріальний та фізичний (насильницький) вплив уповноважених органів держави на особу з метою примусити її діяти в інтересах держави. Державний примус повинен бути правовим, тобто чітко закріплений нормами права.