Стаття 25. Особистий закон юридичної особи

1. Особистим законом юридичної особи вважається право держави місцезнаходження юридичної особи.

2. Для цілей цього Закону місцезнаходженням юридичної особи є держава, у якій юридична особа зареєстрована або іншим чином створена згідно з правом цієї держави.

3. За відсутності таких умов або якщо їх неможливо встановити, застосовується право держави, у якій знаходиться виконавчий орган управління юридичної особи.

3). Закон місця знаходження речі.

Дана прив’язка озна­чає застосування права тієї держави, на території якої зна­ходиться річ, і застосовується щодо права власності та інших речових прав, а також у сфері спадкування.

Це найстарший з колізійних принципів, оскільки він був сформульований ще римськими юристами. Спочатку поширювався на всі права власності (в т.ч. і на зобов’язальне право). Згодом цей принцип розділився на дві форми його застосування:

a) одні країни вважали, що будь-які правовідносини з права власності, ускладнені іноземним елементом, мають вирішуватись за цим законом (виключення становить право інтелектуальної власності);

b) в інших країнах цей закон застосовувався лише до нерухомості, до рухомих речей — тільки в тому випадку, коли це спеціально обумовлено в законі або погоджено сторонами в договорі.

Згідно з п. 2 ст. 45 Мінської конвенції 1993 року, «право спадкування нерухомого майна визначається за законодав­ством Договірної Сторони, на території якої знаходиться це майно». Ця ж формула прикріплення використовується при визначенні права власності на нерухоме майно (п. 1 ст. 38 Мінської конвенції 1993 року та ст. 41 Кишинівської кон­венції 2002 року).

4). Закон, обраний особою, яка здійснила правочин.

Дана формула прикріплення, яка ще має назву «автономія волі», прийнята в більшості країн. Як національне колізійне право, так і міжнародні договори виходять з того, що при вирішенні всіх колізій­ них питань у сфері договірних зобов'язань вирішальною є воля сторін.

Так, ч. 9 ст. 6 Закону України «Про зовнішньоекономіч­ну діяльність» встановлює, що «права та обов'язки сторін зовнішньоекономічних договорів (контрактів) визначають­ся правом країни, обраним сторонами при укладанні дого­вору або в результаті подальшого узгодження».

5). Закон місця здійснення дії

Закон місця здійснення дії (на сьогоднішній день в такому вигляді не застосовується). Він розпався на декілька колізійних прив’язок:

a) закон місця укладення угоди. Актуальний коли вирішується питання про форму договору. Що є місцем укладення договору? За англосаксонським правом — місце відправлення акцепту; за континентальним правом — місце отримання акцепта оферентом.

b) закон місця виконання зобов’язання. Це правило застосовується до визначення прав і обов’язків сторін, коли виникає питання про пряму відповідальність. ст.167 ЦКУ.

c) закон місця виконання угоди означає застосування права тієї держави, на території якої зобов'язання, що випливають з договору, підлягають вико­нанню;

d) закон місця укладення шлюбу. Визначає форму укладення шлюбу, права та обов’язки сторін за шлюбним договором.

e) закон місця здійснення правопорушення. Є два підходи до місця здійснення правопорушення: ряд європейських країн вважає, що таким місцем є місце здійснення шкоди (Італія, Греція); інші країни вважають, що таким місцем є місце, де наступила шкода (Німеччина, Бельгія, США).