Ензимопатії

Ензимопатії (ферментопатії) – хвороби обміну речовин, обумовлені дефектами ферментів. Вони можуть бути набутими і спадковими. Набуті ензимопатії виникають при гострих і хронічних захворюваннях. Молекулярною основою спадкових ензимопатій є  дефекти ферментів  внаслідок мутацій генів, що контролюють синтез цих ферментів. Фермент або змінює свою структуру і функціональні властивості, або зовсім не утворюється. У такому випадку, біохімічна реакція, що відбувається за участю даного фермента, блокується. При цьому може мати місце: 1) недостатнє утворення продуктів даної реакції або більш віддалених продуктів його перетворення; 2) нагромадження в організмі субстрату блокованої реакції або його попередників; 3) зміна основного напряму в перебігу реакції і підвищене утворення продуктів, які в нормі є в незначних кількостях.

Класифікація спадкових порушень метаболізму грунтується на груповій належності  речовин. Розрізняють спадкові хвороби: 1) обміну амінокислот – фенілкетонурія, альбінізм, алкаптонурія, хвороба “кленового сиропу”, гомоцистинурія; 2) обміну вуглеводів – галактоземія, фруктоземія; 3) обміну ліпідів – плазматичний ліпоїдоз, хвороба Тея-Сакса, або амавротична ідіотія; 4) обміну пуринів і піримідинів – хвороба Леш-Найхана; 5) обміну металів.

Ензимопатії – найбільш обширна і вивчена група моногенних (молекулярних) захворювань. На них припадає  12 % госпіталізацій, 8,5 % летальних випадків у педіатричних клініках, біля 6,5 % випадків дитячої інвалідності внаслідок нервово-психічних захворювань. Близько 0,5 % новонароджених мають спадкові порушення обміну речовин. Діагностика ензимопатій здійснюється за допомогою біохімічних  методів. Рання діагностика та медикаментозна чи дієтична корекція дають можливість лікувати та запобігти розвитку цих спадкових хвороб.

6.3.Класифікація спадкових порушень метаболізму: вуглеводного, амінокислотного, ліпідного, мінерального обміну, порушення у сполучній тканині, дисфункція ендокринної системи, порушення транспорту речовин у клітинах(СПРС). Методи діагностики та профілактики моногенних патологій.

Принцип діагностики спадкової патології.

Спадкові хвороби скаладають все більшу част­ку у загальній патології людини. Тому лікарям будь-якої спеціальності постійно доводиться лікувати хворих із спадковою патологією. Більшість спадко­вих хвороб мають хронічний перебіг. Особливо ба­гато хворих зі спадковими формами захворювань потрапляють у спеціалізовані клінічні і діагностичні відділення. Водночас, спадкові форми діагносту­ються у клінічних умовах не завжди, оскільки діаг­ностика спадкової патології - це складний і трудо­місткий процес.

Ускладнення діагностики зумовлені, перш за все, тим, що нозологічні форми спадкових хвороб дуже різноманітні (близько 2000) і кожна з них характеризується великою різноманітністю клінічної картини. Так, у групі нервових хвороб відомо понад 200 спад­кових форм, а в дерматології і офтальмології їх понад 250. Деякі форми вкрай рідкісні, і лікар у своїй прак­тиці може не зустрічатися з ними. Тому він повинен знати основні принципи, які допоможуть запідозрити спадковий генез хвороби, а після додаткових консуль­тацій і обстежень встановити точний діагноз.

Діагностика спадкових хвороб базується на да­них клінічного, параклінічного і спеціального гене­тичного обстеження.

Щоб не пропустити спадкову хворобу, лікар по­винен пам'ятати про те, що здебільшого така пато­логія супутня основному, неспадковому захворюван­ню, з приводу якого хворий звернувся до лікаря.

Для того, щоб не пропустити спадкову хворобу, діагноз потрібно ставити у два етапи: перший -загальне клінічне обстеження хворого відповідно до сучасних вимог; другий - при підозрі певної спад­кової хвороби необхідно провести спеціалізоване діагностичне обстеження.

Лікар будь-якої спеціальності при обстеженні па­цієнта повинен пам'ятати загальні принципи діагно­стики спадкових хвороб: При обстеженні хворого необхідно застосову­вати клініко-генеалогічний метод. Завдяки цьому ме­тоду лікар констатує наявність або відсутність схо­жих захворювань у сім'ї, а також виявляє інші "сімейні"захворювання. Одержання відомостей про родичів - завдання не просте, тому що не всі пацієнти мають повну інформацію про своїх родичів. Часто прихову­ють сімейні випадки через сором, або навпаки, вияв­ляють, їх у сім'ї партнера і звинувачують його у ви­никненні захворювання. Тому необхідно особисто об­стежити родичів хворого. За наявності сімейних ви­падків захворювання або при підозрі на спадковий ха­рактер хвороби необхідно провести другий етап об­стеження хворого, спрямований на диференціальну діагностику конкретного захворювання.

Рецидивуючі, хронічні захворювання, що три­валий час погано лікуються, особливо в дитячому віці, часто відносяться до спадкових форм. Так, хронічна пневмонія у дітей з легеневою формою муковісцидозу, тривалі розлади кишківнику виника­ють при целіакії, кишковій формі муковісцидозу, при дисахаридозній нестачі та ін. Хронічний процес роз­вивається в міру постійної дії мутантного гена, що сприяє утворенню патологічних метаболітів. Багато форм спадкових хвороб були відкриті під час обсте­ження груп хворих з хронічними захворюваннями.

Наявність у хворого специфічних симптомів, що рідко зустрічаються, або їх поєднання є підста­вою думати про природжений чи спадковий харак­тер захворювання. Так, наприклад, вивих або підви­вих кришталика ока характерний для трьох спадко­вих синдромів: Марфана, Вейля-Марчезані та гомоцистинурії. Блакитні склери характерні для недоско­налого остеогенезу і деяких інших хвороб сполуч­ної тканини і т. п. Кожен лікар повинен знати харак­терні для спадкових хвороб маркери.

Патологічні зміни, які охоплюють багатоорганів та систем, наводять на думку про спадкову (або уроджену) патологію. Більшість мутантних генів, що викликають спадкові хвороби, мають плейотропний ефект, внаслідок чого патологічні процеси охоплюють багато органів. Особливо розповсю­джений характер уражень спостерігається при хро­мосомних хворобах. Для них характерні не тільки численні мікроаномалії, але й тяжкі вади розвитку. Наявність декількох мікроаномалій або ознак дисплазії розвитку зумовлюють необхідність диферен­ціально-діагностичного обстеження хворого.

Про спадкове захворювання можна думати в тих випадках, коли хвороба має уроджений характер. Як зазначено вище, уроджений характер пато­логічних ознак не завжди свідчить про спадкову при­роду захворювання, але багато спадкових хвороб є результатом хромосомних аномалій або генних му­тацій і формуються вже внутрішньоутробно. Коли дитина народжується з комплексом патологічних оз­нак, вважають, що хвороба є вродженою. Прикла­дом уроджених спадкових хороб є хромосомні синд­роми, ахондроплазія, іхтіоз, Х-зчеплена гідроцефалія, аутосомно-рецесивна справжня гідро­цефалія та ін. Прикладом уроджених, але неспадко­вих хвороб є талідомідний, сифілітичний, алкоголь­ний і деякі інші синдроми, етіологію яких встановлю­ють при цілеспрямованому зборі анамнезу.

Якщо при дотриманні вищезгаданих принципів у процесі обстеження хворого точний діагноз усе-таки не виставлено, а підозра на спадкове захворювання залишається, необхідно продовжити дослідження з використанням спеціальних генетичних методів. Варто зазначити, що для багатьох хвороб інстру­ментальні і лабораторні параклінічні методи є вирі­шальними у диференціальній діагностиці.