1.Основні етнополітичні еспекти в історії українського народу

Етнополітика – це політичний аспект етнонаціональних проблем, тобто в який спосіб та чи інша держава їх вирішує. Взаємини різних етносів між собою в межах однієї держави також відносяться до предмета етнополітики..

Етнополітика як суспільна практика має місце в будь-якій державі з поліетнічним складом населення. В українській історії вона позначена особливою актуальністю. По-перше, протягом всієї своєї історії Україна була (і залишається) країною (державою) з поліетнічним складом населення. По-друге, в тривалі періоди бездержавного існування, коли українці були переважно об’єктом етнополітики чужих держав, етнополітичні проблеми складали чи не визначальний зміст їх історії. Йдеться, передусім, про національні рухи, якими позначені всі періоди вітчизняної історії. По-третє, в історичні періоди української державності, коли українська влада поставала в ролі суб’єкта етнополітики, їй доводилося вирішувати надзвичайно складні проблеми налагодження конструктивних взаємовідносин з іноетнічним населенням, що проживало в складі української держави.

Передові етнополітичні ідеї того періоду не залишилися осторонь і української суспільно-політичної думки. Зростання рівня освіти серед української еліти на рубежі ХУІІІ-ХІХ століть обумовило їх поширення та поступове засвоєння певною частиною українського суспільства. Зокрема, знаходять відгук ідеї про природну рівність людей, незалежно від їх етнічного чи расового походження, що було для українців більш ніж актуальним стосовно того періоду. Поступово починає утверджуватися концепція національної ідентичності. На благодатний грунт лягли ідеї формування модерних націй на основі природного права народів на власну мову, культуру, державу.

Етнополітична думка в Україні кінця ХІХ –початку ХХ ст. все більше набувала рис політизації громадських та національних рухів, тобто переводилася в русло етнополітичної практики.

Історіософські концепції щодо формування та розвитку українського етносу

Пізньо-середньовічна концепція

Російські дворянські історики Татищев, Щербатов, Карамзін, Соловйов, Ключевський у своїх працях відмовили українцям у їхньому праві бути окремим народом, уважали їх просто етнічною групою, невід'ємною складовою російського народу. Була вироблена особлива схема „русской истории”, в якій змішувалися поняття історії території, історії народу та історії держави. Згідно із цією схемою в історіографії утвердилося поняття одної „руської держави”, яка почалася з Київської Русі та продовжила своє існування під владою одної династії: після Києва – у Володимирі, далі – в Москві, потім – у Петербурзі. Така історична схема залишала поза увагою історію українського та білоруського народів, до того ж, залишала без початку історію самого російського народу.

Тріпільсько-арійська теорія

Пастернак наприкінці XIX ст. У 1990-х роках вона відродилася в дещо модифікованому вигляді. Трипільська версія походження українців стверджує, що український етнос вже існував за часів трипільської археологічної культури, тобто 5–7 тис. років тому. При такому підході українська історія відразу стає винятком із загальноєвропейської. Адже більшість народів помірної смуги Європи має вік близько 1,5 тис. років. Показово, що прибічники такого надзвичайно давнього віку українців є, як правило, аматори, а не фахівці-історики.

Теорія спільного походження

Представниками якої були В. В. Мавродін, Б. О. Риба-ков, Л. В. Черепнін, М. П. Третьяков та ін. Суть цієї концепції − в існуванні давньоруської народності, яка була спільною етнічною основою трьох східнослов'янських народів. Справедлива у своїй основі, ця теза доводилась до абсурду великодержавною доктриною „старшого брата”. Теоретичний постулат рівності російського, українського та білоруського народів на практиці трансформувався в незаперечний російський пріоритет. Вважалося цілком природним починати історію Росії з часів Київської Русі й політично небезпечним – стверджувати те ж саме стосовно історії України.

До Києво-руська

Головною в концепції Грушевського є думка про те, що „общерусской” історії не було й не може бути, як нема „общерусской” народності. Він висунув припущення, що предками українців можна вважати наддніпрянський союз східних слов'ян, відомий візантійським авторам VI ст. під іменем антів Початком історичних часів для  українського народу  Грушевський вважав V ст. н.е., наполягаючи на існуванні безпосередньої лінії етногенетичного розвитку від антів до XX ст. „Перед тим, − писав історик, − про наш народ можемо говорити тільки як про частину слов'янської групи” [9, с. 18]. Грушевський першим в історіографії представив український народ цілком сформованим ще за часів складання Київської держави, тобто в ІХ ст., а початок  утворення „державної організації українських племен” він датує VІІІ ст. Князі цієї держави, що називала себе Руссю, „... об'єднали навколо себе всі краї, залюднені полудневими, українськими племенами, підбили їх під свою власть, а також і ті північні племена, з яких потім пішов народ білоруський і великоруський.