Лекція 11. Загальна характеристика та специфічні риси держави і права СРСР.

11.1. Лютнева революція 1917 року.

11.2. Громадянська війна в Росії 1918-1920 рр.

11.3. Радянська країна в 20-ті роки.

11.4. Соціально-економічний та політичний розвиток СРСР наприкінці 20-х – 30-х рр.

11.5. Друга світова війна. СРСР після другої світової війни.

11.6. Політичний і соціально-економічний розвиток СРСР у другій половині 50-х – першій половині 60-х рр.

11.7. СРСР у середині 60-х – першій половині 80-х рр.

1. Лютнева революція 1917 року.

У період Першої світової війни законом від 17 серпня 1915 р. була заснована низка міжвідомчих органів – Особливих нарад:

·         з питань оборони;

·         з питань забезпечення паливом;

·         з продовольчої справи;

·         з перевезення палива, продовольчих та військових вантажів. 

30 серпня 1915 р. було створено Особливу нараду з облаштування біженців. Голови нарад могли своєю владою: 

·         відсторонювати директорів та управителів підприємств (державних і приватних) і призначати на ці посади інших осіб; 

·         організовувати загальні та приватні ревізії; 

·         у випадку необхідності закривати підприємства, які не виконали державних замовлень; 

·         установлювати розміри заробітної плати робітникам і службовцям підприємств, на яких виконувалися державні замовлення тощо.

Першого ж дня війни був виданий указ про військову цензуру. В умовах війни царський уряд намагався регулювати майнові відносини адміністративними актами: 

·         здійснювати ревізії (викуп за встановлену державну ціну) худоби, хліба та ін. продуктів

·         вводити тверді ціни на продукти харчування

·         примусово розміщувати військові замовлення на промислових підприємствах тощо.        

З початком війни в країні був уведений “сухий закон”, формально скасований більшовиками аж у 1925 р. Указ від 12 січня 1916 р. вводив суворі покарання за дезертирство, самовільну відлучку з військової частини, ухилення від несення військової служби та членоушкодження з метою звільнення від військової повинності – аж до смертної кари включно.

Ці заходи не змогли врятувати царизм від революції. Буржуазно-демократична революція в Росії розпочалася 23 лютого (8 березня нового стиля) в Петрограді і перемогла 27 лютого (12 березня н. с.) 1917 р. Цар Микола ІІ зрікся престолу на користь свого брата Михайла (перший з династії Романових мав те ж ім’я), але й він після деяких роздумів відмовився прийняти корону. Після падіння російського самодержавства зусиллями Тимчасового комітету Державної думи був створений (в ніч з 1 на 2 березня за ст. ст.) Тимчасовий уряд  на чолі з князем Львовим. Пост міністра юстиції був відданий трудовику О. Керченському, інші 11 членів цього уряду були “міністрами-капіталістами”.

Ради, створені в перші дні революції у великих містах країни та на фронті за зразком рад 1905 р., опинилися під контролем опортуністичних партій меншовиків і есерів, і оголосили про свою підтримку Тимчасового уряду. В той час це пояснювалося аргументом “оскільки-остільки”: “оскільки іде війна і перемога ворога може означати відновлення в Росії монархії,остільки робітничі та солдатські ради повинні підтримувати Тимчасовий уряд і не висувати самостійних вимог аж до переможного завершення війни, щоб остаточно не дестабілізувати обстановку в країні”.

Тимчасовий уряд проголосив політику війни “до переможного кінця”, після завершення якої народові було обіцяно скликання Установчих зборів. Лідер більшовиків Володимир Ульянов (Ленін) уже в квітні 1917 р. висунув лозунги “Жодної підтримки Тимчасовому уряду” та “Перетворення імперіалістичної війни в громадянську”.

За логікою більшовиків, Тимчасовий уряд не може дати “ні миру, ні землі”, і тому повинен бути замінений владою Рад. Проте ці Ради повинні бути не угодовськими есеро-меншовицькими радами, а радами більшовицькими. В результаті т. зв.квітневої кризи Тимчасовий уряд був розширений до 10 міністрів-капіталістів та 6 міністрів-соціалістів, які одночасно були членами виконкому Петроградської Ради.

Проте кризові явища в суспільстві наростали, не кращим чином  складалися справи на фронті. На початку липня 1917 р. більшовицька партія спробувала захопити владу в столиці (до Петербурга з Кронштадта прибули 5 тис. розпропагованих матросів), але ця перша спроба виявилася невдалою. Леніна оголосили німецьким шпигуном і вимусили переховуватися від суду.

Реорганізований (25 вересня) Тимчасовий уряд складався уже з 10 есеро-меншовицьких міністрів-соціалістів та 6 міністрів-капіталістів. Незважаючи на таку чисельну перевагу представників лівих партій, цей уряд не спромігся навіть “кинути кістку” робітникам, вирішивши позитивно питання про 8-годинний робочий день. Не зумів він домовитися про тісну співпрацю з регіональними національними радами (Центральною Радою на Україні, Радою в Білорусії, в Туркестані, польськими та прибалтійськими національними радами).Не було реорганізовано прогнилий державний апарат царизму.

Тимчасовий уряд (постанова від 4 березня 1917 р.) визнав “бажаним збереження, у межах можливого, усього існуючого адміністративного механізму, з метою підтримання нормальної ходи життя в країні”. Справа обмежилася лише формальною ліквідацією охоронного відділення та корпусу жандармів (на їх місці в апараті Головного управління міліції були створені підрозділи під іншою назвою, але з аналогічними функціями) та впровадженням деяких нових міністерств (продовольства, праці, пошти й телеграфу).

У перші дні буржуазної революції було скасовано смертну кару, але влітку 1917 р. під тиском воєнних обставин вона була відновлена на фронті. Тим самим, незважаючи на всю складність політичної, військової, економічної та міжнаціональної проблематики, Тимчасовий уряд не вніс скільки-небудь суттєвих змін в організацію державного апарату та у законодавство країни.

У жовтні (листопаді н. ст..) 1917 р. цим кризовим станом в країні зуміли скористатися більшовики для узурпації влади. І, хоча вибори до Установчих зборів – уже після більшовицького жовтневого 1917 р. перевороту в Петрограді – показали, що РСДРП(б) в масштабах країни користується підтримкою заледве 20 відсотків виборців (в Україні – навіть 10 відсотків), але бажаючих захищати зі зброєю в руках скомпрометовані монархію чи Тимчасовий уряд восени 1917 р. було ще менше.