Перебіг віл-інфекції.

.	Період	Клінічна стадія	Тривалість періоду
1	Інкубаційний період	-	3-6 тижнів
2	Гостра ВІЛ-інфекція	Гостре захворювання	1-3 тижня
3	Період схованого вірусоносійства *	Стадія безсимптомного спокою	Місяці-роки (у середньому 7 років). Використання противірусної терапії дозволяє значно продовжити безсимптомну стадію.
		Персистуюча генералізована лімфоаденопатія
4	Період вторинних змін *	СНІД-асоційований комплекс (стадія ранніх вторинних змін - преСНІД).	Місяці-роки
		СНІД (стадія пізніх вторинних змін)

Примітка: * - тестування на антитіла дає позитивний результат.

1-ий період захворювання – інкубаційний ( 3 –6 тижнів).

2- ой період – гостра Віл-інфекція («гострий ретровіральний синдром»). Захворювання може починатися непомітно, субклінічно, або протікати як грип, ангіна, ГРЗ із підвищеною температурою, запаленням мигдаликів, можуть збільшуватися лімфовузли, з'являтися висипи на тілі у вигляді рожевих або червоних плям. Варіант перебігу клінічно вираженої ВІЛ-інфекції має місце у 50 – 70 % випадків. Більшість таких пацієнтів звертається за медичною допомогою, але правильний діагноз установлюють рідко. Триває 2-4 тижні, у 30 – 70% випадків проходить самодовільно.

Антитіла до ВІЛ у цьому періоді не виявляються.

3-ій період – період прихованого вірусоносійства (безсимптомна інфекція), може тривати 3-5 і більш років, а в інфікованих шляхом переливання крові й трансплацентарно (від матері плоду) цей період коротший. Наприкінці періоду спостерігається збільшення декількох (не менше 2-х) груп лімфовузлів, що утримується впродовж декількох місяців і навіть років (генералізована лімфоаденопатія). Іноді можуть спостерігатися нетривалі порушення діяльності центральної нервової системи – від головного болю до виникнення лімфоцитарного менінгіту і гострої енцефалопатії з втратою орієнтації і пам’яті.

При дослідженні крові можна виявити антитіла до ВІЛ.

4 -ий період – період вторинних змін ( захворювань):

а) стадія ранніх вторинних змін (СНІД-асоційований комплекс, преСНІД).

Імунний статус = 450-500 кл\мл.

Стадія СНІД-асоційований комплекс настає тоді, коли у зараженої особи з’являються водночас або послідовно як мінімум дві з зазначених нижче ознак, що утримуються довше ніж 3 місяці:

• періодичне або постійне підвищення температури (37,1–37,5ºС);

• втрата 10% маси тіла і більше порівняно з попереднім періодом;

• генералізоване збільшення лімфатичних вузлів;

• періодична або постійна безпричинна діарея (більше ніж 2 випорожнення на добу);

• нічна пітливість;

• швидка втомлюваність, відчуття фізичного і психічного виснаження;

• грибкові ураження шкіри, слизової оболонки рота (рис.14);

• часті гнійні та інші запальні захворювання.

Рис. 14. Грибкові ураження слизової оболонки рота та язика.

Комплекс перелічених проявів у 10 – 35% ВІЛ-інфікованих виникає перед розвитком клініки СНІДу. Зазвичай у цих осіб СНІД розвивається впродовж наступних 3 років.

Межа між стадіями СНІД-АК і СНІДом є нечіткою і складною для визначення. При СНІДі ці прояви постійні, більш виражені і виступають разом з опортуністичними зараженнями і (або) з пухлинами, які є наслідком інфікування ВІЛ.

б) стадія пізніх вторинних змін ( СНІД) – термінальна стадія ВІЛ-інфекції.

Цей діагноз встановлюють пацієнтам, у яких імунний статус дорівнює 200 кл\мл і менше.

Починається життя зі СНІДом в одній із його форм:

• онкоСНІД - саркома Капоши (рис.15);

- лімфосаркома ( до 30% випадків), рис.16;

- рак шийки матки;

- інші злоякісні пухлини.

Рис. 15. Саркома Капоши

Рис. 16. Лімфосаркома у хворого на СНІД

- нейроСНІД (рис.17) - менінгіти;

- енцефаліти;

- деменція ( недоумкуватість внаслідок ураження самої нервової тканини головного мозку).

Рис. 17. НейроСПІД.

- інфектоСНІД - виникнення опортуністичних інфекцій (збудники їх живуть в організмі більшості людей нічим не проявляючи себе, але при зниженні імунного статусу викликають небезпечні для життя захворювання):

• пневмоцистну пневмонію,

• токсоплазмоз,

• туберкульоз (рис.18),

• цитомегаловірусну інфекцію (ураження очей з послідуючою сліпотою, при ІС нижче 50 кл\мл – ураження шлунково-кишкового тракту, нервової системи),

• кандидози ( грибкові ураження),

• герпес,

• сальмонельоз і ін

Рис.18. СНІД і туберкульоз.

Клініка хвороби максимально розгорнута, розвивається кахексія (виснаження), виражена інтоксикація, гарячка. Наростає вірусемія.

З моменту появи ознак вторинних змін (імунний статус = 500 – 450 кл\мл) хворі живуть 5-7 років.

З моменту появи СНІДу (імунний статус = 200 кл\мл і менш) у 50% хворих смерть настає впродовж перших 18 місяців , у 80% - впродовж наступних 3-х років і лише 20 % пацієнтів живуть довше.

Без спеціальної противірусної терапії з моменту зараження до розвитку симптомів СНІДу проходить (в середньому) 10 років. Однак розходження в темпах прогресування захворювання дуже велике. Близько 10% пацієнтів занедужують на СНІД впродовж перших двох-трьох років після зараження, інші 10% - не мають симптомів через 12 і більш років.

В Україні тривалість життя ВІЛ-інфікованої особи становить 5-8 років, хворої на СНІД – 1-2 роки.

Діагностика ВІЛ-інфекції. Розпізнавання ВІЛ-інфекції, особливо на ранніх етапах, дуже утруднене. Діагностика повинна включати три основних фрагменти:

• анамнез – відомості про ризиковану поведінку (вживання ін'єкційних наркотиків, безладні статеві стосунки та ін.);

• аналіз клінічної симптоматики. Але варто пам'ятати, що ВІЛ-інфікована людина може не відчувати ніяких симптомів, як і те, що практично всі симптоми ВІЛ-інфекції і СНІДу, можуть бути схожі на симптоми будь-якого іншого захворювання. Тому, не знаючи результатів аналізу на ВІЛ, неможливо визначити, що даний симптом є ознакою ВІЛ/Сніду.

• лабораторні тести.

Сучасні діагностичні лабораторні дослідження частіше базуються на виявленні противірусних антитіл у крові та інших біологічних рідинах, рідко – на виявленні РНК вірусу.

Існує декілька типів тестів. В Україні використовується ІФА (імуноферментний аналіз), що дозволяє виявити антитіла до ВІЛ в сироватці крові.

Антитіла до ВІЛ з'являються в крові, починаючи з 3-ого тижня ( але не завжди) до трьох місяців після зараження вірусом. Спочатку антитіла мають слабкі нейтралізуючі властивості і тому не припиняють помітним образом розвиток захворювання. Надалі їх можна знайти майже завжди, навіть якщо вірус дійсно придушує якоюсь мірою функцію лімфоцитів і вироблення антитіл.

Найбільш достовірне дослідження – через 3 місяці після зараження.

Період, впродовж якого антитіла до ВІЛ не визначаються, називається «часом мовчання», або періодом діагностичного «вікна».

Іноді (у 1% випадків) ІФА може давати псевдопозитивний результат. Причини:

• помилка людини;

• перехресна реакція антитіл при:

• щепленні проти грипу та гепатиту В;

• введенні гамма-глобуліну проти гепатиту В;

• хронічних захворюваннях печінки;

• наявності хронічних інфекцій;

• аутоімунних захворюваннях;

• онкологічних хворобах;

• штучній нирці та ін.

Для спростування псевдопозитивного результату необхідне повторне дослідження: бажано в іншій лабораторії, іншою людиною та іншими тестами.

ІФА може давати і псевдонегативний результат, якщо інфікування відбулося недавно (період “вікна”!). Необхідне повторне діагностування через певний відрізок часу, особливо у випадках, коли мала місце ризикована ситуація.

В Україні пройти тестування на наявність ВІЛ-інфекції можна в спеціалізованих кабінетах. Обстеження безкоштовне за Законом, конфіденційне або анонімне^, з попереднім або наступним консультуванням, добровільне. Обов’язковим тестування на ВІЛ є лише для донорів крові, органів чи тканин.

Тест на ВІЛ повинна пройти:

• будь-яка людина, котра мала коли-небудь сексуальний контакт (вагінальний, оральний, анальний) без презерватива;

• будь-яка людина, котра має більше одного статевого партнера;

• будь-яка людина, котра довідалася про те, що її партнер вступав у сексуальні контакти з іншою людиною;

• будь-яка людина, котра користувалася спільними з іншими людьми голками/шприцами для введення наркотику (або стероїдів), проведення пірсингу, татуювання і т.д.;

• будь-яка людина, у котрої була виявлена інша венерична інфекція;

• будь-яка людина, котра приймала алкоголь або наркотики в таких кількостях, що зменшували його шанс уникати ризикованої поведінки;

• будь-яка дитина, котра має ВІЛ – позитивну матір;

• кожний, хто заохочує інших до проведення тесту, як особистий приклад.

З іншого боку, немає ніяких причин вимагати обов’язкового тестування на ВІЛ або проводити тестування без згоди пацієнта.

Безпричинно проводити тестування на ВІЛ при прийомі на роботу. Більшість ВІЛ-позитивних – здорові люди без фізичних обмежень для роботи. Працездатність людини з ВІЛ визначається загальним станом здоров’я, окремими симптомами, асоційованим захворюванням, а не результатами тестування на ВІЛ. Специфіка шляхів передачі ВІЛ обумовлює те, що ВІЛ-позитивний не може передати вірус своїм колегам або клієнтам, якщо, зазвичай, його функціональні обов’язки не передбачають статевих контактів.

Дізнатись про розвиток ВІЛ можна завдяки і іншим спеціальним аналізам крові: аналіз на імунний статус і вірусне навантаження.

Лікування ВІЛ/СНІД. Існує два основних напрями досліджень стосовно лікування ВІЛ/СНІД:

1. Розробка фармакологічних препаратів, які протидіють вторгненню вірусу в клітини СД-4 і роблять організм людини несприйнятливим до вірусу імунодефіциту. Тобто розробки зосереджені на створені вакцини проти ВІЛ. На жаль, такого препарату ще не існує.

2. Розробка препаратів, які пригнічують різні етапи життєдіяльності вірусу:

• препарати, що пригнічують активність зворотної транскриптази (антиретровірусна терапія) – найбільш розроблені на сьогоднішній день (АЗТ, ЗТС, невирапін, діданозін та інші);

• препарати, що інгібують активність інтегрази – успішних розробок ще не існує;

• інгібітори протеази блокують дозрівання нових вірусів – розроблена велика кількість ефективних препаратів (індинавір, нелфінавір, саквінавір, ритонавір та інші).

Використання противірусної терапії дозволяє значно подовжити безсимптомну стадію розвитку ВІЛ-інфекції.

На жаль, вартість фармакологічних препаратів, спрямованих безпосередньо проти ВІЛ, дуже висока. Це обмежує їх застосування в Україні. З цієї ж причини з боку страхових компаній висуваються дискримінаційні санкції по відношенню до ВІЛ-інфікованих.

Профілактика ВІЛ/СНІДу.

Якщо ВІЛ потрапив в організм

людини, то знищити або видалити його з організму неможливо – для цього сьогодні немає ні ефективних ліків, ні вакцин.

Найкращою формою боротьби з ВІЛ-інфекцією визнається її профілактика, а єдиним реальним засобом профілактики, як самої ВІЛ-інфекції, так і негативних її наслідків є зміна поведінки на безпечну або менш небезпечну. І на перший план, поряд із сугубо медичними і санітарно-гігієнічними заходами, виступають соціально-психологічні, психолого-гігієнічні, де стикаються інтереси медицини і психології.

У молоді існує своє розуміння того, що таке ризик, що таке ризикована і безпечна поведінка.

“Безпечна поведінка” – це поведінка, що передбачає відповідальне відношення людини до свого життя, вчинкам, діям. Безпечна поведінка припускає безпечні сексуальні відносини, а саме

• наявність тільки одного постійного партнера, а ще краще тимчасове (до шлюбу) стримування від статевого життя;

• постійне використання методів запобігання від небажаної вагітності;

• запобігання інфекцій, що передаються статевим шляхом, у тому числі ВІЛ/СНІД.

Безпечна поведінка - це також розуміння шкоди від вживання наркотиків, алкоголю і тютюну і, відповідно, відмова від них, це і здоровий спосіб життя, і багато чого іншого.

Чи можна визначити схильність тієї або іншої молодої людини до ризику зараження ВІЛ-інфекцією?

Людині властиво вважати, що вона піддається ризику значно менше, ніж інші. Тут вступає в дію ілюзія, що «це з кимсь може відбутися, але не зі мною». Разом з тим, різниця сприйняття ризику для себе і для інших залежить від особливостей реальної поведінки людини, специфіки її особистісного контролю. Основним фактором, що впливає на оцінку власного ризику, виступає статева поведінка і такі її параметри як: наявність сексуального досвіду, рівень інформованості, наявність статевих зв'язків без застосування надійних засобів контрацепції, зв'язок з партнерами, які ін'єкційно вживають наркотики і т.д.

Існують психологічні методики, що дозволяють визначити характер особистісного контролю. Серед цих методів можна назвати відому методику виміру локусу-контролю. Вона дозволяє виявити такі інтегральні характеристики особистості як інтернальність і екстернальність.

Люди з екстернальним локусом контролю причиною своїх успіхів (невдач) вважають переважно зовнішні фактори, а інтернали – вірять у те, що успіхи (невдачі) обумовлені їх власними діями і здібностями. Екстернали вважають, що навіть використання власних зусиль не дозволить їм уникнути будь-яких негативних наслідків, що робить екстерналів недостатньо об'єктивними в оцінці власної поведінки. Тому екстернали більш піддані ризику захворювання ВІЛ-інфекцією, що підтверджується деякими дослідженнями.

Одним з основних перспективних шляхів профілактики ВІЛ-інфекції серед молоді можна вважати підвищення у молоді інтернальністі. Людям-інтерналам властивий оптимізм, задоволеність життям, прагнення до особистісного росту, творчості, відповідальність. Вони цікавляться здоровим способом життя, мають позитивну життєву орієнтацію.

Таким чином, швидке поширення вірусу імунодефіциту людини вимагає корінної зміни поведінки багатьох людей, суспільної моралі, соціальної структури, що мають привести до зниження або усунення ризику інфікування.

Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ) виділяє чотири основні напрямки боротьби з епідемією ВІЛ-інфекції та її наслідками:

1. Попередження статевої передачі ВІЛ:

• пропаганда культури сексуальної поведінки;

• використання якісного презерватива під час інтимних контактів незалежно від способу (виду); ^

• навчання безпечної статевої поведінки; найбільш ефективною профілактичною мірою у відношенні ВІЛ/СНІДу усе ж таки є попередження випадкових статевих зв'язків й обмеження числа статевих партнерів;

• лікування інших хвороб, які передаються статевим шляхом;

• пропаганда статевого утримування;

• альтернативні форми сексу.

2. Попередження передачі ВІЛ через кров:

• дослідження донорської крові і препаратів крові на ВІЛ;

• використання одноразових шприців під час проведення ін'єкцій (у тому числі і в медичних установах);

• відмова від вживання наркотиків;

• розповсюдження програм щодо обміну шприців для наркоманів;

• зниження професійного ризику зараження медичного персоналу.