Лекція vііі. Османська туреччина та міжнародні відносини у хіv – хvііі століттях

1. Зовнішня політика Османської Туреччини в роки правління Османа (1281/ 1288 – 1326) та Орхана (1326 – 1362).

2. Завойовницька політика Османської імперії в період правління султанів Мюрада І (1362 – 1389) та Байазіда (1389 – 1402).

3. Завойовницька політика Мюрада ІІ (1421 – 1422) та Мехмеда ІІ (1451 – 1481). Завоювання турками Константинополя.

4. Зовнішня політика Селима ІІ (1512 – 1520) та Сулеймана Кануні (1520 – 1566).

5. Початок занепаду Османської імперії та міжнародні відносини в Афро-Азійському регіоні на межі середньовіччя та нового часу.

1. Зовнішня політика Османської Туреччини в період правління Османа (1281/ 1288 – 1326) та Орхана

(1326 – 1362)

XIV століття стало рубіжем у розвитку євразійської торговельно-комунікаційній системи, що поєднувала Схід і Захід. Це був період гострої кризи тієї системи, що намагалися створити Чінгісіди. Величезні території, що колись підкорились залізній волі Вселенського хана, перетворилися на арену нескінченної боротьби між різними племенами, народами, країнами. Серед цих країн особливе місце посідали дві держави: Московське князівство та Османська імперія.

Москва, завдяки старанням її князів – наступників князя-воїна Олександра Ярославовича (Невського), швидко перетворювалася на регіонального лідера. Ярославовичі успішно продовжували об’єднавчу політику у Північно-Східній Русі, і наприкінці XIII століття були готові до того, щоб спробувати скинути ненависне золотоординське ярмо. Кульминацією московсько-татарського протистояння стала Куліковська битва (1380), де московському князю Дмитру Донському (1350 – 1389) вдалося розбити армію ординського диктатора Мамая. Його перемога істотно підірвала міжнародний авторитет Улусу Джучі. І хоча, незабаром хану Тохтамишу (який у свою чергу був маріонеткою великого Тамерлана) вдалося захопити та пограбувати Москву, тим не менш було зрозуміло, що про повернення до старих принципів у відносинах між Золотою Ордою та Московським князівством не могло бути і мови. Протягом наступного століття Москві вдалося не тільки звільнитися від контролю Сараю, але й проводити активну завойовницьку політику на сході, підкоряючи своїх колишніх завойовників та утверджуючись на важливих торговельно-комунікаційних шляхах, що поєднували Схід та Захід.

Іншим державним утворенням, як вважав Ф. Хітцель „по праву може вважатися наступницею Риму, Візантії та Арабського халіфату”, була Османська імперія. Проте з думкою відомого французького вченого можна погодитися лише частково. Дійсно, турецька держава на піку свого розвитку володіла Середземномор’ям, Північною Африкою, Балканами, країнами Близького Сходу, узбережжям Чорного моря та контролювала значний відрізок торговельно-комунікаційних шляхів у Євразії. За своїми розмірами це була одна з найбільших імперій епохи Середньовіччя і її можна поставити в один ряд з Візантією, Арабським халіфатом, Ханським та Танським Китаєм, імперією Чингісхана тощо.

Разом з тим, створення Османської імперії призвело до зміни тієї торговельної системи, що існувала на Сході в епоху середньовічча. Великі імперії, що існували раніше, намагалися поставити під свій контроль євразійські торговельно-комунікаційні шляхи, але в жодному разі не руйнувати їх. Навпаки, об’єднання торгівельних трас під владою однієї політичної сили гарантувало поліпшення та пожвавлення зв’язків між регіонами. Османська імперія (як і Московське князівство) прагнули денонсувати ту систему, яка існувала, закривши свою територію для транзитної торгівлі. Як відзначив В. А. Рубель: „Ситуація принципово змінилася після захоплення турками-османами Константинополя (1453). Оттоманська імперія активно просувала свої кордони на захід, отож сприяти збагаченню потенційних конкурентів не бажала, і тому вселяко обмежила масштаби трансєвразійської торгівлі істотним збільшенням митних поборів, а нерідко і прямими конфіскаціями. ... Після ліквідації Новгородської республіки великі князі Іван ІІІ (1462 – 1505) та Василій ІІІ (1505 – 1533) настільки обмежили торгівлю, що навіть знаменитий Ганзейський Союз припинив своє існування”.

Таким чином, з появою на політичній мапі XIV – XV століття таких держав як Оттоманська імперія та Московія, починається кінцевий етап міжнародних відносин країн Азії та Африки епохи середньовіччя. Це було пов’язано з початком розпаду тієї євразійської торговельної системи, (як сухопутної, так і морської), внаслідок політики турецьких султанів. На короткий період великим східним державам вдавалося жити за рахунок внутрішніх ресурсів та проводити активну регіональну (але не глобальну – О. Н.) політику. В той же час, залишившись без фінансових надходжень, від зовнішньої торгівлі, соціально-економічна система країн Сходу зазнала кризи, які згодом стала системною. Торгівельні шляхи все більше переходили під контроль європейських держав.

Предками турків-османів були тюркоязичні кочівники, що жили ще у II тис. до н. е. на північно-західних кордонах Китаю до Байкалу. Ці кочівники ділилися на три головні групи: тюрків, монголів та тунгусів. У VIII столітті тюркські племена у свою чергу розділилися на три групи: карлуків, киргизів та уйгурів. У 843 році уйгури створили своє царство у китайському Туркестані. Але у 1050 році інші тюркські племена сельджуків підкорили уйгурську державу. Також сельджуки на чолі з Торгул-беком почали похід на Близький Схід. У 1055 році багдадський халіф, як відплату за захист надав Торгул-беку титул султана та віддав за нього свою доньку.

У XII столітті сельджуки створили власну державу на Анатолійському плоскогір’ї з центром у місті Конії.

Існуванню сельджуцького султанату поклали кінець монгольські ільхани в середині XIII столітті. На території держави з’являються автономні емірати (бейліки), які стали повністю незалежними наприкінці XIII столітті від держави Хулагуїдів.

Наприкінці XIV століття серед цих незалежних еміратів виділився бейлік Османа, якому судилося стати родоначальником Великої Османської імперії.

З 1299 року Осман (1281/1288 – 1326) став повновладним головою свого бейліку.

Для цього молодий емір знищив свого рідного дядька Дюндара, як можливого конкурента у боротьбі за владу.

Першим кроком Османа на міжнародній арені стало проголошення себе газі – борцем за віру. Таким кроком він привернув на свій бік тисячі правовірних, що страждали як від монгольського, так і християнського панування. До його володінь почали прибувати тюрки з Ірану та Іраку, незадоволенні політикою ільханів та фанатики-мусульмани, що мріяли здобути славу та багатства у війнах з „невірними”. Саме вони і склали основу його армії.

Віддаленість від монгольської держави Хулагуїдів та близькість до Візантії, що ніяк не могла оговтатися після розгрому хрестоносців, багато в чому визначила політику еміра. Відкуповуючись від монголів невеликою даниною, він почав приєднувати до свого бейліку малоазійські провінції ослабленої Візантійської імперії. Шляхом завоювань Осман захопив азійське узбережжя Мармурового моря. 27 липня 1302 року його армія розбила візантійське військо біля Нікомедії (Ізміт).

Ця подія стала рубіжною для його держави, що поступово набирала силу. Під його владою опинився весь північний захід Анатолії. Осман отримав можливість на рівних вести боротьбу проти Візантії та сусідніми тюркськими еміратами: Герміян, Караман, Джандар, Теке.

У 1317 році Осман призначив командуючем своєї армії свого сина Орхана, який продовжив завойовницьку політику батька. Він перетнув долину ріки Сапар’я та почав осаду міста Бруса. У 1326 році йому вдалося захопити місто, яке до 1365 року було столицею Османської імперії.

Сам Осман участі у битві не брав. Він лежав на смертному одрі, чекаючи звісток з поля бою. Врешті-решт, він дізнався, що його воякам вдалося перемогти та після 10-ти річної облоги захопити Брусу, яку турки згодом перейменували на Бурсу. Засновник османської держави помер зі спокійним серцем.

Новий володар – Орхан (1326 – 1362) – створив з бейліку свого батька державу зі всіма необхідними атрибутами: власну грошову одиницю, а також справжню регулярну армію, основу якої становив корпус піхотинців-яничар.

Яничарів набирали з християнських дітей, приблизно по тисячі щороку. Всіх їх приймали до ордену дервішів-бекташів. Спочатку від майбутніх воїнів не вимагали сповідувати іслам, проте в них виховували фанатичну відданість ідеї тісного містичного побратимства, до якого вони належали.

Закінчивши внутрішні реформи, Орхан продовжив завойовницьку політику свого батька. Після тривалої облоги йому нарешті вдалося захопити візантійську Нікею (Ізнік 1331) та Нікомедію (Ізміт 1337) і вийти до берегів Босфору. Скориставшись внутрішніми суперечками місцевих правителів, він захопив також Західну Анатолію, а у 1354 році переніс агресію до Європи.

У 1354 році його війська зайняли фортеці Галліполі, до цього зруйновані землетрусом. Щоб закріпити свої позиції на європейському континенті Орхан наказав здійснити централізоване переселення до півострова великої кількості етнічних турків, після чого вигнати їх звідси було досить важко.