Лекція vі. Зовнішня політика арабського халіфату

1. Зовнішня політика ісламської держави в період правління „праведних халіфів”.

2. Зовнішня політика халіфату Омеядів.

3. Зовнішня політика халіфату Аббасидів.

4. Крах халіфату Аббасидів і міжнародні відносини на Близькому Сході та в Середній Азії в ХІ – на початку ХІІ століття.

1. Зовнішня політика ісламської держави в період правління „праведних халіфів”

Смерть Мухамеда спричинила кризу нової віри, яка швидко почала втрачати прихильників. Кілька бедуїнських племен повернулися до язичництва. Країною ходили десятки лжепророків, серед яких були й жінки. Внутрішні суперечки охопили мусульманську громаду, бо Пророк не залишив ані наступника, ані правил, за якими треба було обирати нового володаря.

Врешті-решт, мусульманам вдалося обрати собі керманича – Абу Бакра (632 – 634), що прийняв титул халіфа („заступника пророка”), який гарантував йому всю повноту духовної та світської влади над правовірними. Він став першим з „праведних” халіфів, що правили до розколу мусульманства на шиїтів та сунітів.

Головним завданням для себе Абу Бакр вбачав у консолідації усіх правовірних. Він закликав їх до свого війська, взамін на щедрі трофеї – ганім, які будуть захоплені у боротьбі з ворожими сусідами. Його дії були успішними. Вже в 633 році араби були сильними настільки, що змогли вторгнутися до перської Месопотамії та захопити північноаравійську державу Хіра. У тому ж році мусульмани напали і на візантійську Сирію, проте більшого Абу Бакру зробити не вдалося. У 634 році він помер від лихоманки.

Другим халіфом було обрано Омара ібн аль-Хаттаба (634 – 644), за період правління якого халіфат став багатонаціональною імперією. Як зазначав відомий дослідник історії ісламу німецький історик А. Мюллер: „Якщо Мухамед створив іслам, то Омар був організатором світової держави”.

Халіф Омар був двометровим велетнем, який проводив дуже простий спосіб життя. Коли не було нагальних справ, він покидав Медіну, йшов у пустелю, де віднаходив душевний спокій та фізичне оздоровлення. Він мало спав, вживав тільки просту їжу, носив грубий одяг. Свою бороду він вперто фарбував у чорний колір, намагаючись здаватися молодшим. Проте умер він не від старості, а загинув від руки раба – перського християнина Фіру, що зарізав халіфа під час молитви у храмі.

Здавалося, арабам не вдасться впоратися зі своїми могутніми сусідами. Одразу дві могутні держави – Візантія та Сасанідський Іран протистояли новому халіфові. Кожна з них могла виставити проти мусульман численні армії у 120 тисяч чоловік, в той час, як Омар міг зібрати під своїм керівництвом не більше 80-ти тисяч вояків. Проте мусульмани без вагань кинули виклик обом державам, розраховуючи за висловом В. А. Рубеля на свою „пасіонарність, жадобу до ганіми й фанатизм”. У 634 році одразу дві арабські армії – проти Ірану та Візантії – вирушили у похід. До 636 року тривали бої на кордонах великих імперій, в ході яких особливо проявив себе мусульманський військовоначальник Халід ібн аль-Валід, якого називали „меч Аллаха”. Спочатку він успішно воював проти іранців, потім його відправили на візантійський фронт, де він діяв не менш блискуче.

Халід ібн аль Валід (592 – 642) вважається одним з найбільш талановитих полководців в світі. Саме за свої перемоги він отримав прізвисько „Сейфуллах” (меч Аллаха). Він брав участь у 43 битвах і жодну не програв.

Військовоначальник походив з мекканського роду курайшитів і спочатку вороже сприйняв проповідь Мухамеда. Він очолював військо мекканців в битві при Ухуді та переміг перших правовірних.

Незабаром він прийняв іслам, розбивши ідол богині аль-Узза в Нахлі, поблизу від Мекки. Свої військові таланти він віддав на службу мусульманській державі. За часів правління Абу Бакра він підкорив бунтівні арабські племена, що повстали проти мусульман. Сам Мухамед говорив йому: „Ти меч, серед мечей господа, який Бог повернув проти язичників”.

У серпні 636 року відбулася велика битва між арабами та візантійцями поблизу річки Ярмук (Гієромакс). Мусульманам вдалося перемогти, незважаючи на те, що їхнє військо було наполовину меншим від візантійського (40 тисяч та 80 тисяч відповідно). Після цього вони захопили багаті візантійські провінції Кесарію та Антіохію, міста Дамаск та Єрусалим.

Серед міст, захоплених арабами у східному середземномор’ї, найбільш важливим для них був Ієрусалим – головна святиня хритиян. Напередодні завоювання там правив патріарх Сафроній, який вбачав в арабах кару божу. У своїх проповідях він звертався до вірян з такими словами: „Чому вони (араби – О. Н.) йдуть на нас війною? Чому помножуються вторгнення варварів? Чому постали проти нас ряди сарацинів? Вони постали проти нас за гріхи наші!”

Проте, вбачаючи в арабах передвісників апокаліпсису, Сафроній, все ж, пішов на переговори з ними. Єдиною його умовою була особиста присутність Омара.

За угодою, яку підписали халіф та патріарх, мешканцям Ієрусалима гарантувалась особиста безпека, а також „безпека їхнього майна, церквам та хрестам та всім обрядам їхньої віри”. Натомість місто мало платити арабам джизью (спеціальний податок з „невірних”).

Омар виконав свою обіцянку. Жодну з церков міста не було зруйновано чи перебудовано на мечеть. Мало того, коли Сафроній запропонував халіфу разом помолитися в Храмі Гроба Господнього, той відмовився. Він заявив, що в цьому разі мусульмани побачать в цій церкві власну святиню та відберуть її у християн.

У 640 році 4 тисячний загін правовірних вторгся до Єгипту, що також належав Візантії.

Спочатку візантійцям вдалося зупинити ворога у Єгипті, проте Омар направив до країни ще 4 тис. чоловік. У вирішальній битві при Геліополісі грецькі війська були розгромлені і у 642 році Єгипет було захоплено. У вересні 642 року араби захопили Олександрію. Пожежа, що охопила місто, серед всього іншого, знищила Олександрійську бібліотеку.

Використовувати Єгипет – житницю античного та ранньосередньовічного світу Омар вирішив традиційно. Експорт єгипетського хліба було переорієнтовано у засушливу Аравію. Для цього халіф, дізнавшись про існування каналу, що поєднував Ніл з Червоним морем, наказав відновити його. Таким чином, кораблі з хлібом без зусиль досягали аравійського узбережжя.

Не менш успішно проводилися військові дії проти Сасанідського Ірану. У 637 році араби перемогли персів у Кадісії, а в 642 році мусульмани зруйнували перську державу. В 651 році вбили її останнього шахіншаха Ездігерда ІІ, його син намагався знайти союзників серед тюрків, або китайців, але всі його спроби виявилися марними. Велика зороастрійська держава перестала існувати, а її населення почало приймати нову віру.

Таким чином, за часів правління халіфа Омара до складу Арабського халіфату увійшли значні з точки зору трансєвразійської торгівлі території: Єгипет, Палестина, Сирія, Персія.

Після смерті Омара, новим Халіфом було обрано Османа ібн Аффана з роду Омеядів (644 – 656). На відміну від свого попередника, він виявився досить слабким правителем, що негативно відобразилося на зовнішній політиці великої імперії. Хоча воякам Османа вдалося завершити завоювання Ірану, Вірменії, Грузії, захопити Лівію та Тріполітанію, проте ці успіхи були обумовлені інерцією правління Омара. Замість того, щоб продовжувати походи, правляча еліта зосередилася на інтригах та боротьбі за владу. Цілі провінції почали відпадати від Халіфату, правителі яких проголошували себе незалежними володарями.

Каталізатором негативних процесів виступив сам Осман. За часів його правління на перший план у політичному житті вийшли його родичі з клану Омеядів. Цим були незадоволені інші угруповання впливової ісламської аристократії, серед яких були і родичі самого пророка. Вони об’єдналися навколо кузена та зятя Мухамеда – Алі, одруженого на Фатімі, дочці пророка. Саме вони і заснували політично-релігійне угруповування шиїтів (шиа – партія, група). Основою їх політичного вчення став догмат про спадковість влади – алідів – наступників пророка. У 656 році шиїти здійснили замах на Османа та проголосили Алі новим Халіфом.

У відповідь, Омеяди, рятуючись від шиїтських репресій, відправилися до Сирії, намісник якої Муравія відмовився визнавати владу Алі. Сирійський правитель звинуватив останнього у вбивстві Османа та самозванстві. Він створив та очолив військо, що мало повернути старі порядки. Проте розуміючи, що його армія занадто мала, щоб протистояти ворогові, Муавія вирішив вдатися до хитрощів.

У червні 657 року обидва війська зустрілися біля урочища Сіффін. Але замість того, щоб кидати вояків у безглузду атаку, Муавія наказав їм підняти на своїх списаx аркуші з священного Корану, тим самим вимагаючи релігійного вирішення конфлікту.

Алі вирішив погодитися на переговори. Це рішення було розцінено частиною його воїнства як слабкість. 12 тисяч добірних воїнів, розчарувавшись у своєму керманичеві, вийшли з числа його спільників та стали називатися харіджитами (тими, що вийшли). Харіджити вважали, що халіфом має стати той, хто на це заслуговує, якщо його обере мусульманська община.

Серед прибічників Алі почалася смута. Здавалося, що колишні союзники забули про спільного ворога та почали запекло боротися один з одним. Спочатку зятю пророка вдалося розгромити харіджитів у Іраку, де вони переважно базувалися, проте його успіхи були досить нетривкими. 22 січня 661 року один з харіджитів тяжко поранив Алі під час молитви у мечеті. Через два дні безталанний правитель помер.

У цій ситуації посилилися позиції Муавії. Він усунув з трону старшого сина Алі – Хасана, від якого йому вдалося відкупитися. До влади знову повернулися Омеяди, а новим халіфом став Муавія ібн Абу Суф’ян (661 – 705). Новою столицею його імперії став сирійський Дамаск.