2. Доісламська Аравія у міжнародних відносинах на Близькому та Середньому Сході.

Становлення та подальше вдосконалення євразійської торгівельно-комунікаційної системи обумовило зростання міжнародного значення територій, що в давнину, були периферією та не відігравали особливої стратегічної ролі. Мова йде про цілі регіони через які проходили транзитні шляхи, що поєднували Схід та Захід. Серед головних наслідків включення євразійської периферії у систему трансконтинентальної торгівлі, можна виділити такі:

1. Бурхливі державотворчі процеси, централізація та формування нових країн. При цьому центром державотворення були міста, які з’явилися на перетині торговельно-комунікаційних шляхів;

2. Вихід нових держав на міжнародну арену як активних акторів. Метою зовнішньої політики, як правило, була боротьба за контроль над окремими ланками торгових артерій. Окремі держави очікувала доля „світових” та регіональних імперій;

3. Поширення на колишню периферію релігійних, культурних, військових та технічних інновацій, які проникали сюди разом з товарами трансєвразійськими шляхами.

Однією з таких периферійних зон, якій судилося стати як центром однієї з трьох світових релігій, так і величезною імперією – була арабська Аравія. Аравійський півострів є один з найбільших у світі (майже 3 млн. кв. км.) і завершує собою Південно-Західну Азію. Із заходу його омивають води Червоного моря, зі сходу – Перська та Оманська затоки, а з півдня – Аденська затока й Аравійське море.

До певного часу Аравія була на задвірках євразійського світу та за межами міжнародних відносин раннього середньовіччя. Але з посиленням трансєвразійської торгівлі, значення цих територій різко зростало. З II століття до н. е., після завоювання китайським імператором У-ді портового міста Гуанчжоу (Кантону), відбувається становлення морського шляху вздовж південних берегів євразійського материка. При цьому зростає значення Перської затоки та Червоного моря, що простягаються далеко вглиб материка та дають можливість для проникнення на територію Близького Сходу й Східного Середземномор’я.

Як зазначив В. А. Рубель: „…Головним багатством Аравії протягом століть залишалося географічне положення: через її територію проходила ціла низка транзитних торговельних шляхів, що поєднували Європу з країнами Сходу (насамперед Індією, Китаєм та Східною Африкою).

Населяли цю країну – араби – народ, який був відомий ще в сиву давнину. Згідно з біблійними переказами, араби чітко поділялися на північних потомків сина Ізмаїла Авраама, та південних, що пішли від дядька Авраама Кахтана – правнука Ноя, через його сина Сіма.

Цікавою є біблійна історія про походження північних арабів. Зрозумівши, що не зможе народити сина пророку Аврааму, його стара дружина Сара, віддала чоловікові свою юну наложницю – єгиптянку Агар. Згодом нова Авраамова дружина завагітніла. Агар, яка відчула любов пророка до себе та свого нащадка Ізмаїла, почала зверхньо і без поваги ставитися до своєї колишньої господині. Сара, відчуваючи, що втрачає вплив на чоловіка та надії на спокійну старість, почала вмовляти його вигнати норовливу єгиптянку. Але Авраам, який без тями любив свого первістка, не наважувався на такий вчинок. Протистояння між суперницями ще більше загострилося, коли дев’яносторічна Сара нарешті народила Аврааму сина Ісаака. Врешті-решт у конфлікт довелось втрутитися Богу. Він наказав Аврааму вигнати Агар та Ізмаїла, взамін пообіцявши, що його первісток стане родоначальником „великого народу”. І Господь виконав свою обіцянку. Як зазначається у біблійній „Книзі Буття” (Розділ 20): „І Бог був з отроком; і він виріс і став жити у пустелі, зробившись стрільцем з лука…і мати взяла йому дружину з землі Єгипетської”.

Згодом на південній частині аравійського півострова з’являються численні міста-держави, що жили за рахунок транзитної торгівлі.

Саме індійські товари, особливо прянощі, а також звірі (мавпи та павличі) морем доставлялися до берегів Оману. Тут товари знову завантажувалися на човни та відправлялися до Єгипту. Кораблі проходили через протоку Баб-аль-Мандеб та прямували до міста Міос-гормос – єгипетську гавань у Червоному морі.

Південно-аравійські порти (Аден, Клісма, Аїл) а також бахрейнський Хатт приголомшували сучасників масштабами торговельних операцій та їх прибутковістю (не менше ніж 50% від вкладених коштів). Араби привозили із-за моря китайський шовк, бавовну-сирець, тканини та списи з Північної Індії, корабельну деревину, коштовне каміння та перець з Південної Індії; слонову і носорогову кістку, рабів і золото з Африки, перець, срібло, олово й корицю з Цейлону, срібло, папірус, вино та хліб з Заходу. Самі ж араби пропонували ладан, алое, мірру, білий мармур, зброю.

Труднощі навігації у Червоному морі посприяли розвитку сухопутної транзитної торгівлі з Ємену до Сирії. Караванна торгівля поєднала цю арабську протодержаву з Дамаском та Хірою. На цих торгівельних шляхах народжувалися нові міста – Таїф, Худейбія, Хейбар, Табук та Мекка і Медина, які у майбутньому стали колискою ісламу.

Особливо виділялося місто Мекка як торговий та релігійний центр. У місті зберігався святий для арабів, чорний камінь Кааб. Згідно з легендою, ця святиня впала з неба. Спочатку камінь був білого кольору, але приймаючи на себе гріхи людей, святиня врешті-решт стала чорною.

Зростаюче значення південної Аравії для транзитної торгівлі призвело до експансії на ці території Великих держав. У II столітті сюди прийшла армія ефіопської держави Аксум, а разом з ними до Аравії проникло християнство, що сповідувалося єгипетськими місіонерами.

У VI столітті південною Аравією зацікавилася Візантія. Візантійські імператори Юстин I (518 – 527 ) та Юстиніан I (527 – 565) неодноразово зверталися до вождів Аксуму, пропонуючи їм закріпитися у Південній Аравії, щоб звідси діяти проти племен бедуїнів центральної частини півострова. Внаслідок цього виникла серія конфліктів між ефіопами та аксумцями (хім’ярами).

Єменом цікавились перси, незадоволені ефіопською присутністю в південній Аравії. Вони змогли скористатися ненавистю місцевого населення до ефіопських завойовників. У 570 році арабське ополчення при підтримці перського флоту, який спорядив шахіншах Хосров, вигнали прибульців з африканського континенту. При цьому, керівник перського загону військовоначальник Вахріз залишився в регіоні як перський намісник. З тих пір Ємен перебував під владою Персії, яка задовольнялася помірною даниною та загальним, ненав’язливим наглядом. Резиденція намісника містилася в місті Санья, фактичне ж управління країни здійснювали арабські вожді. Перські намісники трималися тут до 628 року, зберігаючи монополію на транзитну торгівлю.