Питання№1

Поняття та види міжнародних спорів

Як відомо, міжнародні відносини між державами й іншими суб'єктами міжнародного права можуть складатися різним чином. Перебуваючи у відносинах, за яких між сторонами немає жодних розбіжностей, вони можуть перейти у кризову ситуацію, коли кожна зі сторін вбачає у поведінці іншої загрозу своїм законним правам та інтересам, що призводить до загострення таких відносин, і в кінцевому підсумку може призвести до такої ситуації, котра вже буде кваліфікуватися як така, що загрожує міжнародному миру і безпеці.

Саме тому сучасне міжнародне право приділяє особливу увагу підтриманню і збереженню дружніх відносин між державами та іншими суб'єктами міжнародного права, зокрема передбачає мирні засоби вирішення міжнародних спорів.

Принцип мирного вирішення спорів покладає на держави обов'язок вдаватись лише до мирних засобів вирішення спорів (Статут ООН), який містить окрему гл. VI - мирне вирішення спорів (ст. 33-38). На її основі у сучасному міжнародному праві сформувалась система мирних засобів вирішення спорів, серед яких такі засоби, як: переговори, посередництво, "добрі послуги", арбітраж, слідчі та погоджувальні процедури, примирення, звернення до МО та ін. Провідну роль у вирішенні юридичних спорів між державами відіграє Міжнародний суд ООН.

У міжнародному праві розрізняють спір та ситуацію. Міжнародний спір - це сукупність взаємних вимог держав щодо конкретних неврегульованих питань. Держави, між якими виникли такі розбіжності, вважаються сторонами спору (у ситуації немає сторін, натомість є зацікавлені держави). Спір характеризується наявністю конкретних розбіжностей між державами, котрі мають бути визнані (підтверджені) державами, в іншому випадку мова не йде про спір. У гл. VI Статуту ООН йдеться про спори між державами, які власне і називаємо міжнародними. Статут ООН не містить обмежень щодо предмета міжнародних спорів, оскільки такими спорами можуть вважатись спори з будь-яких неврегульованих питань (тлумачення договорів, територіальні тощо). Рада Безпеки ООН уповноважена класифікувати питання, передане їй на розгляд, як спір чи ситуацію. Держави неодноразово заперечували наявність спору та ситуації, не визнаючи таким чином правомірність розгляду питання Радою Безпеки ООН. Так, під час обговорення питання про збиті Сполученими Штатами Америки два розвідувальні літаки Лівії, США заперечували, що такий інцидент був наслідком взаємних розбіжностей між цими країнами, а їхні дії були вчинені згідно з порядком самооборони відповідно до ст. 51 Статуту ООН. Держава, що є членом Ради Безпеки ООН, не може брати участь у голосуванні, якщо рішення Ради Безпеки ООН (що приймається в рамках гл. VI) стосується спору, в якому така держава є стороною (п. З ст. 27 Статуту ООН).

Ситуація - це певні обставини, що зачіпають загальні інтереси держав чи міжнародного співтовариства загалом. Такі обставини можуть виникати за відсутності взаємних спірних питань між державами (наприклад, громадянська війна). Ситуація - значно ширше поняття і може включати спір або призводити до його виникнення. Будь-який спір створює ситуацію. У контексті Статуту ООН відмінність між спором та ситуацією є передусім важлива з точки зору повноважень Ради Безпеки та Генеральної Асамблеї. Так, Рада Без* пеки ООН уповноважена розглядати не лише спори, а й ситуації, що можуть загрожувати міжнародному миру чи безпеці.

Спори та ситуації, що можуть становити загрозу підтримці міжнародного миру та безпеки, є окремою категорією. Рада Безпеки уповноважена проводити розслідування будь-якого спору чи ситуації з метою встановлення, чи може продовження такого спору чи ситуації загрожувати підтримці міжнародного миру та безпеки. Якщо такий характер спору (чи ситуації) було встановлено, Рада Безпеки ООН може рекомендувати процедуру, яку вона вважає варто застосувати для мирного вирішення. Якщо держави і надалі не можуть вирішити такий спір мирними засобами, вони зобов'язані передати спір на розгляд Ради Безпеки ООН. У такому разі, діючи на підставі ст. 37 Статуту ООН, Рада Безпеки може рекомендувати умови, на яких варто вирішити такий спір (а не лише процедуру). Рада Безпеки постійно отримує звернення від держав із проханням про розгляд спорів та ситуацій (власне ситуації складають предмет майже всіх таких звернень). З іншого боку, держави можуть заперечувати проти розгляду ситуації Радою Безпеки ООН, якщо, на їхню думку, така ситуація не загрожує міжнародному миру та безпеці. У 1990 р. США та Велика Британія заперечували проти скликання засідання Ради Безпеки ООН на запит Нікарагуа щодо, за словами останньої, вторгнення з боку США в резиденцію посла Нікарагуа в Панамі, оскільки, з позиції США та Великої Британії, такий інцидент не мав характеру загрози міжнародному миру та безпеці.

Потрібно зауважити, що вирішення спорів мирними засобами повинно відбуватись із дотриманням принципів справедливості та міжнародного права (ст. 1. Статуту ООН). Принцип справедливості е надзвичайно важливим для вирішення спорів, адже несправедливі умови вирішення спору можуть призвести до його відновлення чи ескалації. Водночас зміст поняття "справедливість" навряд чи можливо визначити нормами права. Можна погодитись із думкою, що воно принаймні передбачає максимальне врахування інтересів усіх зачеплених держав. Використання мирних засобів вирішення спорів не може порушувати інших принципів міжнародного права. Зокрема, застосування мирних засобів не може відбуватись із порушенням принципів суверенної рівності держав, невтручання у внутрішні справи, незастосування сили. Так, у 1990 р. Генеральний секретар ООН прийняв рішення про скерування місії для розслідування обставив трагічних подій в Єрусалимі. Натомість Ізраїль відмовився прийняти таку місію, про що Генеральний секретар проінформував Раду Безпеки ООН. Під час обговорення цього питання Радою Безпеки Ізраїль заявив, що така місія є прозорим наміром замаху на його суверенітет.

Міжнародні спори можна поділити на види

За кількістю сторін - на двосторонні та багатосторонні, за предметом - - на економічні, територіальні тощо. У Статуті ООН також йдеться про так звані місцеві спори, які головним чином потрібно вирішувати в рамках відповідних регіональних організацій. Важливим є поділ спорів на юридичні та політичні (чи ін.). Пункт 3 ст. 36 Статуту ООН передбачає, що спори юридичного характеру, за загальним правилом, передаються в Міжнародний суд. Своєю чергою, ст. 36 Статуту Суду передбачає, що такі юридичні спори можуть стосуватись тлумачення договору, будь-якого питання міжнародного права, наявності факту, який, якщо він буде встановлений, означатиме порушення міжнародного зобов'язання, характеру та розмірів відшкодування за порушення міжнародного зобов'язання. Водночас це не означає, що всі спори з таких питань є юридичними. Суд неодноразово наголошував у своїх рішеннях, що кожний спір має і юридичні, і політичні елементи. У кожному конкретному випадку Суд самостійно встановлює, чи переданий на його розгляд спір є юридичним (повністю чи у частині), та, у разі спору щодо підсудності справи, приймає окрему ухвалу (п. 6 ст. 36). Рада Безпеки ООН також неодноразово обговорювала це питання в контексті своїх повноважень розглядати спір, що переданий на її розгляд.

На практиці доводиться зважати на те, що будь-який спір між суб'єктами міжнародного права зумовлений політичними причинами і тягне за собою серйозні політичні наслідки, в той час як інший спір знаходиться винятково в юридичній площині та потребує правової оцінки. Однак такий поділ є дещо неточний, оскільки будь-який спір між суб'єктами міжнародного права неминуче матиме політичний характер" а в будь-якому політичному спорі завжди будуть присутні міжнародно-правові аспекти.

До міжнародно-правових способів забезпечення міжнародної безпеки належать:

— мирні способи вирішення спорів;

— загальна і регіональна безпека (колективна безпека);

— роззброювання;

— заходи для ослаблення напруженості і припинення гонки озброєнь;

— заходи для запобігання ядерній війні;

— неприєднання та нейтралітет;

— заходи для припинення актів агресії (самооборона);

— дії міжнародних організацій;

— нейтралізація і демілітаризація територій (ліквідація військових баз);

— створення зон миру в різних районах земної кулі;

— заходи для зміцнення довіри між державами.

Історія становлення в міжнародному праві зобов'язання мирного вирішення міжнародних спорів

Тривалий час загальне міжнародне право не покладало на держав обов'язку вирішення будь-яких спорів виключно мирними засобами, який вважався державами занадто обтяжливим для свого суверенітету.

Таке зобов'язання держави брали на себе лише в рамках двосторонніх договорів з окремих питань. Значно рідше укладалися угоди про вирішення конкретних суперечок або певних типів спорів. Серед них особливе значення мав Договір між США та Великобританією про дружні відносини, комерцію та навігацію, укладений 1794 р. (відомий як Договір Джея). Арбітражна процедура, передбачена цим договором, не тільки дозволила вирішити велику кількість спорів між двома державами, а й стала взірцем при створенні інших міждержавних арбітражів, яких у 1795—1914 роках було більше двохсот.

Із другої половини ХІХ ст. до початку Другої світової війни відбувається становлення норми про обмеження права держав використовувати немирні засоби для врегулювання міжнародних спорів, а згодом — і про повну заборону таких засобів. Інші напрями розвитку міжнародного права цього часу — регламентація на універсальному рівні окремих мирних засобів вирішення спорів, а також створення всесвітнього міжнародного судового органу.

На І Гаазькій мирній конференції 1899 р. було укладено Конвенцію про мирне врегулювання міжнародних спорів, яка на ІІ Гаазькій конференції 1907 р. була викладена в новій редакції1. За цими конвенціями держави-учасниці погодилися забезпечувати мирне залагодження своїх міжнародних суперечок та уникати, наскільки це можливо, звернення до сили у стосунках між собою. Конвенції детально регламентували деякі мирні засоби вирішення спорів (добрі послуги, посередництво, слідчі комісії) і передбачили створення Постійного третейського суду.

Статут Ліги Націй, укладений 1918 р., наклав на держав -членів цієї організації більш жорсткі зобов'язання: не розпочинати війну, допоки не мине три місяці від дня ухвалення рішення щодо певного спору міжнародним арбітражем, судом або Лігою Націй. 1920 р. вперше був створений все­світній судовий орган - Постійна палата міжнародного правосуддя (ППМП).

Першим багатостороннім договором, що заборонив вдаватися до війни, став Пакт про відмову від війни як знаряддя національної політики, укладений 27 серпня 1928 р. в Парижі (Пакт Бріана — Келлога). Держави - учасниці Пакту постановили, що «врегулювання або вирішення всіх спорів, що можуть виникнути між ними, якого б характеру чи якого б походження вони не були, повинні завжди здійснюватися тільки мирними засобами», а також засудили звернення до війни для врегулювання міжнародних спорів і відмовилися у своїх взаємовідносинах від війни як знаряддя національної політики. До Пакту приєдналася абсолютна більшість держав світу, тобто напередодні Другої світової війни договірне зобов'язання мирного вирішення міжнародних спорів набуло універсального характеру. Утім численні порушення Пакту звели його практичне зна­чення нанівець.

Остаточне закріплення цього зобов'язання на всесвітньому рівні було здійснене у Статуті ООН — міжнародної організації, створеної з метою мирними засобами, відповідно до принципів справедливості та міжнародного права, вирішувати міжнародні спори чи ситуації, що можуть призвести до порушення миру (ст. 1). Статут закріплює принцип, згідно з яким ООН і всі її держави-члени «вирішують свої міжнародні спори мирними засобами так, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир, безпеку та справедливість» (п. 3 ст. 2). Також був створений Міжнародний Суд як головний судовий орган ООН, який замінив ППМП.

У Гельсінському Заключному акті НБСЄ 1975 р. європейські держави підтвердили, що у своїх стосунках керуватимуться принципом мирного врегулювання спорів. Установчі документи впливових регіональних організацій, створених після Другої світової війни (ОАД, ОАЄ, ОБСЄ, НАТО, СНД та ін.), закріпили обов'язок держав-членів вирішувати свої міжнародні спори мирними засобами.

Зміст принципу мирного вирішення міжнародних спорів

Хоча принцип мирного вирішення міжнародних спорів закріплений у Статуті ООН, його юридичний зміст усе ще залишається досить невизначеним. Проблема полягає в тому, що наявність зобов'язань, які складають зміст цього принципу, доводиться на підставі переважно документів рекомендаційного характеру (міжнародного «м'якого» права): Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН (резолюція Генеральної Асамблеї ООН 2625 (XXV) від 24 жовтня 1970 р.), Манільській декларації про мирне вирішення міжнародних спорів (резолюція Генеральної Асамблеї ООН 37/10 від 15 листопада 1982 р.), Декларації про запобігання й усунення спорів, що можуть загрожувати міжнародному миру та безпеці, і про роль ООН у цій галузі (резолюція Генеральної Асамблеї ООН 43/51 від 5 грудня 1988 р.), Гельсінського Заключного акта НБСЄ 1975 р. та ін.

Типовий перелік зобов'язань за принципом мирного вирішення міжнародних спорів, що пропонується сучасною доктриною міжнародного права, має такий вигляд: вирішувати міжнародні спори виключно мирними засобами; вирішувати мирними засобами всі свої спори, незалежно від їх виду; вирішувати спори своєчасно, у найкоротші строки; не залишати спори невирішеними, не припиняти процес мирного врегулювання та пошуку взаємоприйнятних рішень; використовувати визнані в міжнародному праві мирні й інші засоби на власний вибір; утримуватися від дій, що можуть загострити спір або поглибити напруженість (наприклад, висування ультимативних вимог), і не наражати на небезпеку міжнародний мир та безпеку; вирішувати спори на основі міжнародного права та справедливості; виконувати прийняте в узгодженому порядку рішення.

На практиці виникають сумніви щодо юридичної обов'яз-ковості майже кожного з перелічених зобов'язань, а також здатності міжнародної судової установи вирішити спір про дотримання цього принципу. Як виглядає, для вирішення такого спору на основі міжнародного права доведеться вста­новлювати, наскільки і в якому обсязі певне зобов'язання, що складає зміст принципу мирного вирішення спору, встановилося як звичаєва норма або закріплене в міжнародному договорі, учасниками якого є сторони спору.