Вичерпності (екологічна класифікація)

Мінеральні ресурси – це сукупність запасів корисних копалин у надрах Землі (району, країни, регіону, планети), придатних для використання у різних галузях господарства.

Корисні копалини – це мінеральні утворення в земній корі з певним хімічним складом і фізичними властивостями, які використовуються людиною у господарській діяльності.

Ресурсозбереження, як головний напрямок використання природно-ресурсного потенціалу. Ресурсозбереження – це прогресивний напрям використання природно-ресурсного потенціалу, що забезпечує економію природних ресурсів та зростання виробництва продукції при тій самій кількості використаної сировини, палива, основних і допоміжних матеріалів. Можна виділити основні стратегічні напрями ресурсозбереження:

- комплексне використання мінерально-сировинних і паливних ресурсів;

- впровадження ресурсозберігаючої техніки та технології;

- широке використання в галузях переробної промисловості вторинної сировини;

- стабілізація земельного фонду, відновлення родючості землі, рекультивація відпра-цьованих кар‘єрів тощо;

- ефективне регулювання лісокористування, активне лісовідновлення;

- збереження рекреаційних ресурсів при розміщенні нових промислових об‘єктів.

Комплексний розвиток усіх напрямків ресурсозбереження дасть змогу сформувати нову ідеологію господарювання, яка базується на економічному використанні наявної ресурсної бази, оптимальному співвідношенні первинних і вторинних ресурсів та маловідходному виробничому циклі.

Комплексне використання мінерально-сировинних і паливних ресурсів дає змогу збільшити кількість промислової сировини. Масштаби видобутку і переробки сировини й палива досягають таких розмірів, що навіть порівняно незначний вміст тих чи інших компонентів відіграє велику економічну роль. Наприклад, у кольоровій металургії поряд з міддю вилучають цінні компоненти і на їх основі виробляють додатково понад 20 видів продукції. При цьому вартість міді набагато нижча, ніж компонентів, що вилучають при її виплавленні. Комплексне використання сировини дає можливість у кольоровій металургії одержати майже 40 елементів у вигляді металів високої чистоти та організувати промислове виробництво багатьох необхідних видів продукції. Рівень комплексного використання сировини нині характеризує загальний технічний прогрес у промисловості. Впровадження найдосконаліших технологій дало змогу в алюмінієвій промисловості розгорнути виробництво цементу й содових продуктів.

Дуже актуальним є використання відходів у електроенергетиці, де використовується низькосортне вугілля, торф. Так, електростанція потужністю 2-2.5 млн. кВт, яка споживає вугілля зольністю 20%, щороку видає золи майже 100 млн. м³, для складування якої потрібна площа 150 га. Економічно доцільним і технічно мотивованим є додавання золи і шлаків до розчинів при виготовленні асфальтобетону, а також для виробництва цегли, цементу, корисних наповнювачів.

Не менш важливим напрямком економії природних ресурсів є впровадження ресурсозберігаючої техніки та технологій. Зниження матеріало- та енергомісткості виробництва рівнозначне зростанню виробництва промислової продукції при тій самій кількості використаних сировини і палива.

Вичерпання ряду високорентабельних родовищ металів і проблема охорони навколишнього середовища висунули найважливішу проблему використання вторинних ресурсів, завдяки чому знижуються не тільки витрати енергії на їх вилучення та переробку, а й промислові викиди в атмосферу і гідросферу. Відомо, що кожна тонна металу, виплавленого з лому, обходиться у 20 разів дешевше, ніж із залізної руди. При цьому викиди в атмосферу зменшуються на 86%, а у гідросферу – на 76%, а обсяг відходів на 97%. При виплавленні алюмінію з лому електроенергії витрачається у 23 рази, а палива – в 7.4 рази менше. Повна утилізація і переробка відходів чорної металургії можуть дати економію, рівнозначну вартості залізної руди, що видобувається в Україні.

Впровадження нових технологій і використання вторинної сировини в паперовій промисловості дасть змогу не тільки збільшити випуск та асортимент продукції, а й зберегти тисячі гектарів лісу. Слід зазначити, що вихід паперу з 1 м³ деревини в Україні нижчий, ніж у високо розвинутих країнах ринкової економіки.

Територіальний аналіз і функціональне зонування території. Перед тим, як розмістити підприємство, виробничий комплекс, галузь або населений пункт, треба здійснити аналіз території гаданого розміщення. Територіальний аналіз робиться на рівні усієї країни або на рівні окремих регіонів за галузевим чи, власне, територіальним принципом. Відповідно до цього спеціальні урядові органи, науково-дослідні установи або інші наукові групи складають схеми розміщення продуктивних сил. В Україні це робить Рада з вивчення продуктивних сил.

Схеми поділяються на загальні, галузеві і регіональні. Загальні схеми відбивають стратегічні напрями у розміщенні продуктивних сил країни; вони сполучають докупи інтереси розвитку галузей та регіонів. Загальні схеми дають можливість розрахувати ефект від розміщення виробництва у масштабі всієї країни. Галузеві схеми спираються на аналіз ефективності розміщення окремих галузей народного господарства. Регіональні схеми охоплюють території великих економічних районів, промислових і сільськогосподарських зон, ТВК, адміністративних районів, міських поселень. Особливу роль серед регіональних схем відіграє так зване районне планування, схеми, і проекти якого охоплюють порівняно невелику, але економічно цілісну територію. В Україні такою територією є група адміністративних районів, тобто частина області. За умов жорсткого соціально-економічного планування це є частиною довготермінових планів, реалізація яких передбачена законом. За умов ринкової економіки аналіз території дає індикативне планування.

Планування – це специфічна управлінська діяльність з визначення цілей та шляхів їх досягнення. Найбільшого поширення набуло індикативне планування. Вперше ідею індикативного планування висвітив К.Лапдауер у книзі “Теорія національного економічного планування”, яка вийшла в 1944р. Суть цього планування полягає в тому, що уряд впливає на розвиток національної економіки не шляхом вказівок і затвердження директивних обов‘язкових завдань для товаровиробництва, а за допомогою координації виробників і забезпечення їх інформацією.

Потреба застосування державного індикативного планування виникла на певному етапі розвитку товарного виробництва, коли ринковий механізм почав втрачати здатність утримувати процеси відтворення у раціональних межах і забезпечувати стабільний пропорційний характер розвитку економіки. Індикативна форма планування увійшла в світову господарську практику у зв‘язку з економічною кризою 1929-1933рр. як засіб, за допомогою якого можна запобігти виникненню в економіці кризових явищ.

Перші плани на макрорівні мали обмежений характер і охоплювали переважно бюджетно-податкову політику. Зводилися до складання національних бюджетів. З розвитком сфери макроекономічного планування функція розробки планів перейшла від фінансових органів до спеціально створених для цього планових структур.

У кожній країні організація індикативного планування має свої особливості. У державному планово-економічному регулюванні США перше місце належить бюджетному плануванню і Федеральній резервній системі, яка виконує функції центрального банку. Плануванням на мікрорівні займається Національна планова рада. Вже у 70-ті рр. XX ст. в усіх ланках державного апарату США налічувалось понад 20 тис. професійних планувальників, з яких 56% працювали на місцевому рівні, 23% - на регіональному, 13% - на рівні штатів, 8% - у федеральних відомствах.

В Японії створено цілісну мережу урядових і незалежних органів, які складають національні плани, плани комплексного розвитку країни, що охоплюють великі регіони і префектури: Економічна консультативна рада, Консультативна рада планування комплексного розвитку території, Управління економічного планування. Починаючи з 1955р. і досі в країні постійно розробляють перспективні плани для вирішення основних проблем економічного розвитку.

В Україні індикативне планування було запроваджене у 1993р. В індикативному плануванні пріоритетні напрямки розвитку мають максимальну державну підтримку. Схема планування являє собою оцінку території за низкою ознак, які треба враховувати для визначення ефективності будівництва і функціонування об‘єкта.

Аналіз території повинен починатися з її функціонального зонування. Територія району ділиться на зони, що вирізняються якоюсь специфікою за природними, економічними і соціальними параметрами. Особлива увага приділяється вивченню зон господарського тяжіння щонайбільших, найбільших, великих та середніх міст. У зв‘язку з цим робиться розрахунок вантажно- і пасажиро потоків між центрами тяжіння і формуються три концентраційних пояси: безпосереднього тяжіння, формуючого впливу та економічного впливу.

Перший пояс – це приміська зона радіусом у межах 1.5 годинної доступності від центру міста, вона характеризується масовими поїздками населення на роботу до міста. Водночас у цій зоні розташовуються філії промислових підприємств, які є у місті, складські приміщення. Промисловість ніби переміщується з центру міста до периферії. Але у ряді випадків приміська зона є місцем активної житлової забудови, де забезпечені прошарки населення прагнуть селитися “поближче до природи”. У процесі субурбанізації приміські пояси можуть мати вищі темпи господарського розвитку порівняно з центром міста.

Зона формуючого впливу має радіус доступності 2-3 години. Тут розташовуються підприємства, які виробляють для міста продукцію, що швидко псується: молокозаводи, м‘ясокомбінати, птахофабрики. Тут же можуть розташовуватись рекреаційні заклади: санаторії, будинки відпочинку, кемпінги. Масові поїздки здійснюються лише з культурно-побутовою метою до міста або рекреаційною метою – з міста (особливо у вихідні).

Зона економічного впливу має радіус доступності 3-4 години і більше. Масові поїздки мешканців усередині цього поясу не характерні; переважають ділові поїздки і вантажопотоки виробничого призначення.

Потім визначаються зони позагосподарського тяжіння великих міст. Це спеціалізовані території: лісові масиви, місця видобутку корисних копалин, райони екстенсивного сільського господарства, курортні зони. У цих зонах головна увага приділяється аналізу факторів спеціалізації для прогнозування варіантів подальшого розвитку території.

Функціональне зонування території дозволяє визначити ділянки, найбільш придатні для промислового і житлового будівництва, сільськогосподарського виробництва, організації масового відпочинку. Воно виявляє шляхи оптимізації виробничої і соціальної інфраструктури. Зонування полегшує визначення можливостей комплексотворення, налагодження вигідних внутрішньо-регіональних господарських зв‘язків між підприємствами, раціонального використання трудових і природних ресурсів.

Після проведення функціонального зонування території здійснюється аналіз її ресурсно-економічного потенціалу. Він поділяється на три блоки: аналіз природних умов та ресурсів, аналіз демографічного потенціалу, економічний аналіз.

Аналіз природно-ресурсного потенціалу включає вивчення: геологічної будови і корисних копалин, гідрологічних умов (поверхневі і підземні води), геоморфологічних умов (форми поверхні, величина схилів), кліматичних умов (сонячна радіація, температура, опади, вологість, вітер), ґрунтово-рослинний покрив, тваринний світ, екологічні особливості.