Питання для самоконтролю

1. Визначте місце демографічних передумов у комплексі передумов розміщення продуктивних сил.

2. На які структурні блоки поділяють демографічні передумови?

3. Визначте особливості сучасного відтворення населення України та динаміки його чисельності.

4. Як розраховують прогнозну чисельність населення?

5. Назвіть основні показники, які характеризують динаміку чисельності населення.

6. Що називають урбанізацією?

7. Назвіть склад трудових ресурсів, особливості їх формування в Україні.

8. Як визначають загальну величину трудових ресурсів?

9. Який населений пункт називають містом?

10. Що таке системи розселення і як вони поділяються за територіальним охопленням?

11. Який процес називають субурбанізацією?

12. Що таке міграція населення?

13. Визначте сутність демографічної політики?

14. Як поділяють міста за функціями, що вони виконують?

15. Що таке депопуляція населення?

16. Який населений пунк називають селом?

17. Як поділяють міста за кількістю жителів?

18. Що називають мегаполісом?

5 Економічні передумови розміщення продуктивних сил

Сутність економічних передумов та їх структурні блоки. Сукупність економічних умов і відносин, що впливають на особливості розміщення продуктивних сил, називається економічними передумовами розміщення. Вони великою мірою визначають територіально-галузеву структуру виробництва, ефективність розміщення об’єктів народного господарства, напрям міжрегіональних зв’язків. З економічними передумовами тісно пов’язані такі поняття, як економічний потенціал країни, структура народного господарства, територіальний поділ праці (ТПП).

Економічні передумови розміщення продуктивних сил можна поділити на окремі блоки:

• історико-економічні передумови;

• особливості суспільної організації виробництва;

• характер прояву територіального поділу праці (на регіональному і міжнародному

рівнях);

• загальний рівень економічного розвитку регіону (рис. 5.1).

Економічні передумови

Історико-економічні

Форми сус-пільної ор-

ганізації ви-

робництва

Територіальний поділ праці

Загальний рі-вень економ-мічного роз-витку регіону

Рис.5.1 Економічні передумови розміщення продуктивних сил

Ці передумови взаємопов’язані і взаємозумовлені. Історико-економічні передумови докладно визначають загальний економічний потенціал країни та участь її у ТПП. В свою чергу ТПП впливає на структуру народногосподарського комплексу. Форми суспільної організації виробництва великою мірою є підсумком історико-економічного розвитку країни.

Історико-економічні передумови розміщення продуктивних сил. Історико-економічні передумови є закономірною послідовністю подій у попередньому розвитку економіки, які справили істотний вплив на сучасний характер розміщення продуктивних сил. Передумови бувають загальні і регіональні.

Загальні історико-економічні передумови визначаються закономірностями суспільного розвитку. Це розвиток соціально-економічних відносин, послідовне групування методів виробництва, вдосконалення засобів праці, індустріалізація, НТП. Світовому соціально-економічному розвитку притаманна нерівномірність у часі та просторі. У деяких регіонах і країнах він інтенсивний, а в інших – повільніший. Це призводить до несинхронності розвитку і розміщення продуктивних сил у різних регіонах.

У країнах Західної Європи раніше, ніж в інших регіонах, склались капіталістичні відносини, відбувся перехід від ремесла до мануфактури, здійснився промисловий переворот і почалась індустріалізація економіки. Це зумовило випереджаючий розвиток країн Європи, а потім США та Японії у царині технології, підвищило конкурентоспроможність продукції за рахунок її здешевлення при одночасному покращенні якості.

Розрив між економічно розвинутими країнами і країнами, що розвиваються, становить 12-кратну величину і вже протягом кількох десятиріч не знижується.

Зазначимо, що сприятливі історико-економічні передумови у розвинутих країнах сприяли ефективному розміщенню продуктивних сил. В економіці цих країн склалась галузева структура, що відповідає НТП на кожній стадії його розвитку. Так, на початковій стадії індустріалізації тут панувала легка промисловість, а згодом – ще й металургія, загальне машинобудування, основна хімія. Зараз провідними галузями економіки розвинутих країн є енергетика, верстатобудування, електроніка, хімія органічного синтезу. За рівнем розвитку цих галузей можна робити висновки про загальний економічний потенціал країни.

Можна назвати цілий ряд причин, чому країни, що розвиваються, відстали у економічному розвитку. Серед них такі, як повільніша еволюція соціально-економічних відносин, колоніальне минуле. Тепер ці країни намагаються надолужити прогаяне. У другій половині ХХ ст. вони зробили ривок в індустріалізації, але власне, це повторення, з певним відставанням пройденого шляху розвинутими країнами. Спочатку йдеться про розвиток легкої, харчової промисловості, видобуток корисних копалин, а потім – про виробництво сільськогосподарських машин, транспортних засобів, побутової електроніки, мінеральних добрив. Найвища стадія – випуск обладнання, верстатів, електроніки (Індія, Бразилія, Мексика). Але доки країни, що розвиваються, “вибираються” на черговий щабель, економічно розвинуті держави опиняються далеко попереду. Тому проблема зближення рівнів економічного розвитку не така проста. Для її розв’язання не досить нарощувати, як це робиться зараз, виробничі потужності в країнах, що розвиваються. Тут потрібна не лише звичайна допомога заможніших держав, але й “взаємопроникнення” економік, інтернаціоналізація світового господарства.

Історико-економічні передумови зумовлюють, до певної міри, структуру сільського господарства у країнах, що розвиваються, зберігаючи у деяких з них спеціалізацію на монокультурі (країни Латинської Америки – банани, кава; Сенегал – арахіс). Експорт-орієнтована економіка дає переваги за сприятливої ринкової кон’юнктури, але водночас містить небезпеку економічної нестабільності.

Галузева структура української економіки також обумовлена історично. Територія України протягом певного часу входила до складу різних держав, що мали власні закономірності ТПП. І тепер Україна має надлишковий розвиток галузей важкої індустрії при недостатньому розвитку легкої промисловості, рекреаційного господарства.

Загальні історико-економічні передумови виявляються і в територіальному аспекті. Спосіб організації території, методи територіального управління істотно впливають на розміщення продуктивних сил. У соціалістичних країнах виробництво розміщувалось методами жорсткого планування. У ряді випадків це дозволило примусово прискорити освоєння нових, багатих на ресурси територій (освоєння цілинних земель в Казахстані). Такий політичний підхід до розміщення продуктивних сил невпинно призводив до чималих людських жертв. Концентрація виробництва, особливо територіальна, здійснювалася без врахування результатів НТП та екологічної ситуації. Внаслідок цього утворилися “суперіндустріалізовані” регіони (наприклад, Донбас, Придніпров’я в Україні). Надмірна концентрація підприємств важкої промисловості спричинила економічну напругу, погіршила гнучкість у використанні сировини і трудових ресурсів.

Додамо, що історико-економічні передумови регіонального характеру впливають на розміщеня продуктивних сил у регіоні, хоча іноді можуть зачіпати навіть країни. Вони створюються не так під дією загальних законів суспільного розвитку, як під дією історичних умов розвитку економіки, характерних саме для цього регіону. З часом вплив історико-економічних передумов вирівнюється. З’являються нові ситуації, які змушують переглянути територіально-галузеву структуру господарства.

Форми суспільної організації виробництва. Форми суспільної організації виробництва – важлива складова частина системи економічних передумов розміщення продуктивних сил. Їх є чотири: концентрація, спеціалізація, кооперування, комбінування (рис. 5.2).

Форми суспільної ор-ганізації виробництва

концентрація

спеціалізація

кооперування

комбінування

Агрегатна, технологічна, заводська, ор-ганізаційно-господарська

Предметна,де-тальна, техно-логічна

Предметне, де-тальне, техно-логічне

на основі пос-лідовної об-робки сирови-ни; комплекс-ного викорис-тання сирови-ни і викорис-тання відходів

Рис. 5.2 Основні форми суспільної організації виробництва

Концентрація призводить до зростання ефективності виробництва за рахунок масовості випуску продукції. На великих підприємствах є більше можливостей для маневрування матеріальними ресурсами та виробничим персоналом. Збільшення виробничої потужності – не єдина форма концентрації. Вона виявляється також у централізації управління шляхом об’єднання підприємства.

Велике підприємство є районотвірним фактором. Довкола нього виростають підприємства-суміжники. Таке підприємство стимулює розвиток усього регіону (наприклад, Красноярська ГЕС у Сибіру, каскад ГЕС на р. Колумбія у США).

Концентрація виробництва часто виглядає, як зосередження великих підприємств на невеликій території. Це характерно для гірничодобувної, паливно-енергетичної промисловостей. У таких випадках відбувається економія за рахунок кращого використання інфраструктури. Проте концентрація має свої межі. На певному щаблі збільшення підприємство припиняє давати ефект, собівартість продукції, порівняно з витратами, знижується повільно, а фондовіддача падає. Зі збільшенням розмірів підприємств зростає радіус перевезення сировини, палива і готової продукції, що робить її дорожчою. Наприклад, консервні і цукрові заводи не можуть бути занадто великими, бо довелося б здалеку довозити сировину, яка швидко псується.

Необхідно пам’ятати і про екологічну небезпеку від надмірної концентрації. Крім того, великі підприємства погано піддаються перепрофілюванню. Тому концентрація виробництва не завжди корисна. В економічно розвинутих країнах поруч з гігантами з’являється все більше невеликих підприємств. Оптимальним варіантом у сучасній економіці є поєднання підприємств різних розмірів, що виконують специфічні функції у регіоні. Тому українській економіці треба розосередити виробництво, що підвищить загальну ефективність.

Розрізняють такі види концентрації:

• агрегатна (збільшення потужності агрегатів);

• технологічна (збільшення розмірів технологічно однакових виробництв);

• заводська (розширення підприємств);

• організаційно-господарська (централізація управління завдяки об’єднанню

підприємств).

Спеціалізація підприємства на певному виді продукції означає, що з внутрішньорегіональних і локальних причин саме у цій точці простору створюються сприятливі умови для виробництва цієї продукції. Слушність такого висновку доводиться економічним аналізом. Територіальною спеціалізацією називається орієнтація регіону на виробництво товарів і послуг для позарайонного споживача у загальній системі ТПП. Спеціалізація буває:

• предметна, яка займається виробництвом готової продукції;

• детальна, орієнтується на випуск деталей або частини готової продукції;

• технологічна – виробництво напівфабрикатів або окремі стадії технологічних

процесів.

Спеціалізовані підприємства виникають на території району при наявності сприятли-

вих умов і факторів їх розвитку. Поглиблення спеціалізації неможливе без концентрації виробництва.

Кооперування – це організований взаємозв’язок спеціалізованих підприємств. Особливо поширене кооперування у машинобудуванні, де на його основі виготовляється уся складна продукція (наприклад, для того, щоб зібрати літак, потрібно близько 150 тис. деталей, які виготовляються на десятках підприємств).Розрізняють такі його види: предметне, детальне, технологічне. Кооперування буває внутрішньогалузеве (кооперативні поставки здійснюються між підприємствами однієї галузі) і міжгалузеве (кооперативні поставки здійснюються між підприємствами різних галузей).

У територіальному розумінні кооперування поділяється на внутрішньорайонне і міжрайонне. Внутрішньорайонне кооперування, особливо якщо воно поєднується з міжгалузевим, є основою формування регіональних територіально-виробничих комплексів.

Нарешті, важливою формою є міжнародне кооперування. Воно розповсюдилося завдяки транснаціональним корпораціям і створенню регіональних економічних спільнот (“Спільний ринок”).

Україна внаслідок історичних умов має розгалужені кооперативні зв’язки з країнами СНД. Це має і позитивні, і негативні наслідки. У незалежній Україні виявилось, що лише 34% виробничо-технологічних циклів завершені, а інші уриваються. Це посилює залежність нашої економіки від зовнішніх факторів. Найдоцільніше – “добудовувати” технологічні цикли у виробництві і послабити залежність національної економіки від економіки країн СНД.

Комбінування – це об’єднання в рамках підприємства кількох технологічно різних, але взаємопов’язаних виробництв. Комбінування також можливе в умовах досить великих виробництв. Диференціація виробництва водночас потребує його інтеграції, тобто розвитку зв’язків для обміну продукції і напівфабрикатів між підприємствами. До переваг комбінування відноситься економія на транспортних витратах, можливість комплексно використовувати сировину, оперативність управління. Воно особливо ефективне у галузях, де переробляється велика кількість сировини: металургія, харчова, текстильна, лісова і деревообробна промисловості. Найтиповішим прикладом є комбінат у металургії, де здійснюються послідовні операції: виробництво чавуну, сталі і прокату.

Є три види комбінування:

- на основі послідовної обробки сировини;

• на основі комплексного використання сировини;

• на основі використання відходів.

Часто ці види сполучаються. Наприклад, на комбінаті чорної металургії послідовна обробка руди супроводжується переробкою відхідних коксових газів; у кольоровій металургії – комплексне використання руди, послідовна обробка її компонентів та утилізація сірчистих газів.

Комбінування досить поширене в Україні, бо її промисловість великою мірою представлена матеріаломісткими галузями. У чорній металургії відомі такі гіганти, як Криворізький металургійний завод, “Запоріжсталь”, “Азовсталь”, у хімічній промисловос- ті – виробниче об’єднання “Стирол”. Форми суспільної організації виробництва мають істотний вплив на розміщення продуктивних сил.

Територіальний поділ праці. Територіальний поділ праці як економічна передумова розміщення продуктивних сил є вирішальним. Територіальний поділ праці – це процес виробничої спеціалізації території, зумовлений посиленням міжрегіональної кооперації, обміном спеціалізованою продукцією та послугами. Це просторовий вияв поділу суспільної праці взагалі, зумовлений економічними, соціальними, природними, національно-історичними особливостями різних територій та їх географічним положенням.

В основі ТПП лежать природні умови і ресурси, різноманітність територій, а також відмінності між народами, що там мешкають, та історично сформованими навичками праці. Внаслідок цього виготовлення одного і того продукту на одній території потребує менших витрат праці, а на іншій – більших. Тому доцільно виробляти той продукт там, де витрати менші. Продукти, яких бракує, можна отримати в обмін на свої.

Природні умови є об’єктивними передумовами для появи і розвитку ТПП. Ю. Саушкін виділив шість різновидів ТПП:

• генеральний – між країнами і великими економічними районами (Далекосхідний

район Росії – Японія – за експортом до останньої деревини і кам’яного вугілля);

• внутрішньорайонний – між промисловими вузлами і містами. В одному з них

розташовується головне підприємство – в інших його філії;

• довкола економічного центру (економічний центр може давати навколишній

території кваліфіковані кадри, техніку, добрива, нафтопродукти, обладнання, переробляти сільськогосподарську сировину);

• постадійний, за якого стадії виробничого процесу територіально роз’єднані (вилов

риби, переробка, консервування, копчення, соління);

• фазовий – одна і та сама продукція надходить до центрів з різних місць протягом

року (наприклад, фрукти).

У межах однієї країни виділяють:

• внутрішньорайонний поділ праці (спеціалізацію окремих виробництв усередині

економічного району);

• міжрайонний (спеціалізацію районів та обмін товарами між ними).

Внутрішньорайонний ТПП визначає галузеву структуру району. Регіональний господарський комплекс складається з трьох груп галузей: спеціалізуючі, допоміжні, обслуговуючі.

До першої групи зараховуються такі галузі народного господарства, розміщення яких у цьому регіоні дає найбільший економічний ефект. Ефективність спеціалізації регіону визначається через зіставлення ефекту виробництва продукції даної галузі в регіоні та загалом у

країні. Можна порівняти, наприклад, собівартість продукції, тоді ефективність спеціалізації виражається такою формулою:

; С_рег → min; Е_фс>1, де (5.1)

С_сер – середня собівартість продукції у країні;

С_рег – собівартість продукції у регіоні

До допоміжних зараховуються галузі, які забезпечують нормальне функціонування спеціалізованих галузей. У відмінних ситуаціях вони можуть бути різні. Наприклад, у регіонах, що не спеціалізуються на металургії, окремі металургійні підприємства обслуговують великі машинобудівні центри. Таким, наприклад, підприємством в Одесі є завод “Центроліт”, який працює на вторинній сировині (металобрухті).

Обслуговуючі галузі задовільняють загальні потреби господарства і потреби населення регіону. Це галузі інфраструктури (транспорт, зв’язок, торгівля, будівництво), сфера послуг. Іноді до обслуговуючих зараховують допоміжні галузі, тоді регіональний комплекс має структуру з двох ланок.

Територіальний поділ праці на міжнародному рівні формує народногосподарський комплекс країни. Аналізуючи ефективність регіональної спеціалізації у масштабах країни, необхідно враховувати транспортний фактор, особливо, якщо територія велика. Тоді формула ефективності спеціалізації буде мати вигляд:

; С_рег+Т → min; Е_фс ≥1, де (5.2)

Т – середні транспортні витрати.

Обернене співвідношення у цій формулі дозволяє одержати індекс поточних витрат:

; І_с ≤ 1 (5.3)

В цілому світі спостерігається процес інтегрування національних економік у єдине світове господарство і це позначається на їх галузевій структурі. Тому міжнародний ТПП дедалі більше визначає територіальну організацію виробництва не лише на рівні країни, але часом і на внутрішньорайонному рівні.

Міжнародний ТПП характеризується двома тенденціями: спеціалізацією країн та великих регіонів на виробництві певних видів продукції та міжнародною господарською інтеграцією. Обидва процеси взаємозумовлені.

Спеціалізація країни у світовому господарстві визначається такими умовами:

• геополітичним положенням;

• рівнем економічного розвитку;

• особливостями історико-економічного розвитку та сучасною політорієнтацією.

Економічно розвинуті країни мають стимул та можливість поглиблювати спеціалізацію на сучасних видах виробництва.

Спеціалізація індустріально розвинутих країн у світовій економіці досить широка, але здебільшого це продукція високого ступеня обробки. Маючи мінеральні ресурси, кваліфіковані кадри, потужну наукову базу, ці країни постачають на світовий ринок електронне обладнання, літаки і ракети, високоточні верстати. Індустріалізація сільського господарства дозволила деяким з цих країн здобути першість в експорті сільськогосподарської продукції (США, Канада, Франція).

Тим часом у деяких галузях ці країни втрачають позиції у міжнародній конкуренції (зокрема, харчова і легка промисловість). Це впливає на розміщення їх продуктивних сил. У таких районах, як Рур, Мідленд скорочується видобуток вугілля, закриваються шахти. Але з’являються підприємства, що виробляють сучасне обладнання, електроніку. В недалекому майбутньому це чекає і Донбас, і Придніпров’я.

Країни, що розвиваються, мають сировинну спеціалізацію, постачаючи на світовий ринок сировину. Водночас у ХХ ст. їм вдалося завоювати міцні позиції на ринку текстилю, готового одягу та взуття, побутової електроніки. Дешевша робоча сила, а також той факт, що при низькому рівні розвитку продуктивних сил найбільший і найшвидший прибуток дають інвестиції у легку і харчову промисловість, призвели протягом останніх десятиріч до перекидання цих галузей з розвинутих країн до країн, що розвиваються. В цих державах їх розвиток стимулювався державною політикою.

Показники (індекси) для визначення галузей спеціалізації. Для оцінки ефективності спеціалізації конкретної території розраховують коефіцієнти спеціалізації, локалізації, міжрайонної товарності, показники виробництва продукції на одного жителя.

Одержання дешевого продукту в районах з найсприятливішими природними та економічними умовами спричиняють спеціалізацію районів. Загальний рівень спеціалізації визначають за формулою:

, де (5.4)

С – загальний рівень спеціалізації району;

Р – сукупний суспільний продукт, створений у районі у вартісному вираженні;

Р_в – частина суспільного продукту району, що вивозиться за його межі.

Галузі спеціалізації обраховують за допомогою коефіцієнта локалізації і коефіцієнта виробництва продукції в районі на душу населення.

Коефіцієнт локалізації або концентрації даного виробництва (К_л) на території району обчислюється за формулою:

, де (5.5)

П_п.р. – питома вага галузі району в промисловому або сільськогосподарському виробництві району;

П_п.к. – питома вага відповідної галузі району в країні.

Коефіцієнт виробництва продукції району на душу населення (К_д) визначається:

, де (5.6)

П_гал.р. – питома вага галузі району у виробництві продукції відповідною галуззю в масштабі всієї країни;

П_нас.р. – питома вага населення району в загальній кількості населення країни.

Коефіцієнт міжрайонної товарності (К_м.т.) дає можливість оцінити потенціал району і точніше визначити його місце в товарообміні:

, де (5.7)

В_вив.р. - вартість продукції даної галузі району, що вивозиться за його межі;

В_вир.р. – загальна вартість продукції, що виробляється в районі.

Для галузей спеціалізації К_л та К_д > 1. Розмір коефіцієнта свідчить про сутність спеціалізації району щодо виробництва того чи іншого продукту.

Загальний рівень економічного розвитку регіону. Загальний рівень розвитку регіону має значний вплив на галузеву та територіальну структуру господарства. Високорозвинена економіка постійно відтворює умови подальшого розвитку продуктивних вил. Адже високий рівень доходів населення спричинює масове виробництво продукції широкого вжитку. Це, в свою чергу, стимулює інвестиції у виробництво обладнання. І в результаті розвивається металургія, гірничодобувна промисловість, енергетика тощо.

Зазначимо, що від рівня економічного розвитку країни залежить місткість внутрішнього ринку для виробництва продукції. Наприклад, дуже незначна кількість країн, що розвивається, має власне верстатобудування, оскільки відсутнє розвинуте машинобудування. Інтенсивне сільське господарство потребує виробництва мінеральних добрив і таким чином стимулює розвиток суміжних галузей хімічної промисловості.

В країнах з розвинутою ринковою економікою є можливість для розміщення наукомістких виробництв. Мова йде про значні капіталовкладення у розвиток науково-дослідних установ, наявність висококваліфікованих кадрів у країні, зваблювання талановитих вчених і спеціалістів з інших країн. Якщо ще півсторіччя тому зробити значний крок вперед у економічному розвитку можна було за рахунок екстенсивних методів, шляхом кількісного нарощування виробничого потенціалу (як у СРСР), то зараз це означало б відставання, регрес.

Досягнути значних результатів у розвитку економіки можна тільки завдяки розвитку наукомісткого виробництва, яке потребує значних капіталовкладень.

Рівень економічного розвитку країни визначається системою загальних показників, таких як: валовий національний продукт (ВНП), валовий внутрішній продукт (ВВП), національний дохід (НД), валовий суспільний продукт (ВСП), продуктивність суспільної праці.

Валовий національний продукт – це сукупний річний дохід, створений національними виробниками як в країні, так і за її межами.

Валовий внутрішній продукт – сукупна вартість в ринкових цінах кінцевого продукту (продукції, товарів, послуг), створеного за рік в межах країни усіма виробниками, які знаходяться на її території.

Національний дохід – вартість (у грошовому виразі) заново створеного за рік сукупного продукту в країні (дорівнює ВНП без амортизаційних відрахувань і непрямих податків).

Валовий суспільний продукт – визначається як сума валової продукції галузей матеріального виробництва. Він включає вартість витраченої сировини, матеріалів, енергії для виробництва продукції.

Продуктивність суспільної праці – це відношення виробленого НД до чисельності працівників, які його створили.