Питання для самоконтролю

1. Що таке мова і мовлення?

2. Назвіть основні ознаки культури мовлення.

3. Від чого залежить вибір типу мовлення?

4. Що таке риторика? Назвіть закони риторики.

5. Що таке дискусія?

6. Охарактеризуйте правила ведення дискусії.

7. Від чого залежить організація виступу?

8. Бар’єри у спілкуванні та особливості їх подолання.

Рекомендована література:

основна: Мацюк З., Станкевич Н. Українська мова професійного спілкування / З. Мацюк, Н. Станкевич: [навч. посібник]. — К.: Каравела, 2008. — С. 52—61.

додаткова: Пентилюк М. Культура мови і стилістика / М. Пентилюк: [пробний підручн. для гімназій гуманітарного профілю]. — К.: Вежа, 1994. — С. 3—5, 7—11, 16, 25—27, 29—31.

Самостійна робота №2

Тема: Управління мовленням та його структурування за допомогою тематичної організації, зв’язності та злитності.

Актуальність теми:набуття комунікативного досвіду студентів, сприяння розвитку їхніх креативних здібностей.

Навчальні цілі:

знати:поняття «текст», «змістовий зв’язок між частинами тексту», «тема і мікротема», «точність», «логічність» мовлення;

вміти:використовувати набуті знання у процесі мовленнєвої діяльності.

Матеріали доаудиторної самостійної роботи

Базові знання, вміння, навички, необхідні для засвоєння теми

Предмет	Знати	Вміти
«Українська мова»	Складові компоненти тек-сту, тема і мікротема, нове і дане; послідовний і пара-лельний зв'язок речень у тексті.	Будувати текст, поєд-нуючи речення в тексті, правильно користую-чись засобами зв’язку.
«Основи психології та міжособове спіл-кування»	Мовленнєва діяльність, змі-стовність, точність та логіч-ність мовлення.	Розвивати мовленнєву діяльність.

Зміст теми

Термін текст у сучасному мовознавстві позначає кілька неоднакових мовних явищ: 1. реально висловлене (написане та ін.) речення або сукупність речень; 2. уся сума (сукупність) актів мовлення, створених колективом носіїв цієї мови; 3. текст — водночас і процес вирішення екстралінгвістичних завдань мовними засобами, і продукт цього вирішення; 4. текст — це об’єднана смисловим зв’язком послідовність одиниць мовлення: висловлень, абзаців, розділів та ін.

А. П. Коваль зазначає, що об’єктом для дослідження часто служать письмово зафіксовані і структурно оформлені тексти, які з’явилися в процесі спілкування. Поняття «текст» тут визначається як організований за законами даної мови завершений комунікативний акт.

Учені відзначають, що до складу тексту входять:

• речення, поєднані між собою;

• надфразові єдності або складні синтаксичні цілі.

Надфразова єдність складається з двох частин: 1. текстовий суб’єкт (ця частина подібна до підмета і логічного суб’єкта);2. текстовий предикат (ця частина подібна до присудка і логічного предиката). Текстовий суб’єкт (С) означає те, про що говориться в тексті. Текстовий предикат (П) — це те, що говориться в тексті про текстовий суб’єкт. Текстовий суб’єкт і текстовий предикат виражаються цілими реченнями — одним, двома або кількома.

Проаналізуємо текст:

Банк створив акціонерний капітал. Виходячи з інтересів банку та з метою захисту вкладів акціонерів від інфляції, статутний капітал банку систематично збільшується. Він є найвищим серед комерційних банків України.

У цьому тексті перше речення — суб’єкт, в якому йдеться про банк, що створив капітал. А всі наступні речення становлять предикат. У них конкретизується думка, виражена суб’єктом.

У «Граматиці української мови» вказується: «Крім засобів зв’язку між компонентами у складному синтаксичному цілому, існують ще загальні принципи об’єднання частин у складне синтаксичне ціле. Таких принципів два. Вони виявляються у двох способах зв’язку — способі паралельного зв’язку і способі ланцюгового (послідовного) зв’язку — між частинами зв’язного тексту».

У наведеному вище короткому тексті перше речення пов’язане з будь-яким наступним реченням послідовним (ланцюговим) зв’язком, тому що певний елемент першого речення стає вихідним пунктом наступних.

Паралельний зв’язок виникає між реченнями однорідного складу. При паралельному зв’язку речення самостійні, не зв’язані граматично з іншими.

Вони поєднані лише смисловими відношеннями, випливають із значеннєвої структури зв’язного тексту. Найчастіше такий зв’язок ґрунтується на смислових відношеннях переліку, зіставлення або протиставлення. Такі складні синтаксичні цілі призначені для опису послідовно змінюваних подій, станів, картин.

Наприклад: Грім і гуркіт потрясли все. Вся земля, все здригалося під тягарем залізного потоку. Страшні танки в наступі! (О. Довженко). Об’єднує ці три речення логічне начало — співвідношення загального (Грім і гуркіт потрясли все) і часткового(Вся земля, все здригалося під тягарем залізного потоку; Страшні танки в наступі!).

Ланцюговий (послідовний) зв’язок — найбільш поширений, він виникає між реченнями неоднорідного складу. Елементи попередніх речень повто-рюються в наступних або заміщуються вказівними словами — займенниками, займенниковими прислівниками. Наведемо приклад ланцюгового зв’язку:

Сосна росте на пісках, на скелях, на позбавлених рослинності та ґрунту кам’яних розсипах. Вона закріплює їх та захищає круті схили від обвалів і зсувів, зупиняє сипучі піски, оберігає від замулення річки. Завдяки сосні пощастило приборкати безкраї Олешківські піски, які протягом віків захоплювали все нові землі на півдні України. Колишня піщана пустеля перетворилася нині на зелений сосновий бір.

Л. В. Скуратівський зазначає, що ці речення поєднані ланцюговим зв’язком. Схематично це можна показати так:

С 1, ↔ П 1 С 2. ↔ П 2 С 3. ↔ П 3 П 4.

Якщо прочитати будь-який відрізок тексту, то можна зробити висновок, що кожен із них:

1. структурно і за змістом замкнений;

2. має свою стильову маркованість;

3. характеризується набором стильових ознак (за цими ознаками його можна віднести до певного стилю);

4. ці ознаки відіграють роль у забезпеченні цілісності тексту.

За формами реалізації тексти поділяють на усні і писемні.

Публіцистичні, наукові, інформаційні тексти можуть бути і усними, і писемними.

Інші тексти можуть існувати лише в одній із форм:в усній — судові промови, розповіді, фольклорні твори тощо; у писемній — епістолярні твори, твори художньої літератури, офіційні документи, у т. ч. резолюції, накази, протоколи, характеристики, акти, телеграми.

Важлива роль у оформленні тексту належить графічним засобам — поділу на абзаци, розділовим знакам (писемна форма), інтонації (усна форма). Вони допомагають забезпечити комунікативну спрямованість і структурну організацію тексту на різних його рівнях.

Наукове знання може бути виражено у різних видах первинних текстів: усних (дискусія, диспут, обговорення наукової проблеми у колі фахівців); письмових (доповідь, дисертація, стаття, монографія тощо).

У тексті є зміст знання (функціонує вже як семантика тексту) і саме знання (поступово досягає статусу наукової інформації).

Знання може бути науковою інформацією тільки в системі суспільних наукових комунікацій. Спілкуючись, науковці мають можливість уточнити зміст понять, а іноді у ході обговорення виникає нове знання.

Найбільш повно наукове знання про предмет, його ознаки і властивості виявляється в жанрі наукової монографії (книга, дисертація).

Близькими до наукової монографії є підручники для вузів. Вони відрізняються наявністю визначень, чіткістю побудови і викладу.

У статтях найчастіше подають розгляд одного з аспектів, однієї зі сторін, зв'язаних з тим чи іншим науковим поняттям, з тією чи іншою проблемою.

Отже, усі типи наукових текстів ( доповідь, дискусія, монографія, підручник, стаття) у різному ступені демонструють наукове знання, його семантику.

Спрощено представляють наукове і технічне знання документи, зокрема: технічні посібники з експлуатації і ремонту комп’ютерів, медичних апаратів, технічні проекти й описи лікарських препаратів.

Учені стверджують, що різні форми репрезентації семантики наукового знання відбивають різну, заздалегідь задану міру глибини його представлення. Досягнувши досить високого рівня розвитку інформації, наукове знання знаходить нові канали комунікативних зв'язків у вигляді різних компресованих текстів.

Особливу групу таких текстів, що представляють наукове знання, складають вторинні документи (тексти). Це словники, енциклопедії, класифікатори, рубрикатори, стандарти на терміни, нормативні довідники, реферати, анотації, популярні лекції, бесіди,інтерв'ю, реклама. Усі ці типи текстів

• передають наукове знання вже в компресованому вигляді,

• прагнуть зосередити увагу на найголовнішому.

Тому енциклопедія, галузевий енциклопедичний і тлумачний термінологічні словники відрізняються, як правило, великою глибиною відображення самого знання.

Зауважимо, що структура текстів формує і кристалізує наукове знання. Чим стрункіша типова архітектоніка тексту, тим суворіша мова опису понять, уживання термінів. Одночасно на мову науки у всіх типах текстів впливає і мовна норма як така. Загальноприйнятною є думка, що саме норма виступає тим фільтром, який відокремлює те, як можна сказати, від того, як не можна сказати.

Науковець-дослідник сам порушує питання про моноаспектність чи поліаспектність даної науки, галузі знання. У випадку поліаспектності виявляються основні напрямки, установлюються зв'язки і взаємини, з одного боку, окремих аспектів між собою, а з іншого боку — наукових напрямків із сусідніх і суміжних наук. Саме на цьому етапі дослідник повинен уважно ознайомитися з основними моментами в еволюції даної науки, з тим, як відбувається процес її диференціації.

Найчастіше глибина дослідження визначається метою дослідника:створення галузевої енциклопедії, термінологічного словника, лінгвістичного забезпечення конкретних інформаційно-пошукових систем.

Зміст сучасного наукового знання в цілому єдиний для фахівців з різних країн. Тому справедливо вважають, що наука як знання одна для держав і народів. Так, наприклад, системи представлень про види тварин і рослин у біології, про хвороби в медицині, про типи рельєфу в географії, про навігаційні прилади в техніці в основі своїй єдині для всіх фахівців у даній галузі знання, що говорять англійською, російською, німецькою чи французькою мовами.

Але якщо зміст наукового чи науково-технічного знань про предмет у принципі єдиний у фахівців з різних країн, що говорять різними мовами, то модель логіко-понятійної системи цього знання може бути представлена:

1.штучною мовою, що має інтернаціональний характер (система латинських позначень у біології, медицині, символів у хімії, математиці, фізиці);

2.або ж — національною мовою.

Часто поважні науковці не розуміють, чому люди, які добре володіють іноземною мовою, не розуміють змісту статті і монографії із суднобудування чи біохімії, написаних цією ж іноземною мовою?

Пояснити це просто: вони не можуть зрозуміти змісту таких текстів не тільки і не стільки тому, що не знають термінів, а насамперед тому, що їх свідомості не властива понятійна модель знання даної науки. Цим можна пояснити і те, що переклади з мови на мову вузькоспеціальних досліджень, зроблені великими вченими у своїй галузі знань, як правило, є кращими від перекладів, зроблених філологами.

Велике значення у зближенні наукового знання із системою мови має входження знання в терміносистеми окремих наук. Найчастіше терміносистеми знаходять своє вираження у національних мовах (системи англійської, російської — у термінах з радіофізики, біології тощо). На етапі моделювання терміносистем наукове знання ніби вростає в систему тієї чи іншої конкретної природної мови. Терміни, слова і словосполучення творять лексико-семантичне поле, вибудовуються в лексико-семантичні парадигми.

Отже, усяке наукове знання втілюється в тексти і пізнається лише через тексти.

Важко переоцінити роль наукового знання і мови у формуванні наукового тексту. У той же час можна виділити цілий ряд інших компонентів, що грають не меншу роль у формуванні наукового тексту.

Серед них:прагматика,комунікативне середовище,традиції тексту.

Прагматична спрямованість дослідження визначає свої компоненти наукового тексту, як на рівні макроструктури, так і на власне мовному рівні.

У змістовному плані сюди відносяться:

• визначення мети і завдань роботи;

• вказівки на те, кому вона призначена, адресована;

• практичне значення проведеного дослідження.

У плані макроструктури це прикнижна анотація і відповідні фрагменти передмови. Вказівки на те, як користуватися книгою, знаходимо в підручниках, словниках, енциклопедіях. Фактор прагматики знаходить найрізноманітніше вираження в різних мовах. Найчастіше це модальні слова, частки, прислівники, адвербіальні конструкції.

Фактор комунікативного середовища виступає як прояв тих інформаційних зв'язків і відносин, у які включений дослідник. У процесі створення спеціального тексту, як правило, обов'язково враховуються:

• обсяг професійних знань;

• спеціалізація й інтереси тих, кому адресується цей текст.

Через вказівки на рівень знань, необхідних для розуміння і засвоєння відповідного матеріалу, а отже, через фактор комунікативного середовища в текст проникають і саме через текст реалізуються інформаційні зв'язки вчених між собою. З науковцем, що живе закордоном, можна спілкуватися через його книги і мати уявлення про його наукові інтереси.

Учені вказують, що комунікативне середовище визначає наявність різних зв'язків між кожним новим текстом і текстами, які створено раніше. У структурі наукового тексту це знаходить вияв у вигляді зачину статей, книг, які частково розв'язують уже давно підняту в науці проблему. Отже, нова робота вводиться в рамки вже існуючих проблем.

Саме історія науки, стан розробки тієї чи іншої проблеми не тільки формують наукове знання, про що сказано було вище, але диктують і багато в чому визначають характер авторського викладу, структуру тексту. Постаті вчених-попередників незримо присутні в кожній серйозній науковій праці.

У самому тексті зазначені моменти знаходять висвітлення:

• в огляді літератури;

• у системі посилань і виносок;

• у коментарях.

У монографіях подібний огляд може займати цілу главу, бути розсіяним по окремих главах. У висновку науковець співвідносить отримані нові результати з досягненнями попередників.Обов'язковими є вказівки на новизну, положення, що захищаються, ідеї дослідження.Ці частини книг, статей перенасичені прізвищами вчених, географічними назвами, найменуваннями робіт, датами.

Щоб бути зразковим, професійне мовлення має характеризуватися такими головними ознаками:

1. правильністю, тобто відповідати літературним нормам, що діють у мовній системі;

2. змістовністю, яка передбачає глибоке осмислення теми й головної думки висловлювання; різнобічне й повне розкриття теми, уникання зайвого;

3. послідовністю і логічністю,тобто говорити і писати послідовно, виділяючи мікротеми і встановлюючи зв'язок між ними; забезпечувати смислові зв’язки між словами і реченнями в тексті; виділяти «дане» і «нове» у висловлюванні; уникати логічних помилок;

4. багатством, яке передбачає використання різноманітних засобів вираження думок у рамках відповідного стилю (використання слів у переносному значенні, крилатих виразів, порівнянь, метафор; урізноманітнення граматичної будови речення, вживання відокремлень, однорідних членів, вставних слів, звертань, стилістичних фігур);

5. точністю, яка значною мірою залежить від глибини знань та ерудиції особистості, а також від активного словникового запасу; дібрати якнайточніше слово, яке б відповідало конкретному контексту, допомагає розгалужена система синонімів та паронімів української мови (привести — призвести; діловитий — діловий; особистий — особовий — особливий; закрити — зачинити; відношення — ставлення).