4. Соціальна мобільність, соціальне протиріччя в постіндустріальному суспільстві.

Переміщення індивідів у соціальному просторі в соціології прийнято називати процесами мобільності. Соціальна мобільність – це процес зміни індивідом або соціальною групою свого місця в соціальній структурі (системі соціальної стратифікації). Поняття соціальної мобільності було уведено в соціологічний обіг російським соціологом П. Сорокіним в 1927 році. Відтоді воно активно використається в соціологічних дослідженнях соціальної структури й нерівності. Існує два основних типи соціальної мобільності: горизонтальна й вертикальна.

Горизонтальна соціальна мобільність – переміщення індивіда (соціальної групи) у соціальній структурі без зміни соціального статусу, на тому самому рівні. Різновидом горизонтальної мобільності є територіальна мобільність (міграція).

Вертикальна соціальна мобільність – переміщення індивіда (соціальної групи) зі зміною соціального статусу вгору або вниз (тобто з переходом до більш високого або низького класового положення).

Соціологи виділяють висхідний і низхідні течії вертикальної мобільності. Висхідне – проникнення індивіда з нижчої верстви в більш високу. Наприклад, учитель стає директором школи, а потім начальником обласного управління освітою і т.д. Низхідна течія полягає в падінні індивіда з більше високої соціальної позиції до більше низької.

У випадку вертикальної мобільності існує порівняння суспільства з великим будинком з ліфтами, на який його мешканці можуть при певних зусиллях підніматися до вершин успіху – соціальні ліфти або канали соціальної циркуляції: професійні організації (економіка), політичні організації, ЗМІ, армія, церква, освітні інститути, наука, шлюб.

Як правило, сходження нагору – явище, найчастіше, добровільне, а сходження вниз – примусове. Всі люди хочуть здійнятися нагору по соціальним сходах, і ніхто не бажає спускатися по ній вниз.

Також соціологи виділяють інтрагенераційну (в середині покоління) й міжпоколінну мобільність.

Інтрагенераційна (в середині покоління) – людина змінює положення в стратифікаційній системі протягом всього життя.

Міжпоколінна – діти займають більше високе положення, чим їхні батьки.

Головні джерела багатства мінялися на різних етапах розвитку суспільства: у традиційному суспільстві головним джерелом багатства була власність на землю, походження; в індустріальному – капітал, природні ресурси, власність на засоби виробництва; у постіндустріальному – освіта, наявність творчих здібностей. Звідси у розвинених постіндустріальних країнах Заходу наростає нове соціальне протиріччя, коли найважливішим фактором соціальної стратифікації стає освіта. З одного боку, частина громадян, що домоглися високого рівня добробуту, що одержали гарну освіту й знайшли своє місце у високотехнологічних секторах економіки й сфери послуг, усе більше зосереджується на цілях власного духовного й інтелектуального росту. Носіїв подібної ціннісної орієнтації називають постматеріалістами. З іншого боку, їм протистоїть частина населення, зайнятого, головним чином, у галузях масового виробництва, що не вимагає творчих здібностей і зосередженого на задоволенні своїх матеріальних потреб у жорстких конкурентних умовах, і не розглядають освіту й власний розвиток як вищу цінність.

Ці дві групи стають все більш ізольованими друг від друга. Російський дослідник В. Іноземців у зв'язку з цим звертає увагу на дві важливих обставини. По-перше, знання, отримані в ході освіти, недостатньо купити, їх необхідно вміло використати, а це вміння не здобувається за гроші, як раніше здобувалися права власності. Наприклад, програміст, що пише програму для конкретних завдань підприємства або інженер-конструктор, що проектує черговий винахід, повинні вміти творчо використати свої знання.

По-друге, в умовах, коли інформація й знання виявляються основним ресурсом сучасного виробництва, унікальні здібності висококваліфікованих фахівців роблять підприємців більше залежними від них, ніж працівники були залежні від представників капіталістичного класу. Представники класу носіїв знання (як постматеріалістично вони не були б мотивовані!), будуть із кожним новим десятиліттям перерозподіляти на свою користь більшу частину суспільного багатства. Напроти, громадяни, зайняті в масовому виробництві, що не володіють винятковими талантами, зіштовхнуться з необхідністю ще більш жорсткої конкуренції за робочі місця й гідну заробітну плату.

Таким чином, представники вищого класу будуть одержувати все більші доходи, тоді як малозабезпечені громадяни, що намагаються поліпшити своє матеріальне становище, будуть зіштовхуватися з усе більш важкими перешкодами на цьому шляху. Вся сучасна статистика підтверджує цей факт: із середини 70-х років, коли на Заході були закладені основи постіндустріального порядку, реальна заробітна плата робітників середньої кваліфікації не збільшується, тоді як доходи висококваліфікованих працівників, індивідуально зайнятих програмістів, дизайнерів, учених, менеджерів постійно ростуть.

Як показує досвід останнього років, рівність у світі не зростає, однак поліпшення умов існування більшості населення перетворює нерівність на припустиме й легітимне соціальне явище. Мистецтво управління в умовах соціальної нерівності полягає в тому, щоб створити механізми компенсації, широке коло благ і можливостей, пов'язаних із задоволенням життєво важливих потреб. Наприклад, виробництво товарів і послуг – нові продукти в короткий час стають доступними для простих громадян. Елітне й престижне споживання зберігаються, але на тлі не зубожіння, а досить високого добробуту.

Мистецтво управління в умовах нового соціального розшарування постіндустріального суспільства полягає в прийнятті державою зобов'язань щодо розвитку постматеріалістичної мотивації за рахунок максимально широкого доступу громадян до освіти, утвердження освіченості й таланту як основних джерел успіху сучасної особистості, фінансовому стимулюванні соціально-інноваційної діяльності.

Реальною практикою, що компенсує негативні наслідки стратифікації, стає «рівність стартових можливостей», незалежно від національних, расових, класових й інших привілеїв. Індивіди й суспільство в цілому повинні піклуватися про те, щоб незалежно від місця в соціальній ієрархії кожний мав можливість реалізувати себе, мав однакові шанси з іншими втілити в життя свої наміри. Якщо освіта, наприклад, платна, то створюється система позик, дотацій, субсидій, які не дають можливість перетворити платну освіту на непереборний бар'єр.

Компенсатором нерівності є також механізм формування середнього класу. Важливим індикатором рівня розвитку суспільства, його благополуччя є співвідношення між вищим, середнім і нижчим класами. У розвинених країнах Заходу вищий клас становить приблизно 10–15% усього населення, середній клас – 50–70% у Європі, 80% у США, нижчий клас – 15 – 20%.

Ситуація в Україні істотно розрізняється. Близько 3–5% становить вищий клас, у який входить «крупна буржуазія» (підприємці, банкіри), а також джерелом нової буржуазії є колишня радянська номенклатура, що перейшла з управлінського апарата в бізнес, суб'єкти тіньової економіки, які швидко збагачуються нелегальними способами в сучасних умовах.

Найбільш чисельним є нижчий клас – до 80%. Економічна нестабільність у державі обумовила збільшення кількості люмпенів (бродяг, жебраків, кримінальних елементів й ін.).

Як свідчать соціологічні дослідження, в Україні люди з небажанням ідентифікують себе з бідними, а також їм незручно говорити й про свої доходи, називати себе багатим. Тому результати останніх соціологічних досліджень засвідчують, що кожен третій українець позиціонує себе як представник середнього класу. Однак це суб'єктивні показники. Об'єктивні ж показники демонструють цілком іншу картину. Якщо враховувати показники матеріального добробуту, утворення, зайнятості, а також участь людини в суспільному житті, вплив на суспільно-політичні події, то середній клас перебуває в Україні в стані зародження й становить за оцінками експертів близько 9–15%. Інтелігенція, що у розвинених країнах становить основу середнього класу, внаслідок кризових процесів виявилася відкинутою до нижчого класу. Середній клас в Україні є деформованим, оскільки його в основному становлять підприємці, а не інтелігенція.

За результатами всеукраїнського соціологічного опитування 2010 року, 2/3 опитаних (63%) уважають, що в Україні склалася асиметрична модель соціальної стратифікації: практично без середнього класу, розколота на невелику групу дуже багатих і велику кількість людей з «соціальних низів». Соціальна стратифікація, на думку респондентів, несправедлива й підлягає корекції. Більшість опитаних погоджуються з існуванням в Україні занадто великої різниці в доходах, нерівності стартових можливостей для життєвої й професійної самореалізації, обумовленості нерівності соціальним походженням, наявністю «потрібних» зв'язків із впливовими людьми. При цьому більшість українського населення покладає надії на державу в справі зменшення різниці в доходах. Це не дивно, адже саме держава, як соціальний інститут, установлює й підтримує нерівність через розподіл ресурсів, доходів, систему соціальної допомоги, що може сприяти її зменшенню.

Слід зазначити, що тенденція збільшення нерівності характерна не тільки для України, але й для самих економічно розвинених держав. Як відомо найбільш розвинені капіталістичні держави називають себе державами загального добробуту й кілька десятиліть після другої світової війни демонстрували поступове підвищення життєвого рівня й зменшення соціальної нерівності, однак, починаючи з 1980-х рр. це сприятливе явище зупиняється. Якщо в 1979 р. 1% найбільш багатих домогосподарств США акумулювало 7,5% загального доходу, то в 1997 р. – уже 13,6%. За величиною децильного коефіцієнту, що показує різницю в доходах 10% найбільш багатих й 10% найбільш бідних верств населення, протягом 1990-х рр. США істотно випереджали інші розвинені країни, особливо скандинавські: США – 5,6; Швеція – 2,6; Фінляндія – 2,7; Норвегія – 2,8; Данія – 2,9. Відзначимо, що у світовій практиці відносно справедливою є та держава, в якій децильний коефіціент не перевищує 10 разів.

Більш глибока нерівність у США пов'язана з меншим рівнем соціального захисту – державних соціальних гарантій і соціальних виплат на користь безробітних, непрацездатних, ослабленням трудового законодавства з захисту найманих робітників, а особливо зі слабкістю тут профспілкового руху (захищаючого інтереси робітників у процесі діалогу з роботодавцем щодо умов й оплати праці). У країнах з найбільш низьким децильним коефіцієнтом професійні спілки охоплюють від 56% до 83% працюючих, на відміну від інших європейських країн й особливо США, де профспілки охоплюють незначну частину робітників (16%). Американські соціологи спад у США профспілкового руху пояснюють наслідком цілеспрямованих зусиль представників великого бізнесу, які пішли в наступ на профспілки, загрожуючи працівникам і незаконно звільняючи активістів при мовчазній згоді політиків.

Інститут освіти також є важливим чинником стратифікації. Виконуючи функцію соціалізації й передачі знань, цей інститут повинен був би вирівнювати можливості одержати освіту незалежно від соціального походження, однак стратифікація самих навчальних закладів по доступності, освітнім ресурсам, кваліфікованістю викладачів, престижністю дипломів не сприяє цьому. Тільки скандинавським країнам удалося побудувати освітню систему таким чином, щоб досягти збільшення рівності можливостей. Зокрема, тут існує обов'язкове якісне дошкільне утворення, що надається всім дітям, незалежно від соціально-класового походження, що особливо важливо, тому що розумові здатності заставляються в дошкільному віці (до 6 років).

У Росії в 2007 р. децильний коефіцієнт становив 15,3, а з урахуванням неофіційних доходів, за експертними оцінками, – 30. В Україні, за даними Всесвітнього банку, в 2005 р. децильний коефіцієнт дорівнював 47, тобто доходи 10% найбільш багатих верств населення України перевищували доходи 10% найменш забезпечених в 47 разів, хоча офіційні дані державного комітету статистики показували дані цього коефіцієнту всього лише на рівні 6. В 2007 р. по оцінках експертів Всесвітнього банку децильний коефіцієнт дорівнював 55.