180

Леція №1 Сутність податкової політики Основні напрямки податкової політики

1.1. Сутність податкової політики та її роль у регулюванні економіки

Систематизація історичного розвитку оподаткування дозво­лила виділити три його етапи: перший етап охоплює Стародав­ній світ і початок Середніх віків, другий - XVI-XVIII ст., третій -ХГХ-ХХ ст.² Відповідно, податки пройшли шлях від примітивно-зародкової форми (переважно у вигляді приватно-правових доходів) до постійного джерела доходів, формування податкових систем і затвердження бюрократичного способу їх стягнення.

Практика і зміст системи оподаткування впродовж довгого часу залишалися досить інтуїтивними. Систематизовані кон­цепції оподаткування, що відобразилися в податковій теорії, з'явилися в середині XVI ст. за умов досить високого рівня роз­витку державності, що відбувався одночасно з розвитком різних напрямів економічної думки. Причому кожна концепція відпові­дала сутності та проблемам економічної і фінансової систем дер­жави, а тому змінювалася залежно від її економічної політики. Зважаючи на те. що процес оподаткування здійснюється дер­жавою, саме під впливом розвитку вчення про державу зміню­валося уявлення про економічну сутність податків.

Спочатку податкова теорія була створена (і довгий час пану­вала) в рамках класичної економічної школи (А. Сміт, Д. Рікардо. Ж.-Б. Сей та ін.), в основі якої лежала концепція пріоритету про­позиції як фактора, що визначає попит через стан ринку ресур­сів. Для цієї школи властиве твердження про автономний харак­тер ринкової рівноваги, що встановлюється автоматично, шля­хом переміщення виробників у галузі національного господар­ства та незадоволеним попитом (недостатньою пропозицією).Ставлення класичної школи до ринку як універсального та єдино ефективного регулятора економічних процесів мало нас­лідком ставлення до держави лише як до носія управлінської та військової функцій, ігноруючи її соціальну й економічну роль. Оподаткування при цьому розглядалося винятково як спосіб створення фінансової бази для виконання цих двох функцій. Д Рікардо вважав, що податки мають використовуватися лише у фіскальних цілях, оскільки вони перешкоджають процесу утворення та накопичення капіталу. "Найкращий податок, - пи­сав Д. Рікардо, - найменший податок". При цьому вчений вихо­див із того, що будь-який новий податок:

- стає тягарем для виробництва, викликаючи підвищення природної ціни;

- змінює відносні ціни та заважає національному капіталу розподілятися найбільш вигідним для суспільства способом;

- часто викликає скорочення обсягу продукції.

Трактуючи податки як неминуче зло, що підриває можли­вості нагромадження капіталу і стимули розвитку виробництва, англійський дослідник відстоював необхідність оподаткування доходу, а не капіталу. Він стверджував, що завдання податкової політики - це заохочення "прагнення до нагромадження"³. Узагальнюючи погляди А. Сміта, І. X. Озеров писав: "Ці переко­нання твердили, що обкладати капітал - значить його знищити, тобто вбити курку, яка несе золоті яйця"'. Разом із тим, А. Сміт був переконаний, що джерелом оподаткування мають бути всі категорії доходу: земельна рента, прибуток, заробітна плата.

Як неминуче зло, необхідне витрачання сил для будь-якої дер­жави розглядав податки і прибічник теорії споживання Ж.-В. Сей. Він вважав, що податки не виконують утворюючої ролі та чим вони менші, тим краще. Згідно з теорією А. Сміта, по­датки необхідні для забезпечення таких суспільних благ, як обо­рона, забезпечення безпеки громадян, їх майна, освіти. І лише в окремих випадках - для забезпечення виконання контрактів.

За такого підходу податки вважалися джерелом доходів дер­жави, а в рамках теорії досліджувалася проблема принципів оподаткування, які б не вступали в суперечність з нормальним функціонуванням економічно вільного підприємництва.

Відстоюючи принципи економічного лібералізму, А. Сміт не заперечував участі держави в господарському житті. Аналі­зуючи функції держави, вчений обґрунтував "чотири основних правила оподаткування":

- пропорційність: "Піддані держави мають по змозі брати участь в утриманні уряду відповідно до своєї здатності і сил, тобто відповідно до доходу, яким вони користуються під протегу­ванням і захистом держави";

- визначеність: "Податок, що його зобов'язується сплачувати кожна окрема особа, має бути точно визначеним, а не довільним. Термін сплати, спосіб платежу, сума платежу - все це має бути зрозумілим і чітким для платника й для будь-якої іншої особи";

- зручність: "Кожен податок слід стягувати в той час або в той спосіб, коли і як платникові має бути найзручніше його платити";

- необтяжливість: "Кожен под аток має бути так задуманий і розроблений, аби він брав і утримував із кишень народу якомога менше понад те, що він приносить державній скарбниці".

Зміст принципів А. Сміта переконує, що всі вони спрямовані на створення для господарюючих суб'єктів максимально ефек­тивних, незважаючи на стягнення в них частки доходів, умов функціонування як самостійних структурних одиниць складної соціально-економічної системи. Такий підхід актуальний за будь-яких історичних умов, за будь-якої складності та рівні розвитку.

У 30-і роки XX ст. втручання держави в економіку науково обгрунтував англійський економіст Дж. Кейнс.

На відміну від представників класичної політекономії, дослідник довів, що ринковий механізм виробничого відтворення не містить дос­татньо ефективних сил саморегулювання і його треба допов­нити державними регуляторами та стимуляторами. Учений вва­жав найбільш дійовим заходом державного регулювання еконо­міки застосування інструментів фіскальної політики: прямих державних видатків, системи податків і займів. Разом із тим. Дж. М. Кейнс не применшував ролі монетарної політики, вказу­ючи на її непрямий характер впливу на економіку. Проте в пері­од депресії та на початкових етапах пожвавлення першочергове значення Дж. М. Кейнс відводив інструментам фіскальної полі­тики через їх активний і безпосередній вплив на макроеконо-мічну ситуацію. Такий підхід сприяв закріпленню за кейнсіанством у науковій економічній літературі назви "фіскалізм".

Економічна теорія дала життя на практиці двом основним формам функціонування фіскальної політики щодо формування макроекономічної та соціальної рівноваги, економічного зрос­тання та зайнятості. Це автоматична і стабілізаційна фіскальна політика. В обох випадках основні інструменти реалізації цих форм фіскальної політики однакові, а саме⁶:

- податки, що скорочують приватні витрати, внаслідок чого створюють можливість здійснення державних витрат;

- витрати державних коштів, що спонукають підприємства виробляти певні товари та послуги;

- трансфертні платежі, що забезпечують певний рівень дохо­дів деяким верствам населення та підприємствам.Основними елементами політики автоматичних стабілізато­рів, якщо зміни відбуваються в системі урядових закупок і чис­тих податків, виступають прогресивна система оподаткування, система участі у прибутках і система урядових трансфертів, зокрема, допомога в разі безробіття, соціальна допомога та інші соціальні трансферти. Вони дозволяють без додаткового втру­чання держави, шляхом попередньо визначених і закладених у законодавчо-нормативні акти правил і норм, реагувати на порушення рівноваги, сприяючи її відновленню.

Одним із базових економічних параметрів є рівень реального обсягу виробництва, що безпосередньо впливає як на доходну, так і на видаткову частини бюджету. Збільшення реального обсягу виробництва збільшує реальні доходи від усіх головних джерел податкових надходжень, включаючи прибутковий пода­ток із фізичних осіб, відрахування на соціальне страхування, податки на прибуток корпорацій, з продажу Й обороту. Проте щодо значної частини бюджетних видатків, їх величина обер­нено залежить від реального обсягу виробництва. Збільшення реального обсягу виробництва скорочує видатки уряду на трансфертні платежі через зниження рівня безробіття. У періоди спаду бюджетні виплати, зокрема з безробіття, навпаки зростають. За рахунок системи прогресивного оподаткування і зростання виплат із безробіття стримується падіння сукупного попиту, що слугує чинником зростання виробництва.

Та все ж автоматичні стабілізатори не усувають причини циклічних коливань рівноважного ВВП навколо його потенцій­ного рівня, а лише обмежують амплітуду цих коливань. На це вказують П. Самуельсон і В. Нордгауз: "Автоматичні стабіліза­тори є першого лінією оборони, але їх, звичайно, недостатньо, щоб забезпечити повіту стабілізацію".

За умови недостатності автоматичних вмонтованих стабіліза­торів уряд застосовує більш потужні економічні регулятори у вигляді дискреційної фіскальної політики, що становить сукуп­ність оперативних регулюючих заходів щодо основних інстру­ментів фіскальної політики. В основі такої політики - свідоме маніпулювання через зміни в законодавстві податковими став­ками (структурою оподаткування), урядовими витратами (дер­жавними закупівлями та замовленнями, державними субсидіями і трансфертними платежами), сальдо бюджету з метою зміни реального обсягу національного виробництва та зайнятості, контролю за інфляцією і прискоренням економічного зростання.

Фіскальна політика залежно від фази економічного циклу може набувати стимулюючих чи стримуючих рис. Концептуаль­ною основою фіскального регулювання має стати гнучке поєд­нання неокейнсіанського та неокласичного підходів, але з чіт­ким урахуванням фази економічного циклу та рівня економіки. Так, у періоди довгострокового спаду економічної активності доцільним є здійснення стимулюючої фіскальної політики, що базується на кейнсіанській моделі антициклічного регулювання та використанні прямого прогресивного оподаткування як провідної форми стабілізаційного регулювання. Здійснюватися вона може за будь-якими з трьох схем:

а) збільшення державних видатків без відповідних змін податкових надходжень. Це політика дефіцитних витрат, тобто витрат, що фінансуються з бюджетного дефіциту;

б) зменшення рівня оподаткування (податкових надход­жень). За цією схемою дефіцит виникає не внаслідок зростання витрат, а в результаті зменшення податкових надходжень. Ця схема називається політикою дефіциту без витрат;

в) застосування прийнятної комбінації перших двох варіантів.

За інших рівних умов збільшення державних витрат заохо­чує суб'єктів підприємницької діяльності, які виконують урядові замовлення, найняти додаткову кількість працівників і розши­рити виробництво. Унаслідок цього зайнятість і прибуток ста­ють безпосереднім ефектом зростання попиту з боку держави. Реакція таких суб'єктів економіки (працюючих і власників) на збільшення доходу полягає в підвищенні їхніх витрат на спо­живчі товари та послуги.

Зі зниженням податкових ставок заробітна плата і прибуток збільшуються, що стимулює зростання споживчих витрат (ефект мультиплікатора). Збільшення доходів підвищує попит на гроші та відповідно відсоткові ставки зростають, що у свою чергу призводить до скорочення інвестиційних видатків (ефект витіс­нення). В окремих випадках для досягнення бажаного економіч­ного зростання, збільшення сукупного попиту й основних мак-роекономічних показників можна поєднувати варіанти збіль­шення видатків і зниження податків.

Для стабілізації економіки за умов інфляційного надлиш­кового сукупного попиту, що виникає внаслідок циклічного під­несення, провадиться стримуюча фіскальна політика. У цьому разі доцільним буде впровадження концептуальних положень монетаристської моделі державного впливу та переважання форм непрямого оподаткування. Ця політика передбачає скоро­чення видатків держави з одночасним збільшення податкових надходжень, переважно за рахунок непрямого оподаткування. Розширення сфери дії непрямих і звуження сфери дії прямих податків на мікрорівні стимулюватиме виробництво конкурен­тоспроможної продукції, а на макрорівні - забезпечуватиме по­даткові надходження.У повоєнні роки проблема економічної динаміки висунулася на передній план. Послідовники Дж. Кейнса, Е. Хассен, У. Геллер, Е. Дамар, Р. Харрод, К. Кларк, Г. Хеллер, Ф. Ноймарк та ін. дово­дили необхідність систематичного впливу держави на еконо­мічне зростання. Податки розглядалися як головний регулятор накопичення, "вбудований механізм гнучкості", іцо має забезпечити підйом економіки. Серед "вбудованих стабілізаторів" пропонувалися, як уже згадувалося вище, автоматичні (прогре­сивний прибутковий податок, бюджетні витрати) та керовані (різноманітні податкові та інші фінансові заходи).

Ускладнення (щодо періоду формування класичної школи) соціально-економічної структури суспільства, що визначає виникнення нових закономірностей здійснення економічних процесів, зумовило розвиток теорії оподаткування з урахуван­ням посилення соціальної й економічної діяльності держави. Огляд класичних робіт з цієї проблеми й аналіз основних поло­жень теорії оподаткування найбільш змістовно в Україні зроб­лено в роботах В. М. Федосова, Л. М. Шаблистої, А. М. Соколовської. П. В. Мельника, основні висновки з яких подаються нижче. Із початку XX ст. утверджується думка, висловлена А. Вагне­ром, згідно з якою фіскальна мета податку замінюється соціаль­ною. Це було викликано початком нової епохи, виникненням нових соціальних ідеалів. Новим ідеалом оподаткування стало прагнення до більшого зрівняння доходів через їх розподіл, зменшення прірви між багатими та незаможними. А. Вагнер надав принципам оподаткування нового концептуального характеру. Керуючись теорією колективних потреб, на першу позицію в оподаткуванні він поставив принципи достатності й еластичності. Саме завдяки цьому принципи оподаткування стали системою, що враховувала інтереси не лише платника податків, але й держави з пріоритетом останньої. Тобто перед оподаткуванням постало завдання збалансування інтересів держави і платників податків, що, без перебільшення, і за сучас­них умов є ключовою проблемою формування податкової полі­тики будь-якої цивілізованої держави світу.

А. Вагнер не лише визначив принципи оподаткування, але й розподілив їх на чотири окремі групи.

Перша - фінансові принципи, серед яких достатність та елас­тичність (рухомість) обкладення.

Друга - народногосподарські принципи - належний вибір джерела обкладення, правильна комбінація різних податків у таку систему, яка б зважала на наслідки й умови їх перекладення.

До третьої групи автор відносив етичні принципи, принципи справедливості: загальність оподаткування та рівномірність.

Четверта група відображала сукупність адміністративно-технічних правил чи принципів податкового управління: визначеність обкладення, зручність сплати податку та максимальне зменшення витрат на стягнення.

Автори теорії пропозиції заперечують ідею використання податків як засобу антициклічно'ї дії на економіку. Прогресивно зростаючий податок на доходи окремих осіб і корпорацій роз­глядається як перешкода для збільшення заощаджень, а отже, і нових капітальних вкладень, нарощування ділової активності, стійкого економічного зростання. При цьому висувається ви­мога щодо радикального зниження граничних податків і ставок, скорочення ступеня прогресивності оподаткування доходів. Такі заходи розглядаються як ефективний засіб стимулювання приватної ініціативи, створення сприятливих умов для підтрим­ки ділової активності на основі необмеженого ринкового само­регулювання, розширення інвестицій та оптимального довго­термінового темпу економічного зростання.

Ключем до вирішення найбільш гострих економічних проб­лем вважається стимулювання широкої приватної ініціативи і приватного підприємництва, а найважливішим важелем їх сти­мулювання - зниження податкових ставок і надання податкових пільг-привілеїв корпораціям.

У той час, як з точки зору традиційних кейнсіанських під­ходів зниження податкових ставок викличе скорочення подат­кових надходжень і збільшить дефіцит бюджету, прихильники концепції економіки пропозиції вважають, що зниження податків збільшить обсяги заощаджень та інвестицій, збільшу­ючи таким чином норму накопичення капіталу. Тим самим це забезпечить ріст податкових надходжень за рахунок значного росту національного випуску та доходу, тобто за рахунок розширення загальної бази оподаткування⁹. Але для повного збалансування державного бюджету необхідно скоротити кіль­кість і вартість "неефективних" соціальних програм, що станов­лять значну частину державних витрат. Головним завданням податкової політики представники еко­номіки пропозиції вважають визначення оптимальних ставок оподаткування, податкових пільг і виплат. "Фундаментальна ідея, що лежить в основі кривої, - говорив професор А. Лаффер, -полягає в тому, що чим вищі граничні податкові ставки, тим сильніший спонукальний мотив буде в індивідів для ухилення від них. Люди працюють не для того, щоб платити податки"¹⁰. Емпіричні дослідження теоретиків школи економіки пропозиції в певній мірі зумовили податкові реформи США та інших країн. Протягом кінця 80-х - початку 90-х років XX ст. у провідних країнах Заходу проводилися радикальні податкові реформи. їх мета - запровадити більш рівномірне оподаткування рівних за величиною доходів, зменшити податок на прибуток компанії, знизити прогресивність оподаткування.

Лише через стихійний ринковий механізм і всіляке підви­щення пропозиції, затвердженням прибічників цієї теорії, мож­на забезпечити ефективне використання ресурсів і стимулю­вати попит на продукцію. Будь-яке збільшення бюджетних ви­трат на ці цілі відкидається, як і підвищення витрат на соціальні потреби. Бюджетний дефіцит як один із негативних показників стану економіки пропонувалося усунути. При цьому підкреслю­валося значення економії державних витрат і збалансованості бюджету. Виходячи з існування тісного зв'язку між інфляцією і зростаючими державними витратами, прихильники цієї теорії вважали такий зв'язок подвійним:

- постійне зростання бюджетного дефіциту тягне за собою монетаризацію державного боргу;

- вплив податкового тягаря на фактори пропозиції (працю, заощадження й інвестиції).

Отже, на їх думку, скорочення державних витрат повинно було сприяти боротьбі проти інфляції і, водночас, створити умови для успішного здійснення податкової реформи. Крім того, значне збільшення соціальних витрат - результат економічної політики демократичних партій - означає спрямування більшої частини ресурсів на споживання, зменшує можливість еконо­мічного зростання. Тому скорочення державних витрат слід починати, насамперед, із витрат на соціальні програми.

Механізм регулювання економічних процесів, запропонова­ний теоретиками "економіки пропозиції" - складний і супереч­ливий. Не завжди скорочення податків і державних витрат за наявності великого бюджетного дефіциту сприятиме оздоров­ленню державних фінансів. У цій теорії недостатньо розроблені питання, пов'язані з нестачею доходів, проблемами соціальної політики, витратами на воєнні цілі, зростанням безробіття, спадом темпів економічного зростання.

Повністю покладалися на механізм ринкового саморегулю­вання економіки та теоретики "раціональних очікувань" (Р. Лу­кас, Дж. Мут, Р. Берроу, Н. Уоллес, Т. Саржет та ін.). Ця концепція передбачає, що в ході конкуренції вводяться в дію всі важелі саморегулювання, що ефективно самоналаштовують еконо­мічну систему та забезпечують її рівновагу. Автори цієї теорії не припускали можливості циклічних коливань виробництва. Однак, ігноруючи справжню основу циклічних коливань, вони розглядали їх як наслідок помилок, що припускаються еконо­мічними суб'єктами протягом короткострокового періоду. Причиною можливих помилок вважалася неякісна, викривлена інформація, що заважає правильно оцінити кон'юнктуру та виробити реальні прогнози.

Прибічники концепції раціональних очікувань відкидали державне регулювання економіки, а заходи економічної полі­тики вважали неефективними та безперспективними. Вони орієнтувалися на крайній ступінь абстрагування від реального економічного процесу, про що свідчать рафіновані математичні моделі, побудовані на основі їх концепції. Ці абстракції не відоб­ражали в узагальненому вигляді економічну систему з усіма притаманними їй специфічними особливостями та були недо­статніми для відповіді на нагальні питання реального економіч­ного процесу. Відхиляючи роль держави в регулюванні еконо­мічних процесів, теоретики "раціональних очікувань", як і при­хильники теорії "економіки пропозиції", обстоюють необхідність надання максимально можливої свободи ринковим регуляторам для впливу на напрями та перерозподіл потоків капіталу.

Таким чином, спільним у поглядах представників першого напряму дослідження податків є те, що останні можуть викону­вати лише фіскальну функцію і, отже, є прямим вирахуванням із чистого доходу, створеного в суспільстві. Це, безумовно, одно­бічний підхід до визначення природи, ролі та місця системи оподаткування в житті суспільства. Адже природа податків визначена законами відтворення. Як категорія перерозподілу податки залежать, перш за все, від умов зростання або зни­ження всього сукупного доходу суспільства. Отже, їх не можна пов'язувати лише з формуванням бюджетних ресурсів.

Інтернаціоналізація виробничого відтворення та системи ринкових відносин зумовили вихід на провідні позиції монета-ристського напряму економічної теорії. Монетаристи наголо­шують на безрезультативності фіскальної політики, зумовленої ефектом витіснення*. Дж. Калбертсон пише: "Видатки держави фінансуються за рахунок коштів кредитного ринку, де вони кон­курують з приватними видатками; ... витісняють із ринку рівну (можливо, навіть більшу) суму запозичень, що могли б бути використаними для фінансування приватних запозичень"¹¹.

Податки розглядалися як чинники економічного зростання, дослідження проводилися для з'ясування їх стимулюючого впливу на соціально-економічні процеси у країні. Згідно з теорією німецької школи (Л. Штейн, В. Зомбарт) податки є вироб­ничим споживанням капіталу. Так, Л. Штейн вважав їх вироб­ничими витратами: кожний податок входить у витрати вироб­ництва товарів і таким чином перекладається на всіх спожи­вачів, але державні послуги, збільшуючи продуктивність праці, повертають громадянам сплачений податок. Представник італійської фінансової школи Ф. Нітгі писав, що "в усіх сучасних країнах податок переслідує дві цілі:

- фіскальну;

- економічну, господарську (заборонну або обмежувальну).

У сучасних бюджетах податки набувають все більшого зна­чення заборонного або обмежувального стосовно тих форм виробництва та обміну, які визначаються шкідливими, і заступ­ницького стосовно таких, які вважаються корисними".

Російські фінансисти (В. Твердохлєбов, Н. Тургенев, Г. Озеров, І. Кулішер) розглядали податки як знаряддя економічних і соці­альних реформ із метою перерозподілу майна, підтримки одних форм господарювання та розвитку інших. Незважаючи на те, що їх податкові теорії мали суто прикладний характер (вони обмежувалися вивченням способів мобілізації фінансових ресурсів для утримання держави), в них були враховані зако­номірності розвитку товарно-грошових відносин і міжнародні тенденції формування основ ринкового господарювання. Реко­мендації цих учених використовувалися під час вироблення заходів щодо зміцнення фінансового господарства країни.

Деякі російські фінансисти, наприклад, А. Соколов, визна­ючи певний вплив податкової політики на економічні процеси, разом із тим підкреслював, що це не означає доцільності її вико­ристання щоразу, коли виникає необхідність досягти певних цілей в економіці. Свою позицію автор аргументував таким.

По-перше, податкова політика не є єдиним фактором, що впли­ває на економіку. Наприклад, завдання стимулювання заощад­жень можна вирішувати не лише за допомогою податкового меха­нізму, а й шляхом проведення відповідної монетарної політики.

По-друге, наука не може точно визначити, до яких наслідків призведе певна дія держави в галузі податків. Це зумовлено тим, що економічна система знаходиться в постійному розвитку. Знання, одержані про неї в минулому, на даний момент можуть знецінитися певною мірою, що сприятиме неоднозначному тлумаченню економічних процесів у теоретичних дослідженнях. Звідси - різні точки зору на конкретні заходи у сфері податків.

По-третє, податкова політика порівняно з іншими методами впливу на виробництво має певну неповоротність. Це пов'язано із законодавчим затвердженням будь-яких податкових змін, що, у свою чергу, призводить до того, що найрадикальніші зміни, про­диктовані наукою, можуть бути блоковані і, зазвичай, запізню­ються щодо потреб реальності, що зумовлено часовими лагами.

По-четверте, податкова політика обмежена у своєму впливі на економічні процеси, оскільки податки є лише частиною перероз-подільчих відносин, тому не спрможні суттєво змінити відносини виробництва та розподілу, а можуть лише скоригувати їх.

Окрім того, основна функція податків - забезпечення фіс­кальних потреб держави, тому проведення податкової політики, перш за все, має підпорядковуватися цій меті.

У 60-70-і роки XX ст. велика група економістів (П. Самуель-сон, Дж. Гелбрейт, Т. Балог та ін.), визнаючи неефективність існуючих методів державного регулювання через оподатку­вання, намагалися синтезувати теорії різних напрямів. їх теорія державно-монополістичного регулювання (інституціалізм), спи­раючись на так звану змішану економіку, робить акцент на роз­поділ національного доходу з урахуванням оптимального спів­відношення між приватним і державним секторами в довгостро­ковому аспекті. Цьому має сприяти, зокрема, політика держав­них витрат і податків, у тому числі прискорена амортизація, що створює умови для нових інвестицій. Вагоме місце в концепції інституціоналістів посідає ідея соціального контролю над економікою, центральне місце в якому відводиться державі та, зокрема, її фіскальним знаряддям'².

У концепціях інституціалістів прослідковується характерне для сучасних соціальних теорій прагнення спиратися на реальні процеси. Вони виходять із швидкозростаючого промис­лового виробництва, що базується на великих корпораціях, посиленні впливу науково-технічної революції, неминучому ускладненні систем управління, збільшенні потреби у планомір­ній організації виробництва. Інституціалісти покладають на державу великі надії в організації і стимулюванні науково-тех­нічного прогресу. Держава, на їх думку, має взяти на себе орга­нізацію фундаментальних досліджень, системи освіти, профе­сійної підготовки, реалізацію експериментальних, найризико-ваніших у комерційному плані проектів тощо.

Інституціалісти вбачають у державі реальну силу, здатну стри­мати негативні процеси. Здійснення реформ вони пов'язують із посиленням регулюючої ролі держави. Так, на думку Дж. Гелбрейта, слід більше покладатися на фінансово-бюджетну, ніж на кредитно-грошову політику, поєднуючи її з підвищенням подат­ків, скороченням федерального дефіциту і значним зниженням процентних ставок. Економічна теорія Дж. Гелбрейта найбільш реалістично відображає сучасний стан і проблеми економіки та передбачає багато в чому дієві заходи для її оздоровлення.

Рекомендації щодо синтезу ринкового та державного регулю­вання знайшли відображення в посткейнсіанській теорії, основ­ними творцями якої є Д. Роббінсон і Н. Калдор. Вони виступають за вдосконалення механізму регулювання економіки, більш рівномірний розподіл доходу за допомогою податків, що не потребують докорінного зламу. Мобілізована податками час­тина національного доходу, за їх теорією, може бути придатною для активного впливу на структуру та капіталовкладення. Ця теорія збігається з популярною в розвинених країнах рефор­містською концепцією нівелювання доходу податками.

Фундатором популярної реформістської теорії "податки -інструмент зрівняння доходу" є Е. Жирарден. її підтримують американські економісти Р. Тибольд, Дж. Гелбрейт, С. Кузнець, Д. Пичлер, англійські - К. Кросланд, Г. Коул, французькі -М. Клюдо, Ж. Фурастьє та багато інших. На їх думку, за допомо­гою прямих податків (прибуткового, податку зі спадщини та дарувань), що стягуються за прогресивними ставками, можна ліквідувати майнову нерівність, яка виникає з розвитком сус­пільства. При цьому вони виступають за обмеження оподатку­вання підприємців, інакше, на їх думку, зникне стимул до роз­ширення виробництва.

У 80-х та 90-х роках XX ст. сформувалися сучасні економічні концепції, що базуються на кейнсіанській ідеології розбалансованості ринкової економіки. Під впливом робіт представників монетарного посткейнсіанства, теорії неокласичного синтезу з певними елементами сучасного інституціоналізму виникли тео­ретичні моделі Дж. Тейлора, Дж. Стігліца, Дж. Акерлофа та ін. Сучасні кейнсіанщ обережніше за своїх попередників підходять до можливості застосування інструментів фіскальної політики. "Політика стабільності, відсутність різких реакцій на кожне циклічне відхилення, очевидно, найкращий спосіб не тільки скорочення самих коливань у довгостроковому періоді, але й обмеження ролі держави у забезпеченні існування вільної рин­кової системи"¹³. Як і монетарні кейнсіанщ, "нові" кейнсіанці у сфері державного регулювання роблять основний акцент на активну монетарну політику. Від теорії Кейнса залишилася ідея про те, що економіка не є цілком саморегульованою системою, а потребує регулювання держави.

Світовий досвід функціонування ринкової економіки підтвердив справедливість висновків прихильників другого напряму дослідження податків, які розглядають останні як об'єктивну необхідність, зумовлену фінансовими потребами поступального розвитку суспільства, та як дієвий регулятор економічних і соціальних процесів у суспільстві. Однак під час здійснення податкової політики можуть виникнути певні проб­леми, що значною мірою ускладнюють її проведення й обмежу­ють її ефективність.

По-перше, стоять на перешкоді труднощі, викликані недос­коналістю економічної інформації та методів макроекономіч-ного аналізу

По-друге, за відсутності детальної інформації неможливо зро­бити правильний вибір щодо економічних пріоритетів та обме­жити їх у кількості.

По-третє, зміна ставок оподаткування або запровадження но­вих податків передбачає тривале обговорення цих заходів у зако­нодавчому органі, потребує певного часу для прийняття урядом відповідних рішень та обмежене фінансовими ресурсами.

По-четверте, самі податки суперечливі, мають технічні вади і, якщо їхні зміни тимчасові, то вони не справляють позитив­ного антициклічного впливу.

По-п'яте, розподіл у часі результатів податкової політики проблематичний через лаг між ідентифікацією потреб і тим, коли інструменти податкової політики почнуть чинити вплив на економіку. Інструменти податкової політики можуть чинити вплив на економіку і тоді, коли вони більше не потрібні¹¹.

По-шосте, результативність податкової політики виявля­ється, насамперед, у короткостроковому проміжку часу, тоді як монетарна політика характеризується більшою ефективністю в довгостроковому періоді.