5. Переписати, визначити тип безсполучникового речення: 1 – з перелічувальними

відношеннями, 2 – із зіставно-протиставними відношеннями, 3 – зі з’ясувально-

об’єктними, 4 – з часовими, 5 − з причиновими, 6 – з умовними, 7 – з наслідковими, 8 –

з порівняльними, 9 – з пояснювальними. Відповідь закодувати.

Скиби відвалювалися масні: сій пшеницю і смійся (Б.Харчук). Защебече соловейко в лузі на калині – заспіває козаченько ходя по долині (Т.Шевченко). Засвистали козаченьки в похід з полуночі; виплакала Марусенька свої карі очі (Нар. творчість). Будем іти ми з тобою тоді в ніжному вітрі до рання, вип’ю я очі твої молоді, повні туману кохання (В.Сосюра). Малі діти – малий клопіт (Нар. творчість). Батько шукав пояснень навіть невиправданим вчинкам, син не хотів знати ніяких компромісів (З газети). На білу гречку впали роси, веселі бджоли одгули (М.Рильський). Сергієві сумно: він пустив биків на волю (Г.Тютюнник). Той на мигах доводить: в’яжіть швидше (Б.Харчук).

На практичному занятті необхідно мати схеми синтаксичного розбору.

Методичні рекомендації

Синтаксис як розділ граматики вивчає будову словосполучень (СС) і речень. Предметом вивчення в синтаксисі є: словоформа (член речення), СС, речення, складне синтаксичне ціле.

Речення – це граматично оформлена за законами даної мови цілісна комунікативна одиниця, в якій формується і виражається відносно самостійна закінчена думка. Речення має ряд ознак, головною із яких є предикативність. Предикативність – співвіднесення змісту речення з реальною дійсністю – реалізується у граматичних категоріях об’єктивної та суб’єктивної модальності (оцінка змісту мовцем з погляду реальності/ірреальності), часу (відношення висловленого до моменту мовлення) та особи. Виражається предикативність за допомогою головних членів речення, перш за все формами дієслова-присудка, модальними словами, частками та інтонацією. До інших ознак речення належать: самостійність функціонування, інтонаційна оформленість, граматична організація, відносна завершеність висловлювання.

Речення можуть бути класифіковані за функцією, за емоційним забарвленням, за структурою, за головними членами речення, за членованістю, за повнотою структури, за наявністю другорядних членів, за модальністю. Слід звернути увагу на основні різновиди неповних речень (контекстні, ситуативні та еліптичні) й на нечленовані речення (слова-речення).

Прості речення, які мають один граматичний центр, можуть бути двоскладними й односкладними. У двоскладних реченнях предикативна основа представлена підметом і присудком. Підмет і присудок – головні члени речення, оскільки вони є обов’язковими компонентами його структури, що формують предикативну основу як мінімум, необхідний для функціонування речення. Головні члени речення займають синтаксично незалежну позицію, а між ними встановлюється особливий вид зв’язку – координація.

Підмет означає предмет, котрому в реченні приписується дія чи стан, названі присудком. Він може бути простим (вираженим одним словом) і складеним (вираженим кількома словами). Зверніть увагу на те, що підмети, які виражені лексичними словосполученнями чи фразеологізмами, належать до простих.

Присудок означає дію, стан чи ознаку, котра приписується підметові. Він класифікується за способом вираження (іменний чи дієслівний) та за структурою (простий, складений та складний). При виділенні складених та складних присудків можуть виникати труднощі, пов’язані зі встановленням їх меж. Тому слід ураховувати, що присудок характеризує підмет – вказує на дію, процес, стан, якість тощо. Разом, підмет і присудок, повідомляють мінімум необхідної інформації. Так, у реченні Він з самого дитинства хотів стати вчителем виділяється граматична основа він (підмет) хотів стати вчителем (присудок); пор.: він хотів стати (інформація неповна).

Необхідно пам’ятати й про таке: 1) до простих дієслівних присудків належать присудки, що виражені інфінітивом, вигуком (вона зирк), фразеологізмом з дієслівним значенням (ти байки плетеш), синонімами чи антонімами (світ тріпоче-міниться, маяк блимає-гасне), повторенням слова (він ходив-ходив); 2) у складеному іменному присудку іменна частина може виражатися не тільки іменником в називному відмінку, але й іменною частиною мови будь-якої форми (за винятком кличного відмінка), інфінітивом (жити – боротись), дієприкметником (питання вважається вирішеним), прислівником (кохати – це прекрасно). Інколи іменна частина може ускладнюватися поширювачем

(Микола був веселим хлопцем); 3) не кожне сполучення дієслова з інфінітивом є складеним дієслівним присудком. Звичайно не становлять єдиного присудка з інфінітивом сполучення дієслів зі значенням руху, мовлення та спонукання (я пішов купатися, де купатися – обставина мети; я попросив прийти, де прийти – додаток); 4) складні присудки представляють собою поєднання елементів дієслівного й іменного присудків. Складний дієслівний нагадує складений дієслівний, тільки роль неозначеної форми виконує дієслівне сполучення (інфінітив + іменна частина, інфінітив + інфінітив: вона не могла лишатися байдужою, він продовжував хотіти їсти). Складний іменний присудок нагадує структурою складений іменний, тільки роль дієслова-зв’язки виконує повнозначне дієслово, а іменна частина найчастіше виражається прикметником або дієприкметником (шлях стелився далекий). Зверніть на все, сказане вище увагу, коли будете виконувати перше завдання.

Крім головних у поширених реченнях виділяються і другорядні члени речення. Другорядні члени речення синтаксично залежні від головних або від інших другорядних членів, уточнюють, доповнюють і розвивають їх понятійне значення. Вони не входять у той мінімум, який необхідний для функціонування речення (предикативну основу), однак в інформативному плані інколи можуть бути більш важливими, ніж головні.

Види другорядних членів речення розрізняються за типом відношень, що встановлюються між словом і другорядним членом речення, який залежить від нього: додаток, означення і обставина (відповідно – об’єктні, атрибутивні та обставинні відношення). Кожен другорядний член речення повинен характеризуватися за такою схемою: а) що означає; б) на яке питання відповідає; в) з яким словом пов’язаний і яку функцію щодо нього виконує; г) позиція щодо головного слова; д) тип зв’язку з головним словом; е) спосіб вираження; є) різновид.

Слід звернути увагу на розрізнення непрямих і прямих додатків (вони залежать від перехідного слова і стоять 1) у знахідному відмінку без прийменника; 2) у родовому відмінку при дієсловах з заперечною часткою (не боюся зморшок); 3) у родовому відмінку, якщо дія переходить на частину предмета, названого іменником (випив чаю).

Означення можуть бути узгодженими й неузгодженими (залежно від типу зв’язку). Як окремий вид виділяють прикладку – узгоджене у формі відмінка означення, що виражається іменником.

Обставини за своїми значеннями поділяються на обставини: способу дії, міри і ступеня, місця, часу, причини, мети, умови, допустовості.

Односкладні речення характеризуються наявністю одного головного члена, що є носієм предикативності. Вони не потребують поповнення структури другим головним членом. Необхідно звернути увагу на те, що головний член односкладного речення не співвідносний ні з підметом, ні з присудком, хоча формально може їм уподібнюватися. Усі інші ознаки односкладних речень – такі ж самі, як і у двоскладних.

Залежно від способу морфологічного вираження головного члена односкладні речення поділяються на дієслівні та іменні. До дієслівних односкладних належать: означено-особові, неозначено-особові, узагальнено-особові, безособові, інфінітивні до іменних – номінативні речення. Ці різновиди виділяються не тільки за формою вираження головного члена, а й за його семантикою.

Слід пам’ятати про те, що існують різні погляди щодо виділення 1) означено-особових речень (вони інколи розглядаються як неповні двоскладні – подумайте, чому);