Задача 11

Воловник розлучена, виховує трьох дітей 9, 12, 14 років, батько дітей протягом 14 місяців ухиляється від сплати аліментів і його місце знаходження на даний час невідоме. Їй порадили звернутися із заявою до управління праці і соціального захисту населення.

Якою має бути відповідь даного уповноваженого органу?

На які види допомог може претендувати ця сім’я?

Методичні вказівки

Ключовими термінами, на розумінні яких базується засвоєння навчального матеріалу теми, є : державна соціальна допомога, правовідносини з надання державної соціальної допомоги, суб’єкти-отримувачі державної соціальної допомоги, підстави та умови надання державної соціальної допомоги.

З метою глибокого засвоєння навчального матеріалу при самостійному вивченні теми студенту варто особливу увагу зосередити на таких аспектах:

Особа має право на конкретний вид матеріального забезпечення лише на підставі нормативно-правових актів у цій сфері (законів, указів, постанов, рішень). Тому соціальна політика сучасної держави повинна бути орієнтована не тільки на підтримку наявного рівня соціальних гарантій і створення соціального захисту окремих найбільше уразливих соціальних груп, а й на довгострокові задачі, що стосуються кардинальної зміни основ системи такого захисту, підвищення її ефективності. На сьогодні в нашій країні вона не має концептуального характеру, а деякі її заходи є суперечливими.

Під видами соціального забезпечення він розуміє соціальні виплати що надаються безоплатно або на пільгових умовах непрацездатним громадянам на умовах і у випадках, передбачених чинним законодавством за рахунок спеціальних джерел фінансування. Натомість російські вчені до видів соціального забезпечення не відносять соціальних допомог. Н.Б. Болотіна дещо по-іншому визначає види соціального забезпечення. Вона вважає, що видами є матеріальні блага, які надаються особі у вигляді: грошових виплат (соціальні допомоги малозабезпечених сім’ям, сім’ям з дітьми, особам, які не набули права на пенсію, допомога на поховання). Від видів соціального забезпечення слід відрізняти форми соціального забезпечення, якими є способи фінансування та здійснення соціального забезпечення. Так російські науковці до форм соціального забезпечення відносять: державне соціальне страхування, соціальне забезпечення за рахунок коштів державного бюджету і державну соціальну допомогу. С. Синчук, В. Бурак та Б. Сташків до форм соціального забезпечення відносять загальнообов’язкове державне соціальне страхування, асигнування з державного бюджету та недержавні форми соціального забезпечення. Н. Болотіна до форм соціального забезпечення відносить: загальнообов’язкове державне соціальне страхування, державну соціальну допомогу, недержавне соціальне забезпечення. Натомість І. Сирота, на нашу думку, найбільш повно виділяє та відносить до видів соціального забезпечення: загальнообов’язкове державне пенсійне страхування, загальнообов’язкове державне соціальне страхування, соціальне забезпечення за рахунок державного бюджету, забезпечення за рахунок коштів соціальних фондів, утримання непрацездатних громадян у закладах соціального призначення, адресна соціальна допомога малозабезпеченим сім’ям, непрацездатним громадянам за рахунок коштів державного та місцевого бюджетів, недержавне пенсійне забезпечення. У цілому, можна зазначити, що види соціального забезпечення є похідними від його форм. Тому, на наш погляд, на даний час доцільно виділяти такі види соціального забезпечення, як: державні та страхові допомоги, пенсії, соціальне обслуговування. Порядок та умови їх отримання чітко визначені в нормативно-правових актах.

До ознак державної допомоги як виду соціального забезпечення слід віднести: є формою матеріальної підтримки особи, визначена чинним законодавством, іноді є єдиною соціальною гарантією для особи, яка перебуває у складній життєвій ситуації, може бути реалізована особою, яка наділена спеціальною правосуб’єктністю, надається спеціально уповноваженими органами не залежить від безпосередньо фінансової участі особи. Соціальне забезпечення державними допомогами проводиться в рамках політики в сфері соціального забезпечення, яка ґрунтуються на певних принципах здійснення соціальної політики . Принцип гарантування гідного рівня життя покладений в основу визначення розміру державних допомог у розмірі не нижче прожиткового мінімуму є таким, який наразі не виконується. Принцип солідарності полягає в тому, що відповідальність за гідне існування, а, у зв’язку з цим, і за повноцінне виконання своїх соціальних функцій, лежить на всіх зацікавлених суб’єктах, якими є члени сім’ї, суспільство і, на державі, так як сам термін «солідарність» означає погодженість у діях і поглядах на основі близькості і спільності інтересів і цілей. Солідарність в соціальному забезпеченні досягається через встановлення взаємних соціальних зобов’язань, тобто зустрічних зобов’язань особи перед суспільством та державою, і держави та суспільства перед людиною; цей принцип більшою мірою характерний для державного соціального страхування, які в даному виді соціального забезпечення фактично відсутні.

Принцип субсидіарності полягає в тому, що особа, сім’я чи члени сім’ї повинна піклуватися про своє матеріальне забезпечення чи своїх дітей, а держава створює всі необхідні умови, для того, щоб члени сім’ї мали можливість забезпечити їй виконання своїх функцій, зокрема створює умови для того, щоб члени сім’ї мали можливість своєю працею забезпечити сім’ї гідне існування. Знаходить своє відображення в інститутах державної допомоги малозабезпеченим сім’ям та допомоги дітям та тимчасової допомоги дітям, батьки яких ухиляються від сплати аліментів. При цьому до критеріїв диференціації умов реалізації даного принципу належать: вік, рівень середнього сукупного доходу та майнового стану, тип сім’ї (сім’я, що складається з одинокої матері, що виховує дитину (дітей)), кількості дітей (багатодітні сім’я), потреб (малозабезпечені сім’ї) та інших умов. Тому підтримуємо зауваження Л.С. Малика про те, що одним із загальних недоліків сучасної політики щодо забезпечення державними допомогами є її абстрактний, звернений до всіх осіб зразу характер. На його думку, необхідна розробка такої соціальної політики, що враховувала б особливості конкретних типів сім’ї, особи, їх специфічні потреби і проблеми, в чому ми абсолютно погоджуємося. Принцип адресності державної соціальної допомоги (у більшості випадків право на її одержання мають члени сім’ї, не застраховані в системі соціального страхування, у житті яких наступив соціальний ризик (народження дитини, вагітність, необхідність догляду за дитиною до досягнення нею віку трьох років, старість), хоча на думку Т.З. Герасиміва «зміст принципу адресності соціального забезпечення полягає в диференціації виконання соціальних функцій держави щодо різних груп населення та перерозподілі соціальних витрат держави на користь найбільш вразливих груп». Найчастіше адресність зводиться до оцінки і виділення найбільш нужденних сімей і надання їм матеріальної або грошової допомоги. Тому її необхідно трактувати як пошук коштів для компенсацій соціальних ризиків конкретної особи та активізації її внутрішнього ресурсу (забезпечення місць у дошкільних установах, виділення земельної ділянки, гнучкий графік роботи для одиноких батьків).

У сучасній літературі даної галузі права про суб’єктів права на державну допомогу часто стверджується як про безперечне положення, яке не потребує доведення те, що суб’єктом є сім’я. Хоча Р.І. Іванова відзначила, що сім’я не є суб’єктом правовідносин, адже в назві майже всіх допомог міститься точна вказівка на фізичну особу як суб’єкта аналізованих правовідносин. З цим можливо можна погодитися, адже Законом України «Про державну допомогу сім’ям з дітьми» передбачені: допомога у зв’язку з вагітністю та пологами (одержувач — жінка); допомога при народженні дитини (одержувач — один з батьків); допомога по догляду за дитиною до досягнення нею 3 років (одержувач — член сім’ї, який фактично її доглядає), допомоги на дітей, що перебувають під опікою (піклуванням) (одержувач — опікун (піклувальник)); допомога на дитину одинокій матері (одержувач — одинока мати). Однак, одержувачем допомоги є один з членів сім’ї, який виступає від свого імені. Тому Р.І. Іванова правильно відзначає, що державні допомоги є об’єктом правовідносин лише до одержання їх особами, які мають на них право. З моменту одержання допомога є об’єктом особистої (приватної) власності громадянина і використовуються на їх розсудом. Це положення підтримує Б.І. Сташків, відзначаючи, що «з моменту вручення припиняють дію норми права соціального забезпечення, і їм на зміну приходять норми цивільного права».

Чинне законодавство України про соціальне забезпечення державними допомогами є непослідовним у визначенні суб’єкта їх отримання. Так, судячи з назви Закону України «Про державну допомогу сім’ям з дітьми», суб’єктом-одержувачем є сім’я з дітьми. Однак, з його тексту випливає, що суб’єктом-одержувачем все - таки є не сім’я в цілому, а окремий її член (мати, опікун, член сім’ї). Неприпустимо, що назва і зміст закону вказують на різних суб’єктів. Натомість за назвою, і за змістом Закон України «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям» визначає суб’єктом права на отримання допомоги визнається саме сім’ю. Єдності вчених і у визначенні сім’ї як суб’єкта отримання державної соціальної допомоги також немає. Одні вчені, вважають, що суб’єктом-одержувачем державної допомоги є дитина. Зокрема Є.Г. Азарова приходить до висновку, що суб’єктами права на допомогу «можуть бути тільки ті особи, для яких це благо призначене, у даному випадку — діти», тому «суб’єктом права на допомогу доцільно вважати лише дитину», а не її матір. У правовідносини по забезпеченню допомогою, вступає не дитина, а її представник, один з батьків або опікун, тому «допомога призначається дитині, а виплачується її представнику». Інші науковці вважають суб’єктом-одержувачем допомоги сім’ю в цілому, адже склад учасників соціально-забезпечувальних правовідносин визначений цільовим призначенням. Третя група вчених виділяє різні суб’єкти-одержувачі залежно від виду допомоги: мати дитини, сім’я, один з представників сім’ї або сама дитина.

Рекомендація Ради 92/441/ЄЕС про загальні критерії стосовно достатніх ресурсів та соціальної допомоги в системах соціального захисту від 24.06.1992 року зазначила, що особа повинна мати право на достатні ресурси та медичну і соціальну допомогу, що відповідає її потребам". Країнам ЄС рекомендують визнати основне право особи на достатні ресурси та соціальну підтримку з тим, щоб забезпечити для неї гідне життя як частину комплексної та послідовної політики у напрямі подолання соціальної нерівності, а також врегулювати їх системи соціального захисту. Соціальне забезпечення має враховувати доцільний рівень достатніх ресурсів та соціальної допомоги для забезпечення гідного рівня життя. Для того, щоб дати можливість особам отримувати належну соціальну допомогу. Держава чітко врегулює суспільні відносини, які складаються зокрема при реалізації права на отримання допомоги. В законодавчому порядку визначено коло суб’єктів, які мають право на отримання такої допомоги; умов та порядку її надання та суб’єктів, наділених повноваженнями призначати та здійснювати відповідні виплати.