3. Філософія Нового часу

Дану епоху (приблизно XVI-XVIII ст.) характеризують такі основні ознаки: 1) значний розвиток капіталістичних відносин (перші буржуазні ре­волюції, перші парламентські держави і т.п.), зростання промислового вироб­ництва і потреба його технічного оснащення; 2) бурхливий ріст науки, ста­нов­лення експериментального математизованого природознавства. Це привело до зміни філософської проблематики, переорієнтації її, головним чином, на гносеологічні питання. Серед них пріоритетним стало питання про джерело наших знань. Намагаючись відповісти на це питання, філософи дискутували в рамках двох основних напрямків – емпіризму і раціоналізму. Емпіризм розглядав це питання на користь досвіду, чуттєвих даних як єдиного джерела наших знань. До цього напрямку відносяться такі філософи, як Ф. Бекон (1561 – 1626), Т. Гоббс (1588 – 1679), Д. Локк (1632 – 1704), Д. Берклі (1685 – 1753), Д. Юм (1711 – 1776) і ін. Раціоналізм же займав істотно іншу позицію, стверджуючи, що джерело знань – розум, інтелектуальна інтуїція; досвід же, чуттєві дані відіграють допоміжну роль спонукального механізму. До цього напрямку відносяться такі філософи, як Р. Декарт (1596 – 1650), Г. Лейб­­ніц (1646 – 1716), Б. Спіноза (1632 – 1677) й ін.

Варто розрізняти протиставлення «емпіризм – раціоналізм» і «матеріа­лізм – ідеалізм» у тому сенсі, що далеко не всі эмпіристи були матеріалістами і далеко не всі раціоналісти були ідеалістами. Наприклад, Ф. Бекон і Т. Гоббс – матеріалісти; у той час як Д. Берклі і Д. Юм – суб’єктивні ідеалісти. Г. Лейб­ніца відносять до об'єктивного ідеалізму, Р. Декарт же відстоював дуалістичну філософську позицію, а Б.Спінозу, незважаючи на його пантеїзм, усе-таки відносять частіше до матеріалізму.

У центрі уваги філософів Нового часу була також проблема методу, практичної застосовності одержуваних науками знань. У числі таких методів, наприклад, Ф.Бекон розглядав індукцію – метод одержання загального суд­ження (наприклад, якої-небудь закономірності, закону) з безлічі часток, кон­кретних суджень чи фактів. До того ж Ф.Бекон прагнув до ефективності, практичності в реалізації одержуваних наукових знань (див. його знаменита теза: «Знання – сила»). Орієнтація ж Р.Декарта в пошуках найбільш ефективного методу була іншою: він розглядав у якості найбільш плідних дедуктивні методи математики і логіки (власне дедукція як логічний висновок, аксіоматичний метод і ін.). В обговоренні ж питань про джерело наших знань Р.Декарт відстоював першість розуму, довівши роль досвіду до простої практичної перевірки даних інтелекта.

Эмпіризм Бекона перетерпів деякі зміни в Д. Локка у бік більшого врахування суб'єктивних особливостей при аналізі пізнавальної діяльності (див., наприклад, його концепцію первинних і вторинних якостей). Ця тенденція ще більш підсилилася в XVIII в., особливо в англійській філософії – див. суб’єктивно-ідеалістичні системи Д. Берклі і Д. Юма. Наприклад, Д. Берклі на перше місце у своєму філософствуванні ставив відчуття, прямо стверджуючи, що «світ такий, які мої відчуття».

У новоєвропейській філософії XVIII в. (цей період називають також епохою Просвітництва) великим впливом користувався французький матеріалізм, основними представниками якого були: Д. Дідро (1713 – 1784), К. Гельвецій (1715 – 1771), П. Гольбах (1723 – 1789), Д. Ламетрі (1709 – 1751).