Тема 2. Філософія від античності до середини хіх століття

1. Антична філософія

2. Філософія Середньовіччя й епохи Відродження

3. Філософія Нового часу

4. Німецька класична філософія й основи марксистської філософії.

Ключові терміни і поняття: атомізм, номіналізм, реалізм, схоластика, сенсуалізм, емпіризм, раціоналізм.

Один з ефективних способів освоєння філософії – вивчати історію фі­лософських систем і еволюцію ідей, що складають їхнє концептуальне ядро. І тому в нашому курсі історико-філософський розділ займає видне місце.

Однак перш, ніж викладати основні філософські системи і їхні ідеї – кіль­ка слів про періодизацію історії філософії. Розділяючи всю історію філо­софії на епохи, тут ми дотримуємось не формаційного, а так би мовити, культурологічного принципу (шість формаційних моделей розвитку суспільс­тва, – див. у частині ІІ, темі 16).

Про типи філософських систем. Через призму так званого основного питання філософії (про яке вже згадувалося в попередній темі) різноманіття філософських течій систем класифікується просто. Однак ця простота досить далека від реального стану справ у філософії, тим більше, якщо мати на увазі філософію ХХ в. Наприклад, дуже важко (якщо взагалі можливо) однозначно вирішити це питання (чи його найпростіший аспект – питання: «що первинно?») стосовно філософії В.С. Соловйова (1853 – 1900) чи М.Хайдеггера (1889 – 1976). Проте, в дидактичних цілях, для зручності первинного освоєння дуже строкатого і важкодоступного для огляду різноманіття філософських течій і систем, ми будемо використовувати це питання для класифікації філософії на матеріалізм, ідеалізм (об'єктивний і суб'єктивний відповідно) і дуалізм.

2.1. Антична філософія

Як відзначалося, філософія зародилася, головним чином, у давній Індії, Китаї і на Близькому Сході. Однак своєї зрілості вона досягає в давній Греції приблизно в VII ст. до н.е. Під античністю мають на увазі період в історії культури приблизно з VIІI-VII ст. до н.е. і до розпаду Римської імперії. У цей період філософія з'являється вже у досить зрілих формах. Виникають перші філософські системи, що дозволяють ставити й обговорювати питання, які потім постійно будуть у полі зору майбутніх філософів. Це питання типу: як виник світ? Чи існував він вічно чи був кимсь створений? Чи можна його піз­нати? Що таке істина? краса? чеснота? мудрість? і т.п.

Світ античної філософії різноманітний. Для простоти розділимо цю епоху на два періоди: 1) філософію досократиків і 2) філософію Афінської школи.

Філософія досократиків. Одна з найважливіших особливостей філо­софії цього періоду – космоцентризм. Це така світоглядна концепція, що орієн­тує людину на такі цінності у світі й у людині, як порядок, гармонію, помірність.

Філософські питання, що обговорювалися, були в основному онтологіч­ними. Однією з головних проблем була проблема першооснови, розв'язувана звичайно на користь речовинного початку. Тут особливо важливу роль зіграла Мілетська школа грецьких філософів (Фалес, Анаксимандр, Анакси­мен). Їх не випадково відносять до засновників матеріалістичної лінії у філософії. Фалес розглядав як першооснову воду (його основна теза: «Усе – з води і її комбінацій»), Анаксимен – повітря (588 – 525 до н.е.). Своєрідну позицію займав Анаксимандр (610 – 540 до н.е.), який вважав, що першоосновою є апейрон, у якому виникає протилежність гарячого і холодного, а їхня боротьба породжує космос; гаряче виявляється як вогонь; холодне перетворюється на небо і землю.

На відміну від матеріалістично орієнтованих мілетських філософів, Пі­фагор (580 – 500 до н.е.) і його прихильники вирішували проблему першоос­нови на користь чисел (див. його знаменита теза: «Усе є число»).

Помітну роль у постановці і перших спробах розв’язання філософських (головним чином онтологічних) питань зіграли дискусії прихильників Герак­літа і Парменіда. Якщо Геракліт (544 – 483 до н.е.) відстоював верховенство у світі руху (його знамените «Усе тече, усе змінюється»), то Парменід (540 – 470 до н.е.) обґрунтовував пріоритет стійкості, спокою у світі. Парменід є од­ним із засновників Елейської школи в античній філософії, до якої відносять також Зенона, Ксенофана й ін.

Винятково великий вплив на наступний розвиток філософії і науки мав атомізм Демокріта. За легендою Демокріт вирішував задачу: що буде, якщо камінь розбити навпіл, половину – знову надвоє, четверту частину – ще на­двоє і т.д. Буде кінець подільності чи ця процедура буде продовжуватися до нескінченності? Демокріт вирішив проблему першопочатку на користь атомів і пустоти, причому атоми розглядалися як матеріальні частинки, що знахо­дяться в безупинному русі. У Демокріта ми можемо знайти і перші гносеоло­гічні ідеї. Зокрема, він уперше намагався обґрунтувати сенсуалізм – поло­ження про те, що джерело знань знаходиться в нашому чуттєвому досвіді, свідченнях органів чуття, що відображають матеріальний світ. Відтак тут проглядається матеріалістична лінія філософії Демокріта.

Серед інших представників філософії досократиків відзначимо софістів, Анаксагора, Протагора, Емпедокла.

Афінська школа. У той час, VII–V ст. до н.е., Афіни були найбільш розвинутим у соціально-економічному відношенні містом-полісом, що відби­лося і на духовному житті в ньому та довкола нього, і так само на особливос­тях філософствування. Змінився характер обговорюваних філософами проб­лем: онтологічні проблеми поступово витісняються антропологічними, етич­ними. Космоцентризм поступається місцем антропоцентризму.

Сократа (469 – 399 до н.е.) багато хто справедливо називає засновни­ком Афінської школи. Він дотримувався заклику дельфійських оракулів («Піз­най самого себе»), розробляючи, головним чином етичну проблему до­сягнення гідного, доброчесного життя. Мудрість людини виявляється у поєд­нанні добра з красою й істиною. Їх єдність – ідеал філософа-мудреця.

Свої філософські ідеї Сократ викладав і відстоював у бесідах і супереч­ках. Він мав дивне мистецтво переконувати співрозмовників майстерністю аргументації і логічною послідовністю у своїх міркуваннях. Це мистецтво вес­ти бесіду, суперечку, полеміку пізніше стали називати діалектикою.

Серед найбільш видатних учнів Сократа варто назвати Платона.

Платон (428 – 348 до н.е.) відноситься до тієї лінії філософствування, що називають об'єктивним ідеалізмом, тобто концепції, відповідно до якої первинним є світ ідей, що існують поза і незалежно від людини. Усе земне, речовинне, матеріальне – лише тіні цих ідей. Знаменитий платонівський образ печери і поневоленого в ній в'язня символізує його вчення про світ ідей. Платон створив і першу гносеологічну концепцію, першу модель пізнання. Людське пізнання, за Платоном, – це свого роду пригадування того, що знала душа людини, перебуваючи у світі ідей.

Арістотель (384 – 322 до н.е.) один з головних учнів Платона, далеко не в усьому був згоден із своїм учителем. Основна лінія розбіжностей прохо­дить з питань про природу ідей. Якщо для Платона вони первинні, вічні і не­змінні, то для Арістотеля вони – результат пізнавальної і практичної діяль­нос­ті людини, результат узагальнення досвіду освоєння людиною оточуючого світу. Однак таку в загальному матеріалістичну установку Арістотель не провів послідовно у своїх творах (головні з який – «Метафізика», «Фізика», «Нікомахова етика», «Категорії» та ін.) Ця непослідовність виявляється, наприклад, у питаннях співвідношення матерії і форми, і в тлумаченні причинності, у першому випадку він вважав матерію пасивною, а форму ак­тивною, допускаючи в тому числі утворення матерії формою. У тлумаченні ж причинності Арістотель уперше дав класифікацію причинних зв'язків. Серед причин він виділяє чотири основних: 1) матеріальну; 2) формальну; 3) рушійну (причини як початок руху) і 4) цільову.

Філософія стародавнього Риму. Афінська школа була винятково впливовою філософською школою. Причому впливовою не тільки в епоху ан­тичності, але і в наступному розвитку філософської думки. Однак зміна соціально-економічної ситуації Римської імперії вплинула і на характер філо­софських систем. Серед них слід зазначити, насамперед, філософію стоїків, кініків, а також становлення філософського скептицизму.