3. Наука як пізнавальна діяльність

Другим суттєвим аспектом аналізу буття науки є її розгляд як специфічного виду діяльності. Відомо, що наука – це когнітивна, пізнавальна діяльність. Будь-яка діяльність – це цілеспрямована, процесуальна, структурована активність. Структура будь-якої діяльності складається з трьох основних елементів: мета, предмет, засоби діяльності. Мета наукової діяльності – отримання нового наукового знання, предмет – наявна емпірична й теоретична релевантна інформація, що допомагає вирішенню наукової проблеми, засоби – наявні в розпорядженні дослідника методи аналізу та комунікації, які допомагають досягненню науковою спільнотою рішенню заявленої проблеми.

Виокремлюють три основні моделі зображення процесу наукового пізнання: 1) емпіризм; 2) теоретизм; 3) проблематизм.

Згідно емпіризму наукове пізнання починається з фіксації емпіричних даних про конкретний предмет наукового дослідження, висунення на їхній основі можливих емпіричних гіпотез – узагальнень, відбір найбільш доказових серед них на основі відповідності наявним фактам. Модель наукового пізнання як індуктивного узагальнення досвіду й подальшого відбору найкращої гіпотези на основі високого ступеня її емпіричного підтвердження у філософії науки прийнято називати індуктивістською (або неоіндуктивістською). Її видатними представниками були Ф. Бекон, Дж. Гершель, В. Уевелл, Ст. Джевонс, Г. Рейхенбах, Р. Карнап та ін. Більшістю сучасних філософів науки ця модель наукового пізнання відкинута не тільки через її неуніверсальність (з поля її застосування випадають математика, теоретичне природознавство й соціально-гуманітарне знання), але через її внутрішні протиріччя.

Протилежною моделлю наукового пізнання є теоретизм, який уважає вихідним пунктом наукової діяльності певну загальну ідею, народжену в надрах наукового мислення (детермінізм, індетермінізм, дискретність, безперервність, визначеність, невизначеність, порядок, хаос, інваріантність, змінність тощо). В межах теоретизму наукова діяльність виступає як іманентне конструктивне розгортання того змісту, який імпліцитно знаходиться в тій або іншій загальній ідеї. Емпіричний досвід покликаний бути лише одним із засобів конкретизації похідної теоретичної ідеї. Найбільш послідовною й яскравою формою теоретизму філософії науки виступає натурфілософія, що вважає будь-яку науку прикладною філософією, емпіричною конкретизацією ідей філософії (Г. Гегель, А. Уайтхед, Тейяр де Шарден, марксистська діалектика природи тощо). Сучасна натурфілософія у філософії науки є досить непопулярною, проте інші варіанти теоретизму цілком конкурентоспроможні (тематичний аналіз Дж. Холтона, радикальний конвенціоналізм П. Дюгема, А. Пуанкаре, методологія науково-дослідних програм І. Лакатоса та ін.)

Нарешті, третім, досить поширеним і найбільш прийнятним у сучасній філософії науки варіантом зображення структури наукової діяльності, є концепція проблематизму, найбільш чітко сформульована К. Поппером. Згідно з цією моделлю, наука – суть специфічний спосіб вирішення когнітивних проблем, що становлять вихідний пункт наукової діяльності. Наукова проблема – це істотне емпіричне або теоретичне питання, що формулюється в мові науки й відповідь на яке потребує здобуття нової, як правило, неочевидної емпіричної та / або теоретичної інформації. Відома циклічна схема наукової діяльності Поппера виглядає так:

Р Н , Н , ... Н Е , Е ... Р ,

де Р – вихідна наукова проблема; Н , Н , ... Н – можливі (гіпотетичні, пробні) її рішення; Е, Е ... – елімінація (усунення, вибракування) помилкових гіпотез; Р – нова наукова проблема. Отже, наукова діяльність проявляється не в напрямі від досвіду до адекватно описової істинної теорії та не від апріорно істинної теорії до оправданого емпіричного досвіду, а від менш загальної проблеми до більш загальної та глибокої тощо. Завжди невдоволена зацікавленість – головна рушійна сила науки.

Однак, сучасна наукова діяльність не зводиться до чисто пізнавальної. Вона є суттєвим аспектом інноваційної діяльності, спрямованої на створення нових споживчих цін. Наукові інновації є первинною й основною ланкою сучасної наукомісткої економіки. Як частина інноваційної діяльності наука виступає послідовною реалізацією наступної структури: фундаментальні дослідження, прикладні дослідження, корисні моделі, дослідницько-конструкторські розробки. Метою лише незначної кількості фундаментальних досліджень є одержання нових наукових знань про об’єкти; при цьому в загальній структурі інноваційної діяльності вони займають не більше 10% всього обсягу наукових досліджень. Усі інші підпорядковані створенню й масовому виробництву нових споживчих вартостей цивільного, військового й соціального призначення. Сучасна наука вже з кінця XIX століття (часу створення промислового сектора науки) жорстко вплетена (економічними, технологічними та інституційними вузлами) в практичну діяльність, в систему «наука – техніка (технологія)». Як ніколи раніше її функціонування й розвиток детерміновано практичними і соціальними потребами суспільства. Не просто когнітивні новації, а максимально корисні інновації – ось головна вимога сучасного суспільства до наукової діяльності. Реалізація цієї вимоги забезпечується відповідною системою організації й управління наукою як особливою соціальною структурою, особливим соціальним інститутом.