3. Постмодернізм і постнекласична наука

Постмодернізм відповідає ідеалам постнекласичної раціональності й намагається створити некласичну онтологію, пов'язану з оперуванням відкритими динамічними системами, які не можуть бути описані в межах понять традиційної філософії або науки.

Проблема кореляції постмодернізму й сучасної науки була поставлена Ж.-Ф.Ліотаром. Сьогодні зовсім очевидне існування паралелей між постнекласичною наукою з її невизначеністю, неповнотою, неверифіцируємістю й принциповими методологічними установками постмодерну. "Модерний" світ, у тому числі й соціальний, складали категорії детермінізму, універсальності, визначеності й спрямованості розвитку. Постмодерністська соціальна теорія використовує категорії невизначеності, нелінійності, багатоваріантності. В ній відбувається примирення із суто плюралістичною природою світу і її неминучим наслідком - амбівалентністю й випадковістю людського існування.

Твердження всього комплексу ідей нелінійності, ймовірності, хаосу тощо відбувається в 80-ті роки одночасно в різних галузях як природничого, так і соціогуманітарного знання. Це пов’язано з розвитком міждисциплінарних досліджень, обґрунтуванням теорії самоорганізації (синергетика Германа Хакена (Німеччина), теорія диссипативних структур Іллі Пригожина (Бельгія ) і теорія катастроф Тома Рене (Франція). Предмет теорії самоорганізації (синергетики) - складні системи в умовах хиткої рівноваги і їхня самоорганізація біля крапок біфуркації, де малий вплив виявляється значним і непередбаченим за своїми наслідками для поведінки системи в цілому. Об’єкт - не існуюче, а виникаюче.

Синергетика свого роду легітимізує "наукову" ідею постмодернізму. Їхній резонанс сприяє ствердженню нового світогляду, нової методології пізнання, прискорюючи руйнування класичних стадіально-лінійних моделей історії.

Згідно синергетиці, у світі немає тих універсальних законів, які б дозволяли пізнавати світ в цілому. А це означає деонтологізацію знання, посилення ролі суб’єкта в процесі пізнання, що саме й може бути інтерпретовано як заперечення реальності об’єкта. Ускладнюється питання про критерії реальності, демаркації між реальним і вигаданим, і як наслідок, постає питання про поліонтологічність буття. Синергетика здійснює радикальну переоцінку цінностей, претендуючи на перегляд онтології світу, яку склала лінійна модель прогресу, кумулятивної моделі знання.

4. Трансформація наукового знання в сучасну епоху

Сучасна наука ґрунтується на принципах нової раціональності, а саме - нерівноваги, нестійкості, які проявляються у наступних положеннях:

- нестабільність, еволюція й флуктуація як фундаментальні характеристики природних і соціальних процесів;

- перехід до дослідження відкритих складних систем, що володіють здатністю самоорганізації й еволюції;

- фіксація в синергетиці різних сценаріїв еволюції;

- виникнення в складних системах когерентного руху, який приводить від хаосу до порядку й до утворення структур;

- наявність біфуркацій, тобто крапок перебудови системи, де якийсь параметр системи перевищує критичне значення, де фіксується множинність можливих шляхів еволюції й здійснюється вибір траєкторій еволюції системи.

Формування синергетики й теорії когерентних структур дозволило побудувати моделі самоорганізації, в яких враховувалися б не тільки порушення принципу суперпозиції, але й виявлялися б ті сильні ефекти, які обумовлені спрямованою флуктуацією одного з факторів. Саме завдяки синергетиці в центр науки було поставлене дослідження незворотних процесів, що характеризують і природу, і суспільство, і людську культуру.

Стратегія «тоталізації», що лежить в основі наукового пошуку, кардинальним чином змінилася. Наукове знання розглядається як безперервний потік інновацій. Тому ядром сучасної філософії науки є аналіз процесу наукового дослідження. Замість орієнтації класичного способу думки на побудову єдиної, узагальненої системної теорії, постнекласична наука висуває на перше місце проблемно-орієнтовані дослідження. Вони спрямовані на вирішення соціально значимих цілей, важливих з позицій внутрішньої логіки науки. Але кожного разу наукові дослідження сконцентровані навколо тієї або іншої проблеми, припускають координацію діяльності вчених різних спеціальностей відповідно до розбивки загальної проблеми на підпроблеми різного рангу, акцент на процедурах і методах їхнього вирішення, на евристичному статусі знання, що відкриває нові обрії невирішеного й потребуючого свого рішення питань.

Ці нові інноваційні моделі й стратегії знаходять своє вираження в зміні пріоритетів філософії науки. На перший план висуваються нові установки, а саме - осмислення росту наукового знання, побудова концепцій і моделей розвитку наукового знання як сукупності інновацій, що зводяться в наукові дослідницькі програми. Якщо вважати за основу філософії науки проблему росту науки й побудову моделей розвитку наукового знання, то теоретичне знання постане як момент дискурсивної практики, а базисні допущення й моделі як певні диспозиції і складові актів мислення – спостереження, виміру, пошуку правил відповідності між емпіричною й теоретичною мовами і т.п. У такому випадку пізнання виявиться взаємодією різних факторів – членів наукового співтовариства, сполученого з іншими співтовариствами – інженерів, техніків, експериментаторів і ін., а об'єкт дослідження - артефактом, їхня взаємодія – дискурсом, тобто надфразовою цілісністю, що представлена насамперед у мові, в обміні інформацією, у спільних зусиллях з пошуку нової інформації.

Крім того, сучасна філософія науки виходить із мультипарадигмальності наук, множинності засобів пояснення досліджуваних процесів і явищ, мультиваріативності науково-раціонального дискурсу. Постнекласична наука відстоює ідею принципової множинності описів і пояснень, наполягаючи лише на ясності й методологічній прозорості вихідних принципів і посилань, на послідовності й аргументованості наукового дискурсу, що здійснюється в діалозі й критиці інших принципів і способів мислення. Наукове знання трактується як побудова ймовірних гіпотез, що випливають із безлічі статистичних рішень, динамічних порівнянь і точок біфуркацій – вибору траєкторій подальшої еволюції знання. Це означає, що затверджується ймовірнісне трактування наукового знання й пробабілізм як фундаментальна концепція, у якій дається оцінка й інтерпретація знання й ймовірнісних методів його досягнення. Змінилися критерії науковості: ідея істини як регулятива наукових пошуків замінюється ідеєю правдоподібності гіпотез і теоретичних конструкцій.

Філософія науки, постає динамічною теорією наукової раціональності, виходить із іншого розуміння статусу знання: знання споконвічно піддається помилкам, у ньому чимало є омани, оскільки воно є лише наближенням до істини. І емпіричне, і теоретичне знання мають певний ступінь правдоподібності: оцінка його надійності завжди дискусійна, відносна, у ній зберігається можливість помилки, критиці наукових досягнень.

Постнекласична наука досліджує не тільки складні, складно організовані системи, але й надскладні системи, відкриті й здатні до самоорганізації. Об'єктом науки стають і "людиномірні" (глобально-екологічні, медико-біологічні й т.п.) комплекси, невід'ємним компонентом яких є людина. Увага науки змістилася з явищ повторювальних і регулярних на явища неповторювальні і неупорядковані, вивчення яких приводить до винятково важливих висновків. На зміну таким постулатам класичної науки, як простота, стабільність, детермінованість, висуваються постулати складності, ймовірності, нестійкості. Результатом вивчення різних складно організованих систем, здатних до самоорганізації (від фізики й біології до економіки й соціології), є формування нового нелінійного мислення, нової "картини світу". Її основні характеристики - нерівновага, нестійкість, незворотність. Разом з поняттями флуктуації, біфуркації й когерентності вони утворять нову базову модель світу й пізнання, дають науці нову мову.

Тема Сучасний стан та основні тенденції розвитку науки в Україні

Мета: ознайомити студентів з основними проблемами сучасної української науки та пріоритетними напрямками наукових досліджень