2. Наука як специфічний тип знання. Критерії науковості

Науку як специфічний тип знання досліджує логіка й методологія науки. Головною проблемою тут виступає виявлення й експлікація ознак, необхідних й достатніх для виокремлення наукового знання від з інших видів пізнання (різних форм позанаукового знання). До останніх належать буденне знання, мистецтво (серед яких і художня література), релігія (релігійні тексти), філософія (значною своєю частиною), інтуїтивно-містичний досвід, екзистенційні переживання тощо. Взагалі, якщо під «знанням» розуміти навіть тільки текстову (дискурсну) інформацію, очевидно, що наукові тексти (навіть у сучасну епоху «великої науки») складають лише незначну частину всього обсягу дискурсу, який використовує сучасне людство в своєму адаптивному виживанні. Незважаючи на величезні зусилля філософів науки (особливо представників логічного позитивізму й аналітичної філософії) чітко сформулювати і експлікувати критерії науковості, ця проблема, як і раніше, далека від однозначного вирішення. Зазвичай називають такі критерії наукового знання: предметність, однозначність, визначеність, точність, системність, логічна доказовість, теоретична та/або емпірична обґрунтованість, інструментальна корисність (практичне застосування). Дотримання цих властивостей повинне гарантувати об’єктивну істинність наукового знання, тому досить часто «наукове знання» ототожнюють з «об’єктивно-істинним знанням».

Звичайно, якщо говорити про «наукове знання» як певний теоретичний конструкт методології науки, то навряд чи можна заперечувати перераховані вище критерії науковості. Але питання саме в тому, наскільки цей «ідеал науковості» адекватний, реалізований і універсальний відносно «повсякдення» наукового пізнання, реальної історії науки та її сучасного розмаїття буття. На жаль, проаналізувавши джерела позитивістського й постпозитивістського напрямків філософії, методології та історії науки другої половини XX століття та їх критиків, відповідь на це запитання в цілому негативна. Дійсна наука в своєму функціонуванні аж ніяк не підпорядковується єдиним і «чистим» методологічним стандартам. Абстрагування в межах методології від людського виміру науки, від соціального та психологічного контексту її функціонування не наближає, а віддаляє нас від адекватного бачення реальної науки. Ідеал логічної доказовості не реалізуємо навіть у найпростіших логічних і математичних теоріях. Очевидно, що відносно більш багатих в змістовному плані математичних, природничо-наукових та соціально-гуманітарних теорій, вимога їхньої логічної доказовості значною мірою не реалізована. Те ж саме, з відомими застереженнями, можна стверджувати й про можливість повної реалізації всіх інших «ідеальних» критеріїв науковості, зокрема, абсолютної емпіричної можливості перевірки або обґрунтованості наукових теорій в природознавстві, технічних та соціально-гуманітарних науках. Скрізь має місце не зрозумілий до кінця контекст, органічним елементом якого завжди виступає конкретний науковий текст; скрізь – опора на неявне колективне й особистісне знання, завжди – прийняття когнітивних рішень в умовах неповної визначеності, наукові комунікації з надією на адекватне розуміння, експертні висновки й науковий консенсус. Однак, якщо науковий ідеал знання недосяжний, чи слід від нього взагалі відмовлятися? Звісно ні, тому що мета будь-якого ідеалу – визначення бажаного напрямку руху, імовірність при цьому досягнення успіху. Ідеали дозволяють розуміти, оцінювати й структурувати реальність відповідно до прийнятої системи мети, потреб та зацікавлень. Очевидно, що вони є необхідним і найважливішим регулятивним елементом у забезпеченні адаптивного існування людини в будь-якій сфері діяльності.