2. Наукові революції та їх вплив на розвиток суспільства

Наука – явище конкретно-історичне, яке проходить у своєму розвитку ряд якісно своєрідних етапів. Питання про періодизацію науки та її критеріях до сьогодні є дискусійним і активно обговорюється у вітчизняній та зарубіжній літературі. Один з підходів, який отримав у нас найбільше визнання, розроблена на матеріалі історії природознавства, насамперед фізики (В.С.Сьопін, В.В.Ільїн та ін.) і складається з наступного.

Науці як такої передує переднаука (докласичний етап), де зароджувалися елементи (передумови) науки. Тут маються на увазі зародки знань на Древньому Сході, в Греції та Римі, а також в середні віки, навіть до ХVІ-ХVІ сторіччя. Саме цей період частіше за все вважають початком, вихідним пунктом природознавства (і науки в цілому) як систематичного дослідження реальної дійсності. Наука як цілісний феномен виникає в Новий час внаслідок відмежування від філософії та проходить в своєму розвитку три основних етапи: класичний, некласичний, постнекласичний (сучасний). На кожному з цих етапів розробляються відповідні ідеали, норми та методи наукового дослідження, формулюється визначений стиль мислення, своєрідний понятійний апарат тощо. Критерієм (основою) даної періодизації є співвідношення (протиставлення) об’єкту та суб’єкту пізнання.

1. Класична наука (ХVII-ХІХ ст.). З перших двох глобальних революцій у розвитку наукових знань, які виникали у ХVІ-ХVII ст., склали принципово нове у порівнянні з античністю та середньовіччям розуміння світу, і почалась класична наука, позначивши генезис науки як такої, як цілісної триєдності, тобто особливої системи знання, своєрідного духовного феномену та соціального інституту.

Підготовчий етап першої наукової революції припадає на епоху Відродження. В цей період виникає поступова зміна світоглядної орієнтації: для людини значним стає існуючий світ, а автономним, універсальним та самодостатнім - індивід. В протестантизмі виникає розділення знання і віри, обмеження сфери застосування людського розуму світом «земних речей», під якими розуміється практично орієнтоване пізнання природи. Тому первісне «ціле» науки у відміні від філософії – це математичне природознавство, і насамперед механіка.

Серед тих, хто безпосередньо підготовлював зародження науки, був Микола Кузанський, який у своїх філософських поглядах на світ вводить методологічний принцип співпадіння протилежностей – єдиного і безкінечного, максимуму і мінімуму, з якого виходить тезис об відносності будь-якої точки відрахунку, тих передумов, які лежать у фундаменті арифметики, геометрії, астрономії та інших знань. Звідціля він робить припущення про передбачуваний характер усякого людського знання, а не тільки того, яке ми отримуємо, спираючись на досвід, як думали в античності. Тому він урівнює в правах і науку, обґрунтовану на досвіді, і науку, основану на доказах. Ці ідеї зробили вплив на Джордано Бруно, Леонардо да Вінчі, Миколу Коперника, Галілео Галілея, Йоганна Кеплера.

В цей період був зроблений переворот в астрономії. Микола Коперник стверджував, що всі небесні тіла є сферами, які обертаються по кульових орбітах навколо Сонця, яке знаходиться у центрі, тобто формувалася геліоцентрична концепція сприйняття світу.

Джордано Бруно був більше натурфілософом і відстоював ідею нескінченності Всесвіту, яка для нього була єдиною та нерухомою.

Галілео Галілея справедливо відносять до тих, хто стояв у витоків формування науки. Він розглядав проблеми руху, які лежать в основі класичної науки. Він започаткував ідеї закону інерції і застосований метод заклав основи класичної фізики, також обґрунтував геліоцентричну систему Коперніка, додавши її своїми відкриттями.

Йоганн Кеплер встановив три закони руху планет відносно Сонця , тобто природознавець зробив спробу не філософського, а механічного пояснення руху небесних тіл.

Френсіс Бекон один з перших в силу економічних, політичних та інших причин починає об’єктивно розмежовувати на два самостійні і специфічні табори філософію та науку.

Успішний розвиток класичної механіки призвів до того, що у вчених виникло прагнення пояснити на основі її законів усі процеси та явища дійсності. В кінці XVIII ст. - першій половині XIX ст. намічається тенденція використання наукових знань у виробництві, причиною цього був розвиток машинної індустрії, яке прийшло на зміну мануфактурному виробництву, що призвело до розвитку технічних наук.

У XIX ст. діалектичні ідеї проникають в геологію та біологію. В цей період розробляється еволюція виникнення видів Ж.Б. Ламарка і Ч.Р. Дарвіна, Г Мендель закладає основи генетики, М.Я. Шлейден та Т. Шванн утворюють клітинну теорію будови рослинних та тваринних організмів.

Серед відкриттів в хімії важливе місце займає відкриття періодичного закону хімічних елементів Д.М. Менделєєвим.

Таким чином, класична наука, досліджуючи свої об’єкти, намагалася при їх описі та теоретичному поясненні усунути по можливості все, що відноситься до суб’єкту, засобами, прийомами та операціями його діяльності. Таке усунення розглядалося як необхідна умова отримання об’єктивно-істинних знань про світ. В цей час господарює об’єктивний стиль мислення, прагнення пізнання предмету самого по собі, безвідповідно до умов його вивчення суб’єктом.

2. Некласична наука (перша половина XX ст.). В кінці XIX - початку XX ст. вважалось, що наукова картина світу практично побудована, і якщо і буде яка-небудь робота дослідникам, то це вчення деяких деталей. Але раптом послідував цілий ряд відкриттів, які ніяк в неї не вписувалися.

Було багато революційних відкриттів в області фізики. А. Бекерель відкрив мимовільне випромінювання уранової солі, Марія Складовська-Кюрі відкриває полоній і радій, Е. Резерфорд експериментально встановлює, що атомі мають ядро, в якому зосереджена їх маса, а також ще багато відкриттів важливих для розвитку науки в цілому.

Ейнштейн побудував математичну теорію броунівського руху, розробив квантову концепцію світла, а за відкриття фотоефекту у 1921 році йому була присуджена Нобелевська премія.

Якщо в класичній науці універсальним способом знання об’єктів теорії були операції абстракції і безпосередньої генералізації емпіричного матеріалу, то в некласичній введення об’єктів здійснювалося шляхом математизації, яка виступає основним індикатором ідей в науці, які призводять до утворення нових розділів та теорій.

На основі фізики розвивається хімія, особливо в області будови речовини. Виникають такі хімічні дисципліни, як фізико-хімія, стереохімія, хімія комплексних сполук, починається розробка методів органічного синтезу.

В області біології Д.І. Івановим був відкритий вірус і закладено початок вірусології, Т. Хант винайшов хромосоми і встановив носій наслідуваної інформації - ДІЖ, Г.А. Натсон та Г.Д. Меллер зробили ряд відкриттів в області генетики.

Також було зроблено низку відкриттів в астрономії і вчені прийшли до висновків, що Всесвіт знаходиться у стані безперервної еволюції. Ціолковським були закладені основи космонавтики.

Характерне для класичного етапу прагнення до абсолютизації методів природознавства, які відобразилися у спробах застосування їх у соціально-гуманітарному пізнанні, все більше і більше виявляло свою обмеженість та однобічність. Намітилася тенденція формування нової дослідницької парадигми, в основі якої лежить уявлення про статус соціально-гуманітарних наук.

Як реакція на кризу механічного природознавства і як опозиція класичному раціоналізму в кінці XIX ст. виникає напрям, який представлений В. Дильтєєм, Ф. Ніцше, Г. Зиммелем, А. Бергсоном, О. Шпенглером та ін., – «філософія життя». Життя розуміється як первинна реальність, цілісний органічний процес, для пізнання якого неприйнятні методи наукового пізнання, а можливі лише позараціональні засоби – інтуїція, розуміння, вжиття та ін.

Таким чином, некласична наука, висхідний пункт якої пов’язаний з розробкою релятивістської та квантової теорії, відкидає об’єктивізм класичної науки, відкидає уявлення реальності як чогось незалежного від засобів її пізнання, суб’єктивного фактору. Вона осмислює зв’язок між знаннями об’єкта і характером засобів та операцій діяльності суб’єкта. Експлікація цих зв’язків розглядається в якості умов об’єктивно-істинного опису і пояснення світу.

3. Постнекласична наука (друга половина XX - початок XXI ст.) Формуванню цього періоду у науці сприяє революція у зберіганні і отриманні знань (комп’ютеризація науки), неможливість вирішення ряду наукових задач без комплексного використання знань різноманітних наукових дисциплін, без урахування місця і ролі людини в досліджуваних системах. Так, в цей час розвиваються генні технології, основані на методах молекулярної біології та генетики, які направлені на конструювання нових, раніше в природі не існуючих генів.

Внесення еволюційних ідей в область хімічних досліджень привело до формування нового наукового напрямку – еволюційної хімії.

Намітилося ще більше посилення математизації природознавства, що призвело до збільшення рівня його абстрактності та складності.

Розвиток обчислювано техніки пов’язаний з створенням мікропроцесорів, які були покладенні в основі створення станків з програмним управлінням, промислових роботів, для створення автоматизованих робочих місць, автоматичних систем управління.

Все частіше об’єктами дослідження постають складні, унікальні, історично розвиваючі системи, які характеризуються відкритістю та саморозвитком. Серед них такі природні комплекси, в які включена і сама людина – так названі «людинорозмірні комплекси»; медико-біологічні, екологічні, біотехнологічні об’єкти, системи «людина - машина», які включають в себе інформаційні системи і системи штучного інтелекту тощо. З такими системами складно, а іноді і зовсім неможливо експериментування. Вивчення їх неможливе без визначення меж можливого втручання людини в об’єкт, що пов’язано з вирішенням ряду етичних проблем.

Тому не випадково на етапі постнекласичної науки провідною стає ідея синтезу наукових знань - намагання побудувати загальнонаукову картину світу на основі принципу універсального еволюціонізму, об’єднуючого в єдине ціле ідеї системного та еволюційного підходів. Концепція універсального еволюціонізму базується на визначеній сукупності знань, отриманих у рамках конкретних наукових дисциплін (геології, біології тощо) і разом з тим включає в свій склад ряд філософсько-світоглядних установок. Часто універсальний, або глобальний, еволюціонізм розуміють як принцип, який забезпечує екстраполяцію еволюційних ідей на всі сфери людської діяльності і розглядання неживої, живої та соціальної матерії як єдиного універсального еволюційного процесу.

Таким чином, суттєвою ознакою постнекласичної науки є постійне включення суб’єктивної діяльності в «тіло знання». Вона враховує співвідношення характеру отримуваних знань про об’єкт не тільки з особливістю засобів і операцій діяльності пізнавального суб’єкта, але і з її ціннісно-цільовими структурами.

Кожна з названих стадій має свою парадигму (сукупність теоретико-методологічних та інших установок), свою картину світу, свої фундаментальні ідеї. Класична стадія має своєю парадигмою механіку, її картина світу будується на принципі жорсткого (лапласівського) детермінізму, їй відповідає образ світоутворення як часового механізму.

З некласичною наукою пов’язана парадигма відносності, дискретності, квантування, вірогідності, додатковості.

Постнекласичної стадії відповідає парадигма становлення і самоорганізації. Основні риси нового (постнекласичного) образу науки виражаються синергетикою, яка вивчає загальні принципи процесів самоорганізації, що відбуваються в системах самої різноманітної природи (фізичних, біологічних, технічних, соціальних та ін.). Орієнтація на «синергетичний рух» – це орієнтація на історичний час, системність (цілісність) та розвиток як важливіших характеристик буття.

При цьому зміна класичного образу науки некласичним, а останнього –постнекласичним неможливо розуміти спрощено у тому розумінні, що кожний новий етап призводить до повного зникнення уявлень і методологічних установок попереднього етапу. Напроти, між ними існує взаємозв’язок. Тобто кожна з попередніх стадій входить в перетвореному, модернізованому вигляді в наступну.

Оглядаючись на історію розвитку науки в цілому або окремого напрямку, можна сказати, що її розвиток проходить нерівномірно. Етапи спокійного розвитку науки або наукового напрямку рано чи пізно закінчуються. Теорії, які деякий час вважалися достовірними, фальсифікуються накопленими фактами, які не укладаються в ці теорії. З’являються нові уявлення, які завдяки накопиченим новим фактам пояснюють з іншої точки зору якесь явище чи процес, формуючи докорінно нову картину світу. Саме ці стрибкоподібні моменти в ході наукової еволюції, які супроводжуються новими відкриттями і називаються науковими революціями. Таким чином, в розвитку науки добре помітні дві фази: фаза спокійного розвитку науки та фаза наукової революції. Цілком очевидно, що фазою, яка обумовлює подальший розвиток науки є наукова революція. Але будь-яке наукове знання, отримане таким шляхом, повинно бути доказано, тобто виведено, систематизовано, зрозуміле з попереднього знання. Тому історики науки, які дотримувалися еволюційних поглядів, хоча і визнавали революційні ситуації в історії науки, але вважали, що зрозуміти їх можна, лише включивши в неперервний ряд розвитку, зводячи до еволюційного процесу. Розрізняються еволюційні концепції тим, як вони розуміють ці зведення: це або розуміння наукових революцій як прискорення еволюційного розвитку, коли в короткий проміжок часу виникає велика кількість наукових відкриттів, або аналіз революційної ситуації проводиться так, що витоки нових ідей знаходяться все більш ранніх роботах попередників.

Інші дослідники, а саме представники постпозитивізму (друга половина ХХ ст.), стверджують, що наукова революція приводить до фундаментальної ломки старої теорії, або парадигми, або науково-дослідницької програми, які принципово неможливо звести до попередніх теорій, парадигм, дослідницьких програм. Так, Т. Кун, наприклад, вважав, що в ході наукової революції виникає нова теорія, вже завершена і в повній мірі оформлена, в той час як І. Лакатос стверджував, що переможена в результаті наукової революції науково-дослідницька програма повинна розвиватися, удосконалюватися до «пункту насичення», після чого починається її регрес. При цьому існує можливість визначати проблеми, які підлягають обговоренню, передбачувати аномалії.

В 60-70-х рр. XX ст. робились спроби переписати історію окремих наук по кунівській схемі: періоди, в яких виникає накопичення знань, (причому тут можуть проявлятися і аномалії, і факти, які не вписуються в існуючу парадигму) - нормальна наука, змінюється докорінною ломкою парадигми -науковою революцією, після чого знову йде процес накопичення знань в рамках нової парадигми. Але передумова, з якої виходили автори, залишалася в принципі стара: наука розвивалася поступово, неперервність порушується тільки в періоди наукових революцій.

Задовольняючи свої потреби, люди мають справу не лише з природою, використовують, пристосовують до своїх вимог, а також з так званою «другою природою», тобто з тим, що вони створюють. «Створене» знову використовується у виробництві. Між людиною і тим, що вона створює, діють взаємозумовлені, досить складні діалектичні зв’язки, які значною мірою змінюють умови її життєдіяльності.

При характеристиці сучасного виробництва набуває величезного теоретичного і методологічного значення тенденція до технологічного застосування науки і неухильне поступове перетворення її у безпосередню продуктивну силу. Наука виступає в ролі суспільної продуктивної сили.

У сучасних умовах процес перетворення науки в безпосередню продуктивну силу здійснюється у двох взаємопов’язаних напрямках. По-перше, результати наукових досліджень втілюються в техніці, технології, у матеріальному виробництві взагалі, тобто наука виконує так звану матеріально-технічну функцію. Технічна орієнтація науки почала чітко проявлятися з часу промислової революції кінця XVIII – початку XIX ст. відтоді відбувається бурхливий розвиток комплексу природничих наук, з’являються прикладні дослідження, технічні розробки, виробничі дослідження. По-друге, наукові знання втілюються в самих виробниках, у людях, їхніх світоглядах, творчих здібностях, тобто шляхом особистісної орієнтації науки. В ході розгортання науково-технічної революції все чіткіше проявляється ця тенденція, все наочнішою стає об’єктивна необхідність вдосконалення творчих здібностей особистості, все більше зростає значення духовного розвитку трудящих як вирішального фактора матеріального виробництва. Без інтелектуального розвитку людини робітника, інженера, техніка, організатора виробництва неможливий і успішний розвиток техніки, технології, їхнє використання у виробництві.

Таким чином, наука шляхом втілення її досягнень в техніці, в технологічних процесах, а також розвитку творчих здібностей, духовного вдосконалення учасників виробництва безпосередньо підсилює виробничі можливості людини і суспільства, а отже, є безпосередньою продуктивною силою.

На підставі сказаного можна дати таке визначення сутності науково-технічної революції. НТР - це докорінне перетворення продуктивних сил на базі перетворення науки в безпосередню продуктивну силу, зміна місця та ролі людини у виробництві.

На думку вчених, науково-технічна революція бере початок у середині 50-х років XX ст. з впровадженням комплексної механізації, з космізацією, оволодінням ядерною енергією, винайденням електронно-обчислюваної машини.

Сучасний етап НТР все більше пов’язується з такими її пріоритетними напрямками, як: автоматизація, роботизація, кібернетизація, розвиток мікроелектроніки, біотехнології, інформатики.

З’ясувавши сутність та основні напрямки сучасного етапу науково-технічної революції, доцільно перейти до характеристики її соціальних наслідків. НТР - явище глобального характеру, воно охоплює як усі сторони внутрішнього життя певного суспільства, так і зовнішні сторони його життя. Науково-технічний прогрес створює можливість для розвитку суспільства, а як використовуються наукові і технічні досягнення – залежить від конкретної соціально-економічної будови суспільства.

Соціальні наслідки науково-технічної революції можна звести до таких основних груп:

• загострення екологічної обстановки, виникнення проблеми виживання людства внаслідок забруднення та отруєння навколишнього середовища;

• зміна взаємовідносин у системі «людина - техніка» (робітник стає регулятором, наладчиком, програмістом і тим, хто керує технологічним процесом);

• зміна змісту і характеру праці (збільшується питома вага творчих, пошукових визначальних функцій, що веде до стирання суттєвих відмінностей між людьми розумової і фізичної праці);

• зростання питомої ваги висококваліфікованих робітників і спеціалістів, зайняті обслуговуванням нової техніки і технології (це вивільняє трудові ресурси);

• підвищення вимог до культурно-технічної та інтелектуальної підготовки кадрів;

• прискорення структурних змін у співвідношенні сфер людської діяльності;

• «інтернаціоналізації» суспільних відносин (зокрема, неможливо виробляти що-небудь в одній країні, не рахуючись з міжнародними стандартами, цінами на світовому ринку, з міжнародним поділом праці);

• втрата людиною емоційності, інтелектуальне перевантаження, формалізація контактів, одностороння, технічна свідомість;

- виникнення проблем біологічної і психологічної адаптації людей.

Однією із найсерйозніших проблем, породжених науково-технічною

революцією, є проблема подальшого вдосконалення системи освіти, тому що НТР потребує постійної освіти, яка вимагає насамперед досконалої підготовки кваліфікаційних кадрів.

Отже, аналіз суспільного виробництва дає змогу усвідомити цілісність суспільства, визначити основу, джерела та рушійні сили суспільного розвитку, визначити критерій суспільного поступу. При цьому очевидним є те, що сучасне суспільне виробництво неможливе без оптимального використання досягнень науково-технічного прогресу. В свою чергу науково-технічна революція, яка є досить складним соціальним явищем, що справляє суттєвий вплив на всі сфери життєдіяльності людини, вимагає уважного дослідження і обережного підходу, щоб запобігти негативним наслідкам використання науково-технічних досягнень.